Баранкін, будь людиною! - Медведев Валерий Владимирович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/23
• Следующая

Я злітав угору за всіма правилами, падав на крило, шугав свічкою, входив у штопор і врешті-решт на бриючому польоті мені вдалося вирватися з горобиного оточення. Кость, побачивши, що загроза минула, відчепився нарешті од мого хвоста, і ми разом з останніх сил пустилися навтьоки од цих проклятущих горобців.

— Бий їх чим-чим-чим попало! — почулися раптом за нашими спинами голоси.

Я озирнувся і побачив, як від птахів, що билися, одділилися чотири горобці і кинулися за нами…

— Кін-читься це коли-небудь чи ні? — простогнав Малинін, наддаючи льоту.

— Ось ці голосніше за всіх цвірінчали! — крикнув хтось позаду.

Горобці, що гнались за ними, почали заходити нам у хвіст.

— Хлопці! Та ви що! Ми ж тільки цвірінькали! — виправдовувався я на льоту.

— А за чим-чим-чим прилітали?

— Ні за чим-чим-чим. Так просто подивитись!

— Подивитись? От ми зараз вам покажемо!.. Зараз з вас аж пух полетить!

Горобці почали наздоганяти нас, і, напевне, вони б дали нам доброго прочухана, якби я не застосував на льоту оригінальний, бойовий прийом, котрий у льотчиків називається «бочкою». Вибравши зручний момент, я підпустив переслідувачів ближче до себе, потім несподівано для них перевернувся у повітрі на спину і хвицнув ближчого до мене горобця Ногами — горобець відлетів убік і врізався в паркан.

— Ага! — закричав я страшним голосом. — Барр-ранкін у повітрі! Стережись!

Я хвицнув другого — і другий відлетів. Так я летів, і кричав, і хвицався, доки не розкидав у різні боки всіх переслідувачів. Противники, що, звичайно, не мали найменшого уявлення про вищий пілотаж, розгубилися, збилися з швидкості і почали поступово відставати…

Скориставшись з розгубленості горобців, ми наддали льоту і сховались за деревами, в знемозі попадавши на якийсь дах.

З мене клубами валила пара, а серце підскакувало, мов кришка на чайнику.

— Звичайно! — сказав Кость, ледве відсапуючись. — Ти як хочеш, а я особисто нацвірінькався, з мене досить! Годі!

Малинін стукнув дзьобом об дах і, важко дихаючи, заходився лаяти мене за те, ніби я все йому набрехав з три мішки вовни про розпрекрасне життя горобців.

— А ще цілий місяць спостерігав за ними… — сказав Малинін, передразнюючи мене: «У них життя без клопоту! У них життя без турбот!»

— Хіба я винен, — сказав я, — що мені так здавалось!..

А Кость Малинін сказав:

— Я ж казав, що нам треба було одразу на метеликів перетворюватись. Метелики й гнізд не в'ють, і коти їх не їдять, і харчуються вони не вівсом, а солодким нектаром. Ох і смакота, напевно.

Я промовчав. На житті метеликів Кость Малинін розумів більше, ніж я. У нього колись навіть була їх ціла колекція, тільки він проміняв її на марки. Мабуть, Кость мав рацію, і нам дійсно треба було перетворитися одразу на метеликів. Привабливо, звичайно, цілий день літати з квітки на квітку і весь час їсти солодке…

І все-таки, перш ніж почати перетворюватися на метеликів, я хотів розпитати Костя докладніше про їхнє життя. А то як би нам не ускочити вдруге…

— А пам'ятаєш, нам Ніна Миколаївна розповідала, — сказав я, — що метелики опилюють квіти…

— Ну й хай собі опилюють! — сказав Кость. — А ми з тобою не будемо! Нема дурних!

Хоч в Костиній відповіді була своя залізна логіка, я все-таки вирішив поставити йому ще одне запитання.

— А як у метеликів з навчанням? — спитав я. — Може, вони теж чому-небудь вчаться?

— Ти ще довго ставитимеш мені запитання? Он уже коти з'явилися! — закричав на мене, немов ошпарений, Кость Малинін.

Я думав, він мене на пушку бере. Дивлюсь — із вікна, що вело на горище, справді вилізли три коти, брудні, мов сажотруси, і почали придивлятися до нас з Костем. Два коти були мені зовсім незнайомі, а третім була наша Муська. Мабуть, вона таки вирішила мене з'їсти. Роздумувати більше було ніколи.

— До перетворення на метеликів приготуватись! — скомандував я свистячим шепотом.

— Приготувались! — одізвався Малинін.

— По-чали! — сказав я.

— Як по-чали? — сказав Кость Малинін. — А які слова казати?

Справді, я геть забув, що моє старе горобине заклинання не годиться для перетворення на метеликів.

— Зараз! — сказав я. — Зараз перероблю…

— Швидше переробляй! — закричав Кость.

— Готово! — сказав я. — Повторюй за мною! «Не хочу бути горобцем! Хочу бути метеликом! Тільки метеликом!..»

— Нескладно виходить! — сказав Кость, з жахом дивлячись на котів, що невблаганно наближалися на нас.

— От опинишся в животі у Муськи, — сказав я, — тоді складно вийде! Повторюй скоріше!

І Кость Малинін, заплющивши від страху очі, чесонув скоромовкою слова мого нескладного чарівного заклинання, випереджаючи мене на кожному слові:

«Аби тільки встигнути! — подумав я. — Аби тільки встигнути перетворитися до того, як нас зцапають коти!..» Це була остання думка, що майнула в моїй змученій горобиній голові, яка розколювалась від турбот, тривог, жаху і хвилювань…

Поки ми з Костем Малиніним наввипередки шептали слова заклинання і зосереджувались, коти на чолі з нашою Муською теж не гаяли часу. Обережно ступаючи лапами, вони підкрадались до нас чимраз ближче.

«Гаразд, Мусько, — майнуло в моїй голові, — якщо я лишуся живим, я з тобою дома розрахуюсь!»

Більше про котів я вирішив не думати, бо це заважало мені перетворюватись на метелика. Тепер я всю свою увагу зосередив на квітах, на житті, в якому не треба вити гнізд або битися за шпаківні, а треба тільки пурхати з квітки на квітку, грітися на сонечку і пити солодкий нектар, але замість цього мені, як на зло, в голову весь час ліз проклятий овес, а перед очима поставали горобці, кішки, Венька з рогаткою та інші дрібниці з мого горобиного життя.

Я рознервував, розплющив очі і побачив, що відстань між мною і проклятущими котами значно скоротилась, а я, як був нещасним горобцем, так ним і залишався. Тоді я занервував ще дужче і вирішив більше не заплющувати очі — будь що буде!

Ступивши ще кілька кроків, коти раптом зупинились і почали про щось між собою пирскати і нявчати.

«Радяться, кому кого їсти, — подумав я, — ділять двох горобців на трьох. І хай… Тепер я вже напевне не встигну перетворитися на метелика…» Про всяк випадок я ще кілька разів подумки промовив чарівне заклинання:

Тим часом коти розділились: один став підкрадатися до Костя, а Муська з дружком попрямували до мене. «От хитрюга! Знає, що одна зі мною не впорається… І що я їй такого зробив, — подумав я, не зводячи очей з Муськи, — тільки один раз чорнилом облив і то ненавмисне…»

• Предыдущая
• 8/23
• Следующая