Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц - Страница 20

• Предыдущая
• 20/138
• Следующая

Він так захопився, що замахав рукою над головою.

— Він знає все в тисячу разів краще за тебе! — крикнув він.

— У десять тисяч разів! — мовив Ґеорґ, щоб висміяти батька, але ще на його устах слова ці набули вкрай поважного звучання.

— Я вже роками чекаю, що ти прийдеш до мене з цим питанням! Думаєш, мене ще щось журить? Думаєш, я газети читаю? На! — І батько кинув Ґеорґові газету, що якимось дивом потрапила разом із ним до ліжка. Газета була стара, Ґеорґ навіть не знав такої. — Як довго ти вагався, поки остаточно зважився! Мати встигла померти, їй не довелось натішитися такою радісною подією, приятель сходить нанівець у своїй Росії, він уже три роки тому був такий жовтий, що хоч на цвинтар неси його, а я — сам бачиш, який я став. Ти ж не сліпий!

— То ви шпигували за мною! — крикнув Ґеорґ.

— Ти, мабуть, хотів це сказати раніше, — співчутливо, ніби між іншим, мовив батько. — Воно вже ні до чого. — І додав голосніше: — Отже, тепер ти знаєш, що діялося навколо тебе, досі ти знав тільки про себе! Властиво, ти був невинною дитиною, але найпевніше ти був сатаною в людській подобі! А тому знай: я засуджую тебе на смерть у воді!

Ґеорґ відчув, наче його щось жене з кімнати, у вухах у нього ще лунав гуркіт, з яким батько впав на ліжко. На сходах, якими він збіг, наче похилою площиною, він налетів на служницю, що підіймалася нагору прибрати в помешканні.

— Господи! — вигукнула вона й затулилася фартухом, але Ґеорґ був уже за дверима.

Він вискочив за хвіртку й перебіг дорогу. Його тягло до річки. Він учепився в поруччя, немов голодний у шматок хліба, і перекинув через нього ноги, як добрий гімнаст, бо замолоду справді був добрим гімнастом на гордість своїх батьків. Міцно тримаючись дедалі слабшими руками за поруччя, він дивився крізь його прути, коли надійде автобус, що заглушить звук падіння. Тоді тихо мовив:

— Дорогі батьки, я ж завжди любив вас.

І відпустив руки. Саме тієї миті на мості був жвавий рух.

(Переклав Євген Попович)

— Це — апарат особливий, — сказав офіцер ученому-мандрівникові, майже зачудованим поглядом окидаючи, звичайно ж, добре знайомий йому пристрій.

Мандрівник, схоже, лише з ввічливості прийняв пропозицію коменданта побути на виконанні смертного вироку одному солдатові, засудженому за непослух і образу начальника. Та й у самій виправній колонії ця страта аж такого великого зацікавлення, судячи з усього, не викликала. У кожному разі тут, у цій невеликій, але глибокій піщаній долині, зусібіч оточеній голими схилами, виявився, крім офіцера та мандрівника, лише сам засуджений — дубуватий широкоротий чоловік зі скошланою кучмою на голові й зарослим обличчям — та ще солдат, що тримав у руках важкого ланцюга, від якого тяглися тоненькі ланцюжки: ними, скріпленими поміж собою ще й окремими ланцюжками, засуджений був прикутий за шию, зап’ястки та щиколотки на ногах. У всьому вигляді засудженого прозирала, до речі, така собача відданість, що складалося враження, ніби його спокійно можна відпустити погуляти на схилах, а тоді перед початком страти лише свиснути — і він одразу прибіжить.

Мандрівника не дуже цікавив пристрій, і він вочевидь досить байдуже походжав туди-сюди за спиною в засудженого, тоді як офіцер був заклопотаний останніми приготуваннями — то залазив під глибоко вкопаний у землю пристрій, то підіймався приставною драбиною нагору й оглядав його верхні вузли. Роботи ці можна було перекласти, власне, й на якого-небудь механіка, одначе офіцер виконував їх сам, і то вельми ретельно — чи то він був таким великим шанувальником цього пристрою, чи то довірити ці роботи нікому іншому не можна було з інших причин.

— Отепер усе готово! — нарешті вигукнув він і зліз із драбини.

Він був страшенно зморений, дихав, широко роззявляючи рота, а з-під комірця його мундира виглядали дві застромлені туди тоненькі жіночі носові хустини.

— Ці мундири для тропіків, либонь, усе ж таки надто важкі, — зауважив мандрівник замість того, щоб, як очікував офіцер, поцікавитися пристроєм.

— Ну, звісно, — відказав офіцер, миючи забруднені мастилом руки в заздалегідь наготовленому цеберку з водою, — але вони для нас — частинка батьківщини; ми не хочемо втрачати батьківщину… Одначе погляньте на цей апарат, — відразу додав він і, витираючи рушником руки, показав на пристрій. — Досі доводилося працювати руками, а тепер апарат функціонує вже цілком самостійно.

Мандрівник кивнув головою й перевів погляд туди, куди показував офіцер. А цей, щоб устерегтися від будь-яких несподіванок, промовив:

— Неполадки, звичайно, трапляються, але сьогодні, гадаю, обійдеться без них. Хоча готовим слід бути все ж таки до всього, адже апарат має працювати дванадцять годин безперервно. Та якщо неполадки й стануться, то лише зовсім дрібні, і ми їх негайно усунемо… Чи не хочете посидіти? — спитав він нарешті й, діставши з купи плетених крісел одне, запропонував його мандрівникові.

Відмовитись той не зважився. Сидячи тепер край ями, мимохідь зазирнув до неї. Вона була не дуже глибока.По один її бік валком лежала викопана земля, по другий — стояв пристрій.

— Не знаю, — мовив офіцер, — чи комендант уже пояснив вам, як працює цей апарат.

Мандрівник зробив непевний рух рукою; офіцерові більш нічого й не треба було, адже тепер він міг пояснити все й сам.

— Цей апарат, — почав він і взявся рукою за шатун, на який потім і сперся, — придумав наш колишній комендант. Я працював разом із ним уже від найперших експериментів і брав участь у всіх роботах аж до їхнього завершення. Але заслуга цього винаходу належить, певна річ, лише йому самому, нашому колишньому комендантові. Чи ви про нього вже чули? Ні? Що ж, я не перебільшу, коли скажу, що вся ця виправна колонія — його творіння. Ми, його товариші, ще коли він помирав, знали: структура колонії така цілісна, що його наступникові, хай навіть у голові в нього народиться тисяча нових планів, не пощастить нічого тут змінити й за багато років. І наше передбачення справдилось, новому комендантові довелося це визнати. Шкода, що ви не знали нашого колишнього коменданта!.. Одначе, — похопився офіцер, — я тут забалакався, а наш апарат — ось він, стоїть перед нами. Складається він, як бачите, з трьох частин. Згодом кожна з них дістала свою, досить-таки промовисту назву. Нижня тепер називається «ложе», верхня — «кресляр», а оця середня, що ніби зависла в повітрі, — «борона».

— Борона? — перепитав мандрівник.

Він слухав не дуже уважно; в цій долині без жодного затінку немилосердно припікало сонце, і зосередитись було важко. Тим більший подив викликав у нього офіцер, який у своєму щільному, обтяженому еполетами й обвішаному аксельбантами парадному мундирі захоплено давав пояснення і, не припиняючи розповідати, ще й, крім того, то тут, то там затягував викруткою гвинти. У такому самому стані, що й мандрівник, був, схоже, і солдат. Понакручувавши на обидва свої зап’ястки ланцюги від засудженого, він стояв, спершись однією рукою на гвинтівку, похиливши голову, байдужий до всього. Мандрівника це не дивувало, позаяк офіцер розмовляв по-французькому, а французької ні солдат, ні засуджений, певна річ, не розуміли. Тим більше впадало в око, звичайно, те, що засуджений усе ж таки намагався прислухатись до офіцерових пояснень. Зі своєрідною млявою впертістю він щоразу переводив погляд туди, куди саме показував офіцер, і тепер, коли того урвав своїм запитанням мандрівник, солдат, як і офіцер, також звів очі на мандрівника.

— Атож, борона, — потвердив офіцер. — Назва дуже влучна. Зубці розташовані так, як у бороні, та й уся ця штука працює так, як борона, щоправда, на одному місці й багато хитромудріше. А втім, зараз самі зрозумієте. Осюди, на ложе, кладуть засудженого… Спершу я опишу апарат, а тоді вже перейду до самої процедури. Так вам легше буде за нею стежити. До того ж одна шестірня у креслярі дуже стерлась і, коли крутиться, страшенно скрегоче, розмовляти тоді майже неможливо; а дістати запасні частини тут, на жаль, дуже важко… Отож це, як я вже сказав, — ложе, воно все, суціль вистелене ватою — про її призначення ви ще довідаєтесь. На вату долілиць кладуть засудженого — певна річ, голого; оце ось — паски, якими його прив'язують — за руки, за ноги й за шию. А отут, у головах ложа, куди злочинець, як я вже сказав, спершу лягає ницьма, є такий собі невеличкий повстяний шпеник, і його можна легко відрегулювати так, щоб він потрапив чоловікові просто в рот. Шпеник призначений для того, щоб чоловік не міг ні закричати, ні перекусити собі язика. Засуджений, природно, змушений узяти цього шпеника в рот, а то пасок на шиї просто переламає йому всі хребці.

• Предыдущая
• 20/138
• Следующая