Баранкін, будь людиною! - Медведев Валерий Владимирович - Страница 22

• Предыдущая
• 22/23
• Следующая

— Чого ти боїшся?

— Я очі розплющу, а тебе нема, ти не існуєш, — сказав я і знову вилив цілих два ручаї сліз.

— Гаразд, — сказав згори голос Костя Малиніна, — зараз ти переконаєшся, існую я чи не існую.

Вгорі щось завовтузилось, зашаруділо і потім плигнуло мені на плечі. Я гепнув на землю і розплющив очі. Кость Малинін був живий, у цьому не було ніяких сумнівів.

Він сидів на мені верхи, гамселив мене кулаками і примовляв:

— Ну, то існую я чи не існую? Існую чи не існую?

— Існуєш! — закричав я зраділо, і ми з Костем покотилися по траві, встеленій жовтим осіннім листям. — Кость Малинін із сімейства Малиніних існує!!! Уррра!!! Уррра!!!

— Значить, існуємо?!

— Існуємо, значить!

— Як люди?

— Як люди!

— Уррра!!! — гаркнули ми на радощах в один голос і знову кинулися обнімати один одного.

— Зажди, зажди! — сказав я Костю. — Дай-но я на тебе подивлюся…

— Та що ти, Юрку! — засміявся Кость. — Хіба ти мене раніше не бачив?

— Не бачив, — відповів я. — Раніше я тебе не бачив і ти мене по-справжньому не бачив… А головне, що я раніше сам себе не бачив і ти теж сам себе не бачив.

І ми мовчки дивилися один на одного. Кость дивився на мене, а я дивився на Костя, і не просто дивився, а роздивлявся всього з ніг до голови, роздивлявся, ніби якесь дивовижне чудо природи; роздивлявся у всі очі Костеві руки, вкриті бойовими подряпинами й синцями. Раніше я нізащо в світі не звернув би уваги ні на свої, ні на чужі руки. Руки як руки… А зараз я не міг одірвати від них очей. Оце-то так! Це вам не якась там мурашина лапка або горобине тендітне крильце!

Ви теж, певне, ніколи не звертали уваги на свої руки? Ні, з хлопців, може, хто і звертав увагу, а дівчата — ті звертають увагу тільки на своє лице.

А голова!.. Я на свою голову теж раніше не дуже звертав увагу. Голова як голова… Є на плечах, і добре! Надінеш шапку — і був здоров! Пофантазуєш і досить! А тепер, тепер… Після всього-всього, що я пережив, я вже напевне знав, що коли руки людини — чудо, то голова — це найчудесніше чудо з усіх найчудовіших чудес. Навіть голова Веньки Смирнова — теж чудо. Тільки він, по-перше, не знає про те, а по-друге, не вміє цим чудом користуватися. А таких, як Венька, на земній кулі, може, багато набереться. І в Америці є свій Венька Смирнов, і у Франції, і у Англії… І всюди-всюди є такі хлопці, які ні про що не думають, і такі, які думають зовсім не про те, про що треба думати, — такі теж є. Наприклад, я, Баранкін, і Кость Малинін!

Але тепер я точно знаю, від чого це все: від того, що не всі хлопці знають про те, як це цікаво — думати взагалі, а особливо думати про те, про що варто думати. Думати і міркувати! І думати не як-небудь, інстинктивно, по-мурашиному, а по-справжньому думати — по-людському!!!

Не знаю, скільки часу просиділи б ми отак з Костем на траві, думаючи про одне й те ж…

Мені Кость, звичайно, не говорив, але я готовий дати голову на відсіч, я відчував, я чув, слово честі, чув, що Кость Малинін думає слово в слово про те ж саме, про що думаю я, але у самий розпал нашого думання з дерева мені на спину плигнуло щось пухнасте і так вчепилось у покусане мурашками, подзьобане горобцями тіло, що я ледве не зойкнув.

— Муська! — радісно крикнув Кость Малинін.

Звичайно, це була вона — наша Муська, та сама Муська, котра двічі хотіла мене з'їсти, коли я ще був горобцем.

— Ага, Муська! — закричав я, віддираючи Муську од своєї спини. — От я зараз з тобою за ВСЕ поквитаюсь! — я хотів схопити її за вухо, однак зробити це мені не дав Кость Малинін.

— Облиш, Баранкін! — сказав Кость. — Прости її на радощах, адже усе так хороше скінчилося!..

І тут Кость, певне, знову зрадів, що все скінчилося так хороше і навіть чудово, що кинувся на мене і почав палко обнімати. Потім я на радощах обняв лавку, на якій ми сиділи ще ТОДІ, а потім я обняв паркан, що біля берези, а потім ми разом з Костем обняли березу, під якою стояла та лавочка, на якій мені вперше в житті спало на думку, що я, бачите, стомився бути людиною…

— Я їх по всіх дворах розшукую, а вони з деревами обнімаються! — крикнув Мишко Яковлєв з велосипеда, влітаючи з Аликом на своїй машині на подвір'я.

Потім слідом за ними з'явилися Зінка Фокіна, Ера Кузякіна і всі інші.

— Мишко! — крикнули ми з Костем в один голос, кидаючись на Яковлєва з двох боків і стискаючи його в своїх обіймах.

Від несподіванки Мишко випустив кермо, і ми попадали на землю. Я і Кость обнімали і цілували Мишка Яковлєва й Алика Новикова.

— Та що ви, хлопці? З глузду з'їхали? Ми ж тільки-но вчора бачились. Хлопці! Та що це ви, ніби. дівчиська, справді! — відбивались од нас Мишко і Алик.

— Алик, Мишко! — сказав з повними сліз очима Кость Малинін, чмокаючи Алика в ухо. — А що тут без вас було!..

— Що було? Де було? — насторожився Алик.

— Що було, те пройшло, — сказав я і так при цьому подивився на Костя, що той аж прикусив язика.

В цей час нас оточили дівчата з нашого класу.

— Їх, бачте, по всьому місту шукають, — сказала Ера Кузякіна, — вони, бачте, на траві вилежуються!..

— Баранкін! — сказала Зіна Фокіна. — Ви збираєтесь нарешті готувати уроки?

— Зіночко! — сказав я. — Зіночко! — повторив я. — Якби ти знала, Зіночко, як ми з Костем будемо тепер готувати уроки!

— І вчитись, і працювати! — сказав Кость і взяв із рук Ери Кузякіної заступ.

А я взяв заступ у Зіни Фокіної.

— Баранкін! — сказала Ера. — А чому у вас з Костем вигляд такий ненормальний? І поведінка теж… — додала вона.

— Тому що тому! — закричав я.

— Ну, ходімо, — сказав Мишко, — і так стільки часу марно згаяли!..

— Стривайте! — сказав я. — Друзі!.. Я повинен вам сказати, що ЛЮДИНА — ЦЕ ЗВУЧИТЬ!

— Баранкін! — сказала Ера. — Ти говориш неправильно! Треба сказати: «Людина — це звучить гордо!»

— Гаразд, Ерко! — сказав я. — Ми-то тепер краще від тебе знаємо, як звучить лю-ди-на!.. Правильно, махаон?.. Тобто, правильно, Малинін?

— Правильно, Баранкін!

Після цих слів ми знову стисли Мишка в обіймах.

— Ну, — сказав урочисто Кость Малинін мені і Мишкові, — поповзли, отже?

Сказавши так, він у всіх на очах почав присідати, щоб стати рачки. Добре, що я встиг схопити його за барки.

— Куди поповзли? — спитав Мишко. — Чому поповзли?

— Ну от! — обурилась Кузякіна. — Вони знову за своє беруться!..

— Малинін! — сказав я грізно. А потім так грізно глянув на нього, щоб він викинув з голови свої мурашині замашки.

— Я хотів сказати полетіли! — сказав Кость і почав було махати рукою, наче крилом махаона. Добре Що и цього разу я встиг схопити його за руку Всі звісно, дивилися на нас, як на божевільних. А я? Хіба я міг їм що-небудь пояснити? Тоді я міцно-міцно стиснув руку мого кращого друга Малиніна й сказав багатозначно.

— Малинін… — сказав я. — Чвик! Вичвик! Тобто…

— Видих! — сказав Костя Малинін. — Вдих!

І хай інші нас, як завжди, не зрозуміли, але Малинін мене зрозумів! І я його зрозумів! І більше ми не сказали жодного слова, бо всі троє (я! Кость! І Мишко!) полетіли готувати уроки.

Тобто ми не полетіли, а так побігли, але як наче полетіли.

На сходах у нашому під'їзді я ніс до носа зіткнувся з Венькою Смирновим. Пригадуєте його? Це він стріляв по нас з Костем з рогатки, коли ми були горобцями.

А коли були метеликами, то хотів нам крила обірвати!.. А коли були мурашками, то мурашник наш зруйнував!..

— Наше вам! — сказав Венька, плигаючи через дві сходинки вниз.

Я встиг схопити його за сорочку й зупинити.

— Ти чого? — спитав Венька.

— Того! — сказав я, притягаючи Веньку до себе і одвішуючи йому смачного потиличника.

— За що? — спитав, примружившись, Венька.

— Щоб не стріляв більше по мені з рогатки!

— Коли я стріляв в тебе з рогатки?

— Коли я сидів он на тій гілці! — я показав рукою у вікно на ту саму тополю, з якої мене і Костя мало не збив Венька із своєї катапульти.

• Предыдущая
• 22/23
• Следующая