Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц - Страница 43

• Предыдущая
• 43/138
• Следующая

Усі легенди й пісні, народжені в цьому місті, сповнені тужного очікування того провіщеного дня, коли якийсь могутній кулак завдасть місту один за одним п’ять ударів і вщент його зруйнує. Тому на міському гербі й зображено кулак.

(Переклав Олекса Логвиненко)

Наші закони знає, на жаль, не багато хто, вони — таємниця жменьки аристократів, які панують над нами. Ми переконані, що цих давніх законів люди неухильно дотримуються, та все ж нестерпно боляче, коли над тобою панують за законами, яких ти не знаєш. Я маю на увазі тут не різноманітні тлумачення й ту шкоду, якої вони завдають, коли в них має змогу брати участь не весь народ, а лише одиниці. Може, ця шкода не така вже й велика, адже закони давні-прадавні, над їхнім тлумаченням працювали цілі століття, тож уже саме тлумачення набуло, мабуть, сили закону, і хоча можливості вільно тлумачити збереглися й донині, однак тепер вони вельми обмежені. Крім того, аристократія вочевидь не має жодних підстав допускати тлумачення, виходячи з власних інтересів, не на нашу користь, адже закони й так від самого початку запроваджувалися на користь аристократії, на неї вони не поширюються, і саме через це, схоже, їх цілком і повністю віддано до її рук. У цьому полягає, певна річ, неабияка мудрість (хто ж бо сумнівається в мудрості давніх законів?), але для нас — і мука; й це, либонь, неминуче.

А втім, що ці закони нібито існують, можна, власне, лише припускати. Вважати, що вони є і їх довірено аристократії як таємницю, — традиція, всього-на-всього давня традиція, яка набула визнання внаслідок своєї давності й більш нічим, крім традиції, і не може бути, бо сам характер цих законів вимагає, щоб і їхня наявність та непорушність лишалися в таємниці. Отож якщо ми, в народі, уважно простежимо за поведінкою аристократії від найдавніших часів, якщо ми, маючи записи наших предків з цього приводу, сумлінно їх доповнимо і з-поміж численних фактів знайдемо, як нам видасться, головні лінії, що дадуть змогу на законній основі зробити ті чи ті висновки, і якщо ми, спираючись на ці щонайретельніше відібрані й систематизовані висновки спробуємо трохи пристосуватися до сучасності й до майбутнього, то все це виявиться надзвичайно непевним, радше грою уяви, бо тих законів, що їх ми намагаємося тут розгледіти, можливо, зовсім і нема. Є невеличка партія, яка справді тримається такої думки і яка силкується довести, що якщо закон і є, то він означає лиш одне: все, що робить аристократія, — закон. Ця партія бачить тільки свавільні акти аристократії й нехтує народною традицією, від якої пожиток, на погляд цієї партії, лише випадковий і мізерний, а ось шкода — дуже часто серйозна, оскільки напередодні прийдешніх подій традиція породжує в народі оманливу й фальшиву впевненість, яка штовхає його на легковажні вчинки. Таку шкоду не заперечиш, але переважна більшість нашого народу бачить її причину в тому, що самої традиції вкрай мало, що в ній ще багато чого треба досліджувати і що матеріал, який вона містить, хай би яким величезним він нам здавався, ще надто мізерний, ще мають минути століття, перше ніж він стане достатнім. Таку похмуру для сьогодення перспективу осяває лише віра в те, що колись і самій традиції, і її дослідженням нарешті настане хоч якийсь кінець, усе проясниться, і закон уже належатиме народові, а аристократія щезне. Ці слова сказано без ненависті до аристократії, аж ніяк ні, й ніхто ні до кого ненависті не відчуває, скоріше, ми ненавидимо самих себе за те, що нам іще не можна довірити закон. І тому, власне, та партія, в певному сенсі все ж таки досить приваблива, партія, яка не вірить, по суті, у жоден закон, лишилася такою маленькою, бо й вона цілком визнає аристократію і право на її існування. Це можна пояснити, власне, лише за допомогою своєрідного парадоксу: коли б яка-небудь партія разом із вірою в закон відкинула й аристократію, на її боці відразу виявився б увесь народ; але така партія ніколи не виникне, бо ніхто не зважиться відкинути аристократію. На цьому лезі ножа ми й живемо. Колись один письменник висловив це так: єдиний очевидний, безперечний закон, поставлений над нами, — це аристократія, і задля цього єдиного закону ми маємо самих себе занапастити?

(Переклав Олекса Логвиненко)

Загалом справи йдуть так погано, що іноді я, коли в конторі трапляється вільна година, беру сумку із зразками й обходжу клієнтів особисто. Зокрема я вже давно мав намір навідатися до H., з яким колись підтримував постійні ділові стосунки, але минулого року вони з невідомих мені причин майже припинилися. А втім, якихось виняткових причин для порушення таких зв’язків і не потрібно; нині вони дуже нетривкі, й нерідко вирішальну роль у них відіграє якась дрібниця, примха, й так само завдяки дрібниці, одному-однісінькому слову в усьому може знов запанувати лад. Однак навідувати Н. досить непросто; чоловік він уже літній, останнім часом часто хворіє й хоч і тримає ще в руках усі справи, проте особисто у крамниці майже не з’являється; щоб побалакати з ним, треба йти до нього додому, а з таким діловим візитом зазвичай не квапишся.

Але вчора ввечері, після шостої, я все ж таки зважився; для візитів час був уже, звісно, пізній, але до справи слід було підходити з погляду не світського, а ділового. Мені пощастило. Н. був удома; щойно він із дружиною, як мені сказали в передпокої, повернувся з прогулянки й зайшов у кімнату до сина, який нездужав і лежав у ліжку. Мене запросили також увійти туди; спершу я вагався, та потім бажання якомога скоріше покласти край цим прикрим відвідинам узяло гору, і я як був — у пальті, в капелюсі і з сумкою зі зразками в руках, — пройшов услід за служницею через темну кімнату до іншої, м’яко освітленої, де застав невеличке товариство.

Мій погляд — мабуть, інстинктивно — відразу впав на одного аж надто добре знайомого мені торгового аґента, певною мірою мого конкурента. Виходить, цей тип приперся сюди поперед мене. Тепер він зручненько, мов лікар, примостився біля самого ліжка хворого й бундючно сидів у своєму шикарному розстебнутому пальті з широко розкинутими полами; нахабство його не знало меж; так само міркував, либонь, і хворий, який лежав із трохи почервонілими від температури щоками й часом поглядав на того типа. Він, цей господарів син, був, до речі, вже немолодий, десь мого віку, з коротенькою, через хворобу трохи занедбаною борідкою. Старий Н. — високий, широкоплечий чоловік, хоч унаслідок виснажливої недуги добряче-таки, на мій подив, схудлий, згорблений і без колишньої впевненості в собі, — й досі стояв, відколи увійшов сюди, в хутряному пальті і щось мурмотів до сина. Дружина H., невеличка, крихкотіла, однак надзвичайно жвава жіночка (щоправда, метушилася вона лише навколо нього, нас майже не помічала), саме клопоталася тим, що стягувала з чоловіка пальто, а позаяк на зріст вони були різні, то давалося це їй досить нелегко; та зрештою вона таки впоралась. А втім, головна причина цієї затримки полягала, мабуть, у тому, що Н. був дуже нетерплячий і весь час неспокійно мацав руками довкола, шукаючи крісла, яке дружина, скинувши з нього пальто, мерщій йому й підсунула. А сама, підхопивши пальто й майже сховавшись під ним, винесла його з кімнати.

Нарешті мені здалося, що настав мій час; правильніше сказати, він, мабуть, не настав і ніколи тут, либонь, і не настав би; якщо я взагалі ще й хотів що-небудь сказати, то мав починати негайно, бо за таких обставин умови для ділової розмови, як я відчував, могли тільки погіршитись, а сидіти тут до скону віків, як, схоже, збирався робити аґент, — ні, це було не в моєму звичаї. Отож я поклав собі не звертати на аґента жодної уваги й, не довго думаючи, заходився пояснювати панові Н. суть своєї справи, хоч і бачив, що цієї хвилини йому хотілося погомоніти із сином. На жаль, я, коли під час розмови починаю трохи хвилюватися — загалом це стається дуже швидко, а в кімнаті з хворим це сталося ще швидше, ніж звичайно, — маю звичку підхоплюватися й, говорячи, походжати туди-сюди. Коли я у власній конторі, то це річ цілком звичайна, але в чужому помешканні така поведінка справляє, як-не-як, трохи прикре враження. Та я вже не міг опанувати себе, а надто якщо врахувати, що мені бракувало звичної сигарети. Що ж, погані звички має кожна людина, до того ж мої проти звичок аґента — просто квіточки. Що можна сказати хоч би про таке: свого капелюха він тримає на коліні, повільно возячи ним туди-сюди, а тоді раптом, ні сіло ні впало, накидає його на голову; щоправда, він одразу його й скидає, вдаючи, ніби це сталося в нього випадково; але ж якусь хвилю він усе-таки сидить у капелюсі й робить це безперервно, раз у раз. Таку поведінку інакше, ніж неприпустимою, справді не назвеш. Мені це не вадить, я ж бо походжаю туди-сюди, думаю лише про своє і того аґента, по суті, й не бачу, але ж є, мабуть, люди, котрих це жонглювання капелюхом може довести до ручки. Певна річ, я, захоплений своєю промовою, не зважаю не лише на такі перешкоди, а й ні на кого взагалі, й хоч і бачу, щo діється, однак, поки не завершу чи поки не почую заперечень, майже нічого довкола не помічаю. Так, наприклад, я добре бачив, що Н. майже нічого не сприймає; поклавши руки на бильця крісла, він нетерпляче крутився на всі боки й дивився не на мене, а якось безтямно в порожнечу, немовби там чогось шукаючи, а вираз обличчя в нього був такий байдужний, ніби чоловік не чув жодного мого слова і взагалі не бачив мене самого. Ця хвороблива поведінка, як я розумів, подавала мало надії, а проте я говорив далі, так ніби своїми словами, своїми вигідними пропозиціями — я й сам злякався власних зізнань, яких від мене, власне, ніхто не вимагав, — ще сподівався врешті все залагодити. Трохи втішало мене й те, що аґент, як я мимохідь завважив, кінець кінцем дав своєму капелюху спокій і згорнув на грудях руки; мої висловлювання, розраховані, певна річ, почасти й на нього, завдали відчутного удару, схоже, і його планам. Задоволений цим, я говорив би, мабуть, ще довго, коли б господарів син, якому доти я не надавав аж такого значення й на якого не звертав уваги, не звівся раптом у ліжку й, посварившись мені кулаком, не змусив мене змовкнути. Він вочевидь хотів був щось іще й промовити, щось показати, але йому забракло сили. Спершу я подумав, що це в нього маячня, гарячка, та коли відразу потому мимоволі поглянув на старого Н., то здогадався, в чому річ.

• Предыдущая
• 43/138
• Следующая