Баранкін, будь людиною! - Медведев Валерий Владимирович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/23
• Следующая

Зінка Фокіна поправила окуляри, прокашлялась і заходилася читати страшенно противним голосом:

— «Метелики — одне з найцікавіших явищ у світі комах…»

Я зупинився на мить, щоб перевести подих, і знову завзято потяг клаптик газети через стежку. (Найнебезпечніше місце! Хоч би не помітили!) Перетягнувши папірець через стежку, я пірнув у траву і озирнувся. Все ніби було гаразд. Кость, наче нічого й не сталося, хропів уві сні. Дівчата сиділи сумирно. Фокіна і далі бубоніла:

— «… Велике значення метелики мають і для господарської діяльності людини…»

— Ой Зіночка! Метелик! Метелик! — раптом закричала одна з юннаток нелюдським голосом.

Я так і завмер.

— Де? Де метелик? Який метелик? — заверещали разом усі дівчата.

— Та ось! Біля калюжки у траві! Невже не бачите?!

Зінка Фокіна загорнула книжку, втупилась очима у траву і насторожилась, немов міліцейська собака. Я від жаху аж упрів.

«Все пропало! — майнуло у мене в голові. — Котрогось із нас помітили! Але кого? Мене чи Костя?.. Тільки б не Костя, тільки б не Костя!..»

Запанувала тиша. Я стояв, як дурень, біля клаптя газети, витираючи лапою піт з чола, і дивився на дівчат. Мені здавалось, що вони всі дивилися на Костя Малиніна, а я стояв і дивився на них (а що я ще міг робити?).

— Так, — сказала Фокіна, поправляючи окуляри і дивлячись кудись у мій бік, — капусник з сімейства біланів. Не звертайте уваги, дівчата! Такий метелик у нашій колекції є!.. — Вона знову уткнула свого носа у книжку, а я на радощах навіть розізлився.

«У них в колекції є такий метелик, як я!.. Аякже? Тримайте ширше кишеню! Юннатики-лунатики!»

Я показав лапою «носа» дівчатам, котрі після слів Фокіної одразу ж втратили до мене будь-який інтерес. Зрештою, мені це було на руку, тепер я міг, не привертаючи на себе уваги, швиденько прикрити Костя від дівчачих очей клаптем газети.

На рахунок «раз» я підтягнув папірець до Костя, на рахунок «два» я почав піднімати той папірець на ребро.

Але вітер зненацька вирвав папір з моїх лап і поніс над травою.

— Ой Зіночка! — знову заверещала одна з юннаток так, ніби її ужалила змія. — Ви тільки гляньте, який метелик! По-моєму, у нашій колекції такого нема!

— Дівчата! Перестаньте відволікатись! — сказала невдоволено Фокіна. Вона відвела свій погляд од книги та так і закам'яніла з витріщеними очима. — Що таке?.. — зашепотіла вона перелякано. — Не може бути! Ой дівчата! Я, мабуть, сплю! Ущипніть мене!.. Ой подружки! Та це ж ма-ха-он! Справжній Мааков махаон із Уссурійського краю… Як же він тут опинився? Махаон у нашому місті? От диво! Разюче явище! Справжнє відкриття! Тема для наукової доповіді!

Бурмочучи ці слова, Фокіна встигла взяти у когось із дівчат сачок, підвестися, зробити крок уперед і закам'яніти на одній нозі.

І от сталося те, чого я боявся найбільш за все на світі: гурток юннаток на чолі з Зінкою Фокіною помітив сплячого махаона, тобто не махаона, а сплячого Костя Малиніна, і тепер моєму найкращому другові загрожувала, можливо, найсмертельніша із усіх небезпек, які ми зазнали з ним протягом усього цього часу…

— Дівчата! — скомандувала пошепки Зінка Фокіна отетерілим юннаткам. — Оточуйте, тільки тихо… Чур, ловити буду я сама!..

Мовчки, з сачками наготові, дівчата почали оточувати сплячого Малиніна, того самого Костя Малиніна котрого вони, дякуючи своїй недосвідченості, вважали Мааковим махаоном, що чудом залетів у наше місто із далекого Уссурійського краю!..

— Зараз ми його впіймаємо! — просичала Фокіна, хитаючись на одній нозі й боючись налякати Костя. — Спіймаємо і в морилку, потім у сушилку, потім у розпрямилку…

— Хр-р-ри… — долинув до мене голос Малиніна, що тим часом солодко спав…

Кость спав і навіть не підозрював, яку страшну загибель готувала йому староста нашого класу Зінка Фокіна. Не можна було гаяти жодної миті.

Бо, на нашу біду, повернулися хлопці і теж приєдналися до Зінки Фокіної, і теж висловили палке бажання піймати Костя Малиніна… тобто махаона, і посадити його в морилку. (От лобуряки нещасні! Що завгодно робитимуть, аби не працювати!)

Венька Смирнов і Генка Коромислов, що тільки-но з'явились на дільниці, теж вирішили взяти участь у цій жахливій справі. Венька розштовхав дівчат, глянув на Костя Малиніна і загорлав:

— Та ми ж цього типа недавно з Генкою на вулиці ловили!..

Зінка Фокіна, замість того, щоб зробити Смирнову і Коромислову зауваження з приводу того, що вони запізнилися на недільник, тільки засичала на Веньку, а дівчата, скориставшись плутаниною, відтіснили всіх хлопців у кущі і почали стискати навколо Костя Малиніна смертельне коло.

Що робити?

Я вилетів із трави, підлетів до Зінки Фокіної і, кружляючи біля її правого вуха, почав благати її, щоб вона залишила у спокої Костя Малиніна.

— Зіночко! — просив я. — Зупинись! Це ж не метелик! Не махаон це! Це Малинін!

Проте Зінка Фокіна відмахнулась од мене, як від надоїдливої мухи.

— Дівчата! Та що ж ви робите! — благав я відчайдушно.

Але вони всі ніби поглухли і посліпли: не бачили і не чули мене, ніби я взагалі не існував на світі. Смертельне коло дедалі вужчало.

Я заметався, потім злетів угору, залишилось тільки одне: збити сплюха з каменя — взяти його на таран! Можливо, він хоч від удару прокинеться. Склавши крила, я ринувся вниз, ковзнув над травою і щосили буцнув Костя головою в бік. Від сильного удару в голові у мене все пішло кругом і перед очима попливла веселка, а Кость зірвався з каменя, підскочив, злетів, прокинувся у повітрі і як очамрілий завертів очима.

— Костю! Роби свічку! Свічку роби! — закричав я не своїм голосом.

— Яку свічку? — сказав здивовано Кость Малинін, протираючи заспані очі.

Тоді я схопив його за лапу і потягнув за собою в небо стрімко вгору. І звідки в мене тільки сила взялась. В одну мить я підняв Костя Малиніна, як на ліфті, вище кущів.

Унизу, десь там, під нами, дико верещали.

— Це що, велика перерва? — спитав мене Кость сонним голосом і знову заплющив очі.

— Яка ще перерва? — сказав я, піддаючи Костю ззаду лапою, щоб він хоч трохи прийшов до тями. В очах у мене все ще мінилося північне сяйво. — Ти що, досі не прокинувся, чи як?

— Зараз, зараз! — сказав Малинін. — Зараз я наїмся нектару і сяду за геометрію… А цьому Мишкові треба крила обірвати…

— Якому Мишкові?

— Яковлєву… із сімейства відмінників. Щоб він знав, як погоджуватися підтягати нас у неділю…

Малинін хотів ще щось сказати, але раптом перестав махати крилами, голосно захропів і впав у кущі, в самісіньку гущавину.

— Костю! Не засинай! Пропадеш! — заволав я і пірнув слідом за своїм другом у бузок, чіпляючись на льоту крильми за сучки і листя.

Від удару об гілку Кость знову прокинувся. Гілкою назад і вперед повзали мурашки; вони снували у мене під ногами, і мені довелося двом з них дати гарного запотиличника, щоб вони не лізли не в своє діло у такий, можна сказати, критичний момент.

— Негайно перетворюйся з метелика на трутня, чуєш! — сказав я Костю, розганяючи мурашок.

— На якого трутня? З якого метелика? Ти що, Баранкін, з глузду з'їхав, чи що? — сказав Малинін і завалився на бік.

Певне, у сонного Малиніна так усе переплуталось у голові, що він уже нічого не тямив і взагалі ніс якусь ахінею. Тоді я підняв його на крила:

— Перетворюйся на трутня! Чуєш, Малинін?

— Як це може людина перетворитися на трутня? Ти, Баранкін, фантазей… із сімейства людовеїв… тобто людинаків… тобто… я спати хочу, — пробелькотів Малинін і перевернувся на другий бік.

Було чути, як по саду з виском і криком нишпорили дівчата. Якщо вони помітять у кущах барвисті крила Костя-махаона, ми пропали.

• Предыдущая
• 14/23
• Следующая