Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц - Страница 64
- Предыдущая
- 64/138
- Следующая
— Вони можуть заборонити мені виїздити, — заперечив К., сприймаючи дядькові слова раніше, ніж той вимовляв їх.
— Я не вірю, що вони таке вчинять, — замислено проказав дядько, — суд не втратить дуже багато своєї влади, якщо ти від’їдеш.
— Я гадав, — мовив К. і схопив дядька під руку, щоб не дати йому зупинитись, — ніби ти надаси цим подіям ще меншої уваги, ніж я, а вони он як прикро тебе вразили.
— Йосифе, — заволав дядько, що прагнув вивільнитися і таки зупинитись, проте К. не пускав його, — ти дуже змінився, ти завжди мав такий гострий, проникливий розум, і невже саме тепер ти його відцурався? Невже ти хочеш програти процес? Ти хоч знаєш, що це означає? Означає, що тебе просто викреслять. А разом з тобою всіх родичів або ж принаймні змусять їх простертись і плазувати. Йосифе, опануй себе. Твоя байдужість незбагненна для мого розуму. Як подивитись на тебе, можна повірити й приказці: «Як отакий процес у тебе, ти вже програв, судитися не треба».
— Любий дядьку, — заспокоював K., — тут не треба хвилюватися ні тобі, ні мені. Коли людина стривожена, процес годі виграти, — повір бодай трохи моєму практичному досвідові, так само як і я завжди, навіть тепер, дуже шаную твій досвід, хоч інколи він мене приголомшував. Ти кажеш, мовляв, через процес страждатиме вся наша родина, — признаюсь, цього вже я не годен зрозуміти, але дарма, це річ другорядна, — тож я залюбки в усьому дослухатимусь до твоїх порад. Тільки от, на відміну від тебе, я вважаю, що поїздка в село не дасть мені жодної користі, вона скидалася б на втечу і засвідчувала б провину. Крім того, там мене б іще тяжче переслідували, можливо, навіть прискорили б розгляд справи.
— Слушно, — згодився дядько таким тоном, ніби вони нарешті дійшли порозуміння, — але я пропоную, бо бачу, що, коли ти залишишся тут, справа опиниться під загрозою внаслідок твоєї байдужості, мабуть, буде найкраще, як я замість тебе сам заопікуюся нею. Та якби й ти доклав усіх зусиль і зосередився на ній, було б, звичайно, ще краще.
— Отже, бачу, що ми тепер однодушні, — сказав К. — І яка ж твоя пропозиція, що мені робити насамперед?
— Я мушу, звісно, спершу обміркувати справу, — мовив дядько. — Адже подумай: я вже мало не двадцять років майже безвиїзно прожив у селі, і тому стратив нюх на такі справи. Мої різноманітні й важливі зв’язки із впливовими людьми, яких ти, напевне, знаєш уже краще, за цей час трохи ослабли. Знаєш, там, у селі, я майже самотній. А цю відірваність від людей помічаєш саме при таких-от нагодах. До того ж твоя справа — почасти несподіванка для мене, дарма що я, хоч як дивно, про щось уже здогадувавсь іще з Ерниного листа, а сьогодні, подивившись на тебе, бачу геть усе як на долоні. Але це пусте, тепер найголовніше — не марнувати часу. — Ще говорячи, дядько став навшпиньки, махнув якійсь машині і вже тягнув К. за собою в автомобіль, водночас називаючи водієві адресу. — Ми поїдемо до адвоката Гулда, — сповіщав дядько, — це мій шкільний товариш. Ти, певне, чув його ім’я? Не чув? Дивно. Таж він як оборонець і захисник знедолених має чималу славу. Як до людини я маю до нього величезну довіру.
— Як на мене, все, що ти робитимеш, — слушне, — відказав K., хоча кваплива настирливість, із якою дядько брався до справи, трохи непокоїла його. Не дуже тішила й думка звертатись як звинувачений до адвоката для злидарів. — Я й не знав, — провадив К. далі, — що в таких справах теж можна йти до адвоката.
— Та звичайно, — відказав йому дядько, — це ж очевидна річ. Чом би й ні? А тепер розкажи мені все, що досі з тобою трапилось, щоб я мав докладну інформацію.
К. одразу почав розповідати, нічого не замовчуючи, така відвертість і щирість становили його єдиний протест проти дядькового твердження, буцімто процес може стати великою ганьбою для родини. Ім’я панни Бюрстнер він згадав лише раз, та й то мимохідь, але ця побіжна згадка не зашкодила щирості оповіді, бо панна Бюрстнер з процесом була зовсім не пов’язана. Розповідаючи, К. дививсь у вікно й постеріг, що вони під’їжджають саме до того передмістя, де працює канцелярія суду, він звернув на те дядькову увагу, але дядько не добачив у тому збігові нічого дивного. Авто зупинилось перед похмурим будинком. Дядько смикнув за дзвоник уже на першому поверсі біля перших дверей; поки вони чекали, він вишкірював довжелезні зуби й шепотів:
— Восьма година, трохи незвичний час, щоб вести клієнта. Але Гулд не розгнівається.
У віконечку в дверях показались великі чорні очі, якусь мить дивились на обох гостей і зникли, двері, проте, не відчинились. Дядько і К. перезирнулись, мовчки потвердивши, що кожен з них бачив оті очі.
— Нова служниця, що боїться чужих, — пояснив дядько й подзвонив іще раз. Знову з’явились очі, тепер вони видавалися дуже засмучені, але, можливо, то була лиш ілюзія, породжена полум’ям відкритої газової лампи, що, майже не даючи світла, з гучним сичанням горіла поблизу їхніх голів.
— Відчиніть! — гукнув дядько і вгатив кулаком по дверях. — Я приятель пана адвоката!
— Пан адвокат хворий, — почулося десь позаду. Ті слова якнайтихіше прошепотів добродій у халаті, що стояв у дверях на іншому кінці коротенького коридору. Розгніваний довгим чеканням, дядько нараз обернувся й закричав:
— Хворий? Кажете, він хворий? — і загрозливо ступив уперед, немов сам той добродій був хворобою.
— Вам уже відчинили, — проказав добродій, показуючи на адвокатові двері, підібрав поли халата і зник. Двері й справді були відчинені, молоденька дівчина — К. знову побачив темні, трохи банькаті очі — в довгому білому фартусі стояла в передпокої й держала в руці свічку.
— Наступного разу швидше відчиняйте! — звелів дядько замість привітання, тим часом як дівчина легенько вклонилася. — Йосифе, ходімо, — звернувся він потім до K., що поволі обминав дівчину.
— Пан адвокат хворий, — похопилась дівчина, бо дядько, не зупинившись, уже прямував до дверей. К. й далі розглядав дівчину, що тим часом відвернулась, замикаючи надвірні двері; в неї було кругле, мов у ляльки, обличчя, заокруглювались не тільки бліді щоки і підборіддя, а й скроні та чоло.
— Йосифе! — знову гукнув дядько, а потім запитав дівчину: — В нього серцевий напад?
— Мабуть, так, — мовила дівчина, що вже встигла вийти зі свічкою наперед і відчинити двері кімнати. В кутку, куди світло свічки ще не доходило, на ліжку підвелося чиєсь обличчя з довгою бородою.
— Лені, хто прийшов? — запитав засліплений свічкою адвокат, не роздивившись гостей.
— Альберт, твій давній приятель, — відповів дядько.
— Ах, Альберт, — протягнув адвокат і дозволив собі впасти на подушки, немов для цих відвідин уже не було потреби прикидатись.
— Невже тобі справді так погано? — запитав дядько й сів на край ліжка. — Не думаю. Це просто серцевий напад, що мине, як і всі попередні.
— Можливо, — стиха промовив адвокат, — але мені ще ніколи не було так зле. Мені важко дихати, я зовсім не сплю і щодня підупадаю на силі.
— Отже, — мовив дядько і величезною рукою міцно насадив бриля на коліно, — твої справи кепські. Тебе хоч доглядають як слід? Тут так похмуро, так темно. Ох, скільки минуло часу, як я був у тебе востаннє, але тоді здавалось, ніби тут веселіше. Та й твоя служниця, здається, не дуже привітна, — чи це вона, може, прикидається?
Дівчина й досі стояла зі свічкою біля самих дверей; як можна було визначити з її непевного погляду, вона дивилася скорше на К., ніж на дядька, дарма що той говорив тепер про неї. К. зіперся на стілець, підсунувши його ближче до дівчини.
— Коли людина така хвора, як я, — казав адвокат, — їй потрібен спокій. Для мене ця кімната не похмура. — І після невеличкої паузи додав: — А Лені дбає про мене добре, молодець.
Проте дядька ці слова не переконали, він вочевидь був упереджений проти служниці і, хоч і не заперечував хворому, суворо дививсь, як вона підійшла до ліжка, поставила свічку на тумбочку, схилилась над хворим і, поправляючи подушки, шепотілася з ним. Дядько, незважаючи на хворого, підвівся і став походжати позаду служниці, і К. не здивувався б, якби він схопив її ззаду за одяг і відтягнув від ліжка. Сам К. спокійно приглядався до всього, адвокатова неміч була йому навіть на руку: він нічого не міг протиставити тій ревності, з якою дядько взявся до його справи, зате зрадів, побачивши, як і без його зусиль ця ревність угамувалась. Дядько знову заговорив, певне, тільки на те, щоб образити дівчину:
- Предыдущая
- 64/138
- Следующая