Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц - Страница 48

• Предыдущая
• 48/138
• Следующая

Цієї весни К. узяв собі звичай щовечора після роботи, — коли була змога, бо він часто засиджувавсь у банку аж до дев’ятої години, — ходити самому, а то й з колегами на невеличку прогулянку; потім він подавався до пиварні, де здебільшого із старшими за себе чоловіками сидів за столом завсідників звичайно до одинадцятої години. Часом, проте, К. відступав від такого розпорядку, коли, наприклад, директор банку, вельми цінуючи роботящість, чесність та сумлінність свого службовця, запрошував його на автомобільну прогулянку або на вечерю до своєї заміської вілли. Крім того, раз на тиждень К. вибирався до дівчини на ймення Ельза, що цілу ніч аж до пізнього ранку працювала подавальницею в корчмі, а вдень приймала відвідувачів тільки в ліжку.

Проте цього вечора, — а за напруженою роботою і багатьма шанобливими та дружніми привітаннями з днем народження час проминув дуже швидко, — К. захотілось одразу піти додому. Коли під час роботи траплялися невеличкі перерви, йому не раз спадало на гадку, дарма що він до пуття й не знав, що саме непокоїть його, ніби вранішні добродії спричинили великий розгардіяш в усій квартирі фрау Ґрубах і тому потрібно всюди відновити лад. Коли знову запанує лад, зникнуть усі сліди тих подій і все знову піде по-давньому. Зокрема отих трьох службовців йому навіть нема чого боятися, вони знову розчинилися серед численного банківського персоналу, К. не помітив у них жодної зміни. Він не раз поодинці, а то й гуртом закликав їх до свого кабінету, і то тільки на те, аби придивитися до них; щоразу він відпускав їх задоволений.

Коли о пів па десяту вечора К. підійшов до свого будинку, на порозі він побачив парубка, що стояв, широко розставивши ноги, й попахкував люлькою.

— Хто ви? — одразу запитав K., зблизька придивляючись до хлопця, бо в напівсутіні за дверима важко було щось добачити.

— Ласкавий пане, я син домовласника, — відповів хлопець, виймаючи люльку з рота й відступаючи вбік.

— Син домовласника? — перепитав K., нетерпляче вдаривши ціпком по долівці.

— Може, ласкавому панові щось треба? Може, гукнути батька?

— Ні-ні, — заперечив K., і голос у нього був такий, неначе хлопець скоїв щось лихе, а він тепер вибачав йому. — Все гаразд, — проказав К. і пішов собі далі, але, перше ніж братися сходами вгору, ще раз озирнувся.

К. міг піти просто до своєї кімнати, але йому хотілось поговорити з фрау Ґрубах, і він одразу тихенько постукав у її двері. Господиня сиділа за столом і плела панчоху, на столі видніла ще ціла купка старих панчіх. К. недбало вибачився за свій пізній прихід, але фрау Ґрубах була дуже приязна і навіть чути не хотіла жодних вибачень: адже з ним вона завжди балакає залюбки, хіба він не знає, хто саме її найкращий і найулюбленіший квартирант? К. розглянувся, але в кімнаті все було точнісінько так, як і давніше, посуд із сніданком, що вранці стояв на столику біля вікна, уже прибрали. Жіночі руки, думалось К., завжди непомітно наводять лад, він, напевне, потрощив би той посуд на місці, але навряд чи зміг би кудись його винести. К. з удячністю подивився на фрау Ґрубах.

— Чого ви працюєте так пізно? — запитав він. Тепер вони вже обоє сиділи за столом і К. від часу до часу обмацував рукою панчохи.

— Бо багато роботи, — відповіла господиня. — Вдень треба дбати про пожильців, а на мої власні справи залишається тільки вечір.

— Певне, сьогодні я завдав вам ще й чимало додаткового клопоту?

— А це ж чого? — трохи жвавіше запитала фрау Ґрубах, опустивши роботу на коліна.

— Я кажу про тих чоловіків, що приходили сюди вранці.

— А, ось воно що, — проказала, знову заспокоївшись, господиня. — Та ні, який же від них клопіт.

К. мовчки дививсь, як господиня знову взялася за плетиво. Йому здалося, ніби вона дивується, що він запитує про таке, ніби вона не схвалює цих згадок про вранішні події. Тим краще, що я таки заговорив про них, думав К. Адже про таке я можу поговорити тільки з цією старою жінкою.

— А все ж вам довелося попрацювати, — вимовив він урешті, — але такого більше ніколи не трапиться.

— Ні, такого вже не трапиться, — мов підтверджуючи, повторила господиня і майже сумовито всміхнулася К.

— Ви справді такої думки? — запитав К.

— Атож, — відповіла вона тихо, — але передусім вам не слід так перейматися. На світі ще й не таке буває! Пане K., якщо ви вшанували мене такою довірою, я признаюся вам, що я трохи підслухала під дверима, та й вартові розповіли мені дещо. Тут ідеться про ваше щастя, і я справді дуже за переживаю, більше, ніж, напевне, годилося б, бо я ж просто ваша квартирна господиня. Отже, я дещо чула, але не можу сказати, ніби йдеться про щось погане. Ні. Ви, правда, заарештовані, але не так, як заарештовують якого-небудь злодія. Якби вас заарештували як злодія, було б дуже погано, але цей арешт… Мені здається, тут щось мудроване, даруйте, якщо мелю дурниці, але тут ніби й справді щось мудроване, чого я навіть не розумію, чого, напевне, й ніхто не розуміє.

— Фрау Ґрубах, ваші слова — аж ніяк не дурниці, бо принаймні і я почасти поділяю вашу думку, але я суджу про все куди категоричніше, ніж ви, і вважаю, що тут не якісь мудрування, а взагалі ніщо. Звичайно, я був приголомшений. Якби я, прокинувшись, не дивувався, чого це немає Анни, а одразу встав і пішов до вас, не зважаючи ні на кого, хто заступив би мені дорогу, якби я сьогодні вранці зробив виняток і поснідав на кухні, якби ви повиносили одяг з моєї кімнати, — одне слово, якби я поводився розважливіше, то нічого не сталося б, усе, що мало трапитись, можна було б задушити в зародку. Але людина ніколи не готова до несподіванок. Скажімо, в банку я підготувався б, там такого не сталося б, там у мене власний служник, на моєму столі стоять міський і внутрішній телефони, там весь час сновигають люди, як клієнти, так і наші працівники, а насамперед — робота в банку вимагає ненастанної уважності і через те моя пильність не знає відпочинку, там для мене було б справжньою втіхою зіткнутися з такою несподіваною оказією. Гаразд, уже минулося, і я, власне, вже й не хочу розмовляти про це, просто мені хотілося почути вашу думку, думку розважливої жінки, і я дуже втішений, що ми дійшли з вами згоди. Тепер ви повинні подати мені руку, таку згоду треба скріпити ручканням.

А чи вона подасть мені руку? Інспектор не подав мені руки, думав К. і вже по-іншому, допитливо приглядавсь до господині. Та підвелася, бо й К. на той час уже підвівся, і трохи збентежилась, оскільки не все зрозуміла з того, що наговорив їй пожилець. Через оцю збентеженість вона сказала зовсім не те, що намірялась, а до того ж і геть недоречне:

— І все ж не переймайтеся так, пане K., — благала вона сльозливим голосом, забувши, звичайно, подати руку.

— А я не бачу, чим тут можна перейматися, — промовив K., раптом відчувши втому і зрозумівши марність своїх спроб дійти порозуміння з цією жінкою.

Біля дверей К. іще запитав.

— А панна Бюрстнер уже вдома?

— Ні, — відказала фрау Ґрубах і засміялася, додавши до куцої відповіді запізніле змовницьке підморгування. — Вона в театрі. Вона вам потрібна? Може, їй щось переказати?

— Та я хотів тільки словом перекинутись із нею.

— На жаль, не знаю, коли вона повернеться; коли вона в театрі, то приходить звичайно пізно.

— Та мені, зрештою, байдуже, — мовив К. і повернув опущену голову до дверей, наміряючись іти далі, — я просто хотів перед нею вибачитись, бо сьогодні вранці я заходив до її кімнати.

— Пане K., у цьому нема потреби, ви надміру запобігливі, а панна нічогісінько й не знає, вона вийшла з дому досвіта, і я там уже прибрала, ось самі подивіться, — і господиня відчинила двері до кімнати панни Бюрстнер.

— Дякую, я вам вірю, — відмовився К., але таки підійшов до дверей. Місяць лагідним сяєвом затоплював темну кімнату. Скільки можна було побачити, все й справді стояло на місці, навіть блузка вже не висіла на віконній защіпці. Тільки на ліжку привертала око подушка з плямою місячного світла.

• Предыдущая
• 48/138
• Следующая