Выбери любимый жанр

Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей - Страница 3


Изменить размер шрифта:

3

Я роззирнулася навколо — і майже відразу тихо заволала.

Розділ другий

Аудієнція

— Ось, ваша милосте, хлопчисько проник в королівський сад. Наша провина, недогледіли. Хоча, щоб я осліп, як він проліз? Огорожа ніби ціла…

«Ваша милість» був високим старим, одягненим у чорне. Оглядаючи його, я зрозуміла, що наша завучка — сумирна жінка і до того ж красуня.

Той, хто мене впіймав, і досі тримав мої руки заламаними за спиною. Так зі мною у житті ніхто не поводився, навіть Зайцева.

— Пусти!

— Бач, ще сіпається. То його вам залишити, ваша милосте? Чи по-простому відшмагати батогом та відпустити?

Я засмикалася сильніше, проте чоловічок так крутнув мені лікті, що довелося заспокоїтися.

— Не вийде по-простому, — сказала «милість» скрипучим, як іржаві завіси, голосом. — Хлопчисько непростий, видно здалеку… Ану кажи, поганцю, що тобі потрібно було в саду?

— Мене запросили! — про те, що я дівчинка, лячно було й згадувати. — Мені дали ключ!

— Ключ від саду?

— Ключ від Королівства!

— Он як? — гачкуватий ніс «милості» описав у повітрі складну фігуру. — Хто?

(Неон? Криптон? Ксенон? Як же його звати?!)

— Оберон, — зраділа я, що пам’ятаю його ім’я.

Хватка того, що тримав мене за лікті, трохи ослабла. Мабуть, Оберона тут знали.

— Брешеш, — заперечила гачконоса «милість». — Стороже, яблук він багато встиг натрусити?

— Не потрібні мені ваші яблука! Я до них не торка… вся. Я з іншого світу, у мене рідкісні здібності, Оберон мене спеціально запросив!

— Схиблений хлопчисько, — зі співчуттям сказав сторож і нарешті випустив мене. «Милість» мовчала, втупивши в мене жовті круглі очі.

Я глянула на свої руки. Залишилися червоні вм’ятини від пальців сторожа — мабуть, будуть синці. І це ще дурниці порівняно з батогом, який на мене чекає!

— Я правду кажу, — заволала я, стримуючись, щоб не заревти.

Навколо було темно й лунко. Горіли факели, прикріплені на стінах. Висока стеля закопчена до чорноти. Ну де ж, де наша люба вчительська? Де полиці з класними журналами, де «наочні матеріали» на мотузяних петельках?

Якого біса мені потрібно в цьому клятому «Королівстві»?!

— Я кажу пра… хочете, запитайте в Оберона… ну, будь ласка.

— І як, — запитала «милість» після довгої неприємної мовчанки, — як запитати про тебе, шмаркачу?

— Скажіть, Ліна Лапіна…

«Милість», здається, поперхнулася. І я поперхнулася теж. Я пригадала, що там, на листопадовій дощовій вулиці, Оберон не запитав, як мене звуть! А навіть якби й запитав — я б не сказала. Незнайомцям свого імені я не називаю.

— Точно схиблений, ваша милосте, — вступився за мене сторож. — Видно ж — не при своєму розумі. Давайте, я його батогом — так, для порядку… І нехай собі йде…

— Відведи до каземату, — байдуже сказала «милість». — Справа непроста.

* * *

Загалом я люблю тварин. Навіть мишей і щурів. Але тут їх було дуже багато, і вони поводилися нахабно.

Я з ногами залізла на дерев’яну лавку, вона хиталася і скрипіла піді мною так, ніби от-от збиралася розсипатися. У казематі не було факела, тільки крізь маленьке віконце ледве проникало світло. Щури снували вздовж стін, і здавалося, що підлога ворушиться. А в дальньому темному кутку лежала купа ганчір’я, від неї тягнувся ланцюг, як шнур від телевізора, тільки не до розетки, ясна річ, а до великого кільця в стіні. Ця купа лежала так нерухомо, що вже через півгодини напруженого сидіння то навпочіпки, то на колінах мені стало абсолютно зрозуміло: це зітлілий труп попереднього в’язня.

Веселенькі справи відбуваються у вашому королівстві!

«Хочу додому», — подумки благала я Господа. Хочу до кабінету директора — «на килим». Хочу сварки з мамою. Хай кричать Петрик і Дмитрик, хай вітчим удає, що вмовляє маму бути лагіднішою, а насправді ще більше проти мене настроює. Навіть якщо мене віддадуть до школи для малолітніх злочинців — гірше, ніж у цьому підземеллі, мабуть, не буде…

І коли я пошепки пообіцяла привселюдно вибачитися перед Зайцевою — заскрипіли двері. Від цього скрипу склеїлися в грудку мої нутрощі й нестерпно захотілося в туалет.

На брудну підлогу впала смуга світла. Щури неквапливо розійшлися по норах — ніби для годиться. Деякі навіть не сховалися повністю: було видно, як із деяких щілин стирчать гострі вусаті морди.

— Виходь, — сказали зовні.

Окрім одягненого в чорне старого («його милості»), біля входу в темницю стояли два стражники в коротких малинових штанях, у смугастих чи то каптанах, чи то камзолах. У них були такі суворі обличчя, що я жодної миті не сумнівалася: мене ведуть або на страту, або в камеру тортур.

— Можна в туалет?

— Що?

— Ваша милосте, — з відчаю я вирішила підлизатися, — можна мені в туалет?

Я не сподівалася на відповідь, однак процесія («милість» — попереду, я — між двома стражниками позаду) уповільнила ходу.

— Відведи, — сказав старий вусатому стражникові (другий був безвусий, зате мав борідку клином).

Той узяв мене за плече — правда, не боляче, а так, для порядку, — і повів лабіринтом коридорів.

Я потихеньку озиралася. Бігти тут було нікуди — запросто заблукаєш. Деякі коридори були більше схожими на щілини, і стражникові доводилося протискуватися в них боком. Між іншим, мій невисокий зріст і мала вага могли б стати мені у пригоді: на відкритому місці кіт завжди наздожене мишу. А в лабіринті вузьких ходів — фіг вам!

Щоправда, стражник напевне знає цей лабіринт як свої п’ять пальців. На відміну від мене.

— Прийшли. Дивись не впади.

Він підштовхнув мене до низеньких дверей і присвітив факелом.

Навіть мені довелося пригнутися — а такі, як він, мусили мало не рачки сюди входити.

Шуміла вода. Глухо. Ледве чутно. Далеко внизу. Я зачекала, поки очі звикнуть до напівтемряви…

І це називається туалетом?!

Досить простора кімната, а в центрі її — діра. Я обережно, дуже обережно, підійшла, заглянула…

Внизу струмувала річка. Справжня річка — повновода, як Дніпро. А я була над нею на висоті, мабуть, стоповерхового будинку. Вниз ішли прямовисні стіни — вниз, вниз…

Мені відразу розхотілося користуватися цим туалетом. Мені взагалі всього розхотілось, окрім одного — негайно заплакати.

— Гей! Ти довго там?

Я вибралася через низенькі дверці, примружилася від світла факела. Нехай уже ведуть мене, куди хочуть. Нехай.

* * *

Зал, куди мене заштовхали, був завбільшки з наш стадіон, а заввишки, мабуть, з десятиповерховий будинок — якщо в ньому поламати перегородки між поверхами. І в цьому залі, нарешті, були вікна, у які світило сонце. Це було нормальне світло, навіть радісне якесь — не осіннє, не зимове. Літо чи пізня весна.

Посеред залу стояв трон і спинкою майже діставав до стелі. Той стражник, який водив мене в туалет, нахилив мою голову до підлоги — не боляче, однак рішуче.

— Дякую за службу, — пролунав голос незрозуміло звідки. — Тепер залиште нас.

По кам’яній підлозі зацокали залізні каблуки. Неголосно грюкнули двері. І стало тихо, а я все дивилася на свої черевики, не наважуючись підвести голову.

Хтось підійшов до мене, зупинився поряд:

— Ліно?

Я спочатку впізнала його голос, і тільки потім наважилася на нього поглянути.

Ну чому, чому він мені відразу не сказав, що він король?!

Навіть якщо не брати до уваги золоту корону на голові, мантію з горностая і все інше, у що він був одягнений, у нього було таке королівське обличчя…

— Драстуйте, — сказала я й заплакала.

— Ти, мабуть, випадково ввійшла, — сказав Оберон. — Інакше я б тебе зустрів.

Він не звертав уваги на мої сльози, наче не помічав їх. І від цього мені легше було заспокоїтися.

— Я взагалі нікуди не входила. Я кинула кульку в кущі… А потім полізла шукати…

3
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело