Баранкін, будь людиною! - Медведев Валерий Владимирович - Страница 19

• Предыдущая
• 19/23
• Следующая

Я вкінець заплутався і замовк. У натовпі мурашок почулися голоси:

— Підозріло! Підозріло!

— Хто вони такі?

— Треба розібратися, розібратися!

— Не треба розбиратися, відірвати їм ноги, і кінець!

— Вони не ми, вони чужі! Вони і говорять не по-нашому!

— Треба розібратись, розібратись! Поки старі мурахи радилися між собою, що з нами робити, натовп галасував. Поки натовп галасував, а старі мурахи радилися, я встиг шепнути Костю:

— Малинін, повторюй за мною слова, поки не пізно:

Але Малинін Кость ніби оглух. Він з жахом дивився на старих мурашок, що радились між собою трохи оддалік, і нічого не чув.

Тоді я теж замовк. Не міг же я вчинити інакше, тим більше, що в цей час старі мурахи скінчили раду і один з них зі словами «слухайте всі!» знову підійшов до нас з Костем.

— Слухайте всі! — сказав він. — Ось ці двоє, — старий показав лапою у наш бік, — ці двоє ледацюг, не дочекавшись Місяця, припинили роботу в самий розпал Сонячного Світла!.. Не дочекавшись заходу Сонця, вони покинули працювати і вляглися спати, накрившись березовим листом. Я старий мураха, але я ніколи не чув від ще старіших мурах, щоб у нашому мурашнику коли-небудь стався такий небачений на власні очі, нечуваний на власні вуха злочин!

Натовп грізно загув.

— Слухайте всі! — повторив старий мурах. — Рада старійшин Мурахів засудила цих двох злочинців до смертної кари!..

Натовп мурашок схвально загув. Кость Малинін не встиг писнути, як до нього і до мене підскочило штук десять мурашок. Не кажучи ні слова, вони схопили нас з Костем за ноги, перевернули і понесли геть від мурашника.

Не знаю, чим би все це скінчилося (я навіть боюся здогадуватися, чим би все це могло скінчитися!), коли б мурашка, що сидів на високій квітці, не вигукнув:

— Мирмики ідуть! Мирмики! Мирмики!!!

При слові «мирмики» мурашки, що волокли мене і Костя, якось дивно задрижали з ніг до голови і кинули нас на землю. Потім вони заметалися у всі боки, замахали тремтячими вусиками й кумедно задриґали ногами. Все це було схоже на якийсь ритуальний танок воїнів-дикунів. Поплескуючи один одного вусиками, підводячись на задні лапки, пританцьовуючи і приймаючи час від часу страшні, загрозливі пози, мурашки повторювали один за одним дивне, незрозуміле слово, яке вимовив мурашка, що сидів на квітці: «Мирмики Мирмики!» Потім вони всі як один попадали з задніх лап на всі шість і чкурнули хто куди: в кущі трави, забувши про нас з Костем. Ще мить, і мурашки всі як один поховались за стовбурами травинок. Галявина спорожніла. Ми лишились самі.

Не знаю чому, але й мені передалося те тривожне передчуття, котре охопило всіх мурашок при слові «мирмики».

— Лізь за мною! Тільки тихо… Без галасу, — сказав я Костю Малиніну, видираючись на квітку, що росла поблизу, і оглядаючи все навкруг.

— Чому тихо? — запитав Малинін, поспішаючи слідом за мною.

— Так, про всяк випадок, — сказав я, не здогадуючись про те, що моя передбачливість рівно через хвилину врятує нам з Костем життя. — Лізь вище!

— А я хіба не лізу вище? — огризнувся Малинін.

Видершись на листок, я хотів було піднятися ще вище, як раптом помітив унизу, під нами, чорного кульгавого мураха і всіх інших наших «конвоїрів». Вони вийшли з густої трави, якось незвично задкуючи спинами. Розсипались ланцюжком і зупинилися. Звісивши голови з листка, ми з Костем стали спостерігати за дивною поведінкою чорних мурашок. Вони стояли нерухомо, ніби солдати, що приготувалися до бою, і в ту ж мить з трав'яного листка виповзло штук п'ятнадцятеро здоровенних червонясто-рудих мурахів. Виповзли і теж зупинилися. Те, що сталося далі, нагадувало коротенький кіножурнал про війну.

Руді мурахи, як хорти, накинулись на чорних, ляскаючи своїми здоровенними щелепами, неначе кліщами. Не встиг я кліпнути, як по землі покотилися, наче м'ячики, голови чорних мурашок. З усіх чорноголових солдатів уцілів лише один кульгавий. Певне, це був досвідчений вояка, так спритно відбивався він від двох рудих, що насідали на нього. Одному з них він навіть примудрився вчепитися у вусики, і той від болю завертівся дзигою по землі, але в цей час ще двоє рудих підбігли допомогти своїм і, схопивши кульгавого за задні лапи, розпластали його на землі.

Чорний стрепенувся, але тут ще один рудий мирмик плигнув йому на спину, і з чорними мурашками все було скінчено.

Руді з переможним виглядом огляділися на всі боки, поворушили вусиками й заходилися мовчки струшувати пил з боків і лап і опоряджатися.

Я відповз від краю листка, почуваючи, як інстинкт, той самий інстинкт, котрий ми нещодавно перемогли з Костем Малиніним, починає знову пробуджуватись в мені, і не тільки починає пробуджуватись, але, здається, посилає мене в бій на допомогу нашим чорноголовим мурашкам. Ще секунда, і я неодмінно плигнув би з квітки просто на спини рудим мирмикам, проте я не плигнув з квітки, я взяв і, як минулого разу, переборов у собі інстинкт, бо це було з його боку безперечною дурістю — посилати мене одного в бій проти цілого загону мирмиків. І потім я твердо знав: якщо я нападу на рудоголових, то інстинкт примусить, звичайно, і Костя устряти в бійку, а вже де-де, а в бійці з мирмиками Малиніну дістанеться, це напевне.

Поки я в думках боровся з інстинктом, мирмики встигли сховатися у гущавині трави, і галявина знову спорожніла. Обережно, навшпиньки, ми з Костем швидко видерлись на самісіньку маківку квітки і ледве не ахнули. Виявляється, руді мурашки встигли оточити мурашник з усіх боків. На галявинах і в траві вже точилося справжнє жорстоке бойовисько.

— Війна, Малинін! — сказав я.

— Війна, Баранкін! — сказав Кость Малинін.

Хоч рудих солдатів на полі бою було значно менше, зате вони були міцніші, дужчі й набагато досвідченіші за чорних мурашок. Поступово, крок за кроком, вони тіснили чорних мурашок, що відступали до мурашника. Галявини, взяті з бою рудими мирмиками, були геть усіяні чорними трупами. Вони лежали на землі в найрізноманітніших позах. Поранені дриґали ногами, ледь ворушили щелепами.

— Гади! — закричав раптом Малинін, зводячись на задні лапи. — От гади! Маленьких б'ють!

Я схопив Малиніна про всяк випадок за лапу і відтяг від краю спостережного пункту.

А бій тим часом розгорявся. Противники хапали один одного за ноги, робили підніжку, відкушували вусики і вгризалися в горло мертвою хваткою.

— Вперед, чорнопузі! Не бійтеся їх! Бий рудих! — верещав Кость, вириваючись у мене з рук. — Бий загарбників!

А чорнопузі справді були молодці. Вони дуже швидко зуміли пристосуватись до мирмиків і бились тепер як леви, користуючи свою чисельну перевагу. Вп'ятьох або вшістьох вони дружно кидалися на рудого здорованя, за ноги й за руки розпластували його на землі і вбивали.

— Так їх! Так їх! — загорлав і я.

— Вперед чорнопузі! — галасував Кость.

— Урра! — закричали ми разом з Костем. Руді почали відступати.

Я заклав лапку в рота і оглушливо свиснув. Кость застрибав на радощах по квітці, закружляв і раптом зупинився, неначе вкопаний.

— Дивись! — сказав він, показуючи у протилежний від мурашника бік.

Я глянув униз і побачив за горбом величезний загін мирмиків, що поспішали до своїх на підмогу. І це в ту хвилину, коли чорні примусили відступити рудих по всьому фронту. Якщо ця армія рудоголових встигне на допомогу, чорним прийдеться туго. Нам з Костем теж прийдеться не солодко: адже ми з ним теж чорні мурашки. Кругом війна, а ми розсілися, наче в кіно, і дивимось.

• Предыдущая
• 19/23
• Следующая