Баранкін, будь людиною! - Медведев Валерий Владимирович - Страница 12

• Предыдущая
• 12/23
• Следующая

— Гаразд, метелику, — сказав я, розганяючи крилами пилок, — тільки-но з'явись на світло, я тобі всі лапи… Ап-ап-чхи!.. Я тобі покажу, як чужий нектар… А-а-п-чхи!..

Поки я чхав, дивлюся — із квітки вилазить… тільки не метелик, а бджола, найсправжнісінька бджола, геть смугаста, неначе вона у піжамі. Вилізла із квітки і ухняпилась у мене своїми буркалами. Вона на мене дивиться, а я сиджу на краю квітки і чхаю на неї і, головне, стриматись ніяк не можу. А бджола, певне, так розгубилась, що навіть гудіти перестала. Я чхаю, а вона лапкою витирається, я чхаю, а вона витирається і мовчить. Разів десять я, напевне, на бджолу чхнув, не менше, а потім отямився і похолов од жаху. «Баранкін, — сказав я сам до себе, — на Кого ти чхаєш, Баранкін? Ти на бджолу чхаєш, нещасний капусник… Ось вона зараз тобі… апчхи!., як зробить протичхальнє щеплення, то знатимеш… як чхати на бджіл!.. Адже тебе, коли ти. був людиною, кусали один раз бджоли, так що ти… знаєш, чим це пахне!..»

«Знаю!» — відповів я сам собі і, як сидів на краю квітки, так і впав навзнак у траву.

Беркицьнувшись кілька разів через голову і хутенько змотавши свій порожній хоботок, я злетів і понад самого травою дременув од бджоли у кущі, подалі від клумб, через доріжку, за дерева, туди, де серед стовбурів маячило щось строкате, схоже на крила Костя.

Я гадав, що Малинін злякався і кинув мене одного посеред клумби: виявляється, його в кущі теж загнала бджола, вона і зараз все ще ганялась за ним і щось грізно гула на своїй бджолиній мові.

«Так йому і треба! — подумав я, спостерігаючи, як бджола настирливо переслідує Костя. — Жаль, що бджола лише одна. Я б зараз сам напустив на Малиніна штук сто бджіл, щоб він наступного разу не молов язиком і не вводив нікого в оману. «Будемо пурхати з квітки на квітку!.. Щодуху! Крилом мах! Неначе пух-ух-ух! Нектару наїмося!..» От і нехай зараз бджола пригостить його таким «нектаром», щоб йому вдруге не закортіло перетворюватися на метелика… Апчхи!»

— Рятуйте! — закричав в цей час Малинін. — Баранкін! Де ти? Ой мамо!

Мені хотілося, щоб бджола довше поганяла Костя і провчила його як слід, проте, коли він зарепетував, та ще таким жалібним голосом, мені його навіть шкода стало. Бджола його вжалить, а він візьме і захворіє або, що ще гірше, помре від бджолиної отрути. Що я з ним тоді робитиму? Іще я згадав, що Малинін не людина, а метелик. Я ж не знаю, як метелики переносять бджолину отруту, а може статись, вони її зовсім не переносять…

Схопивши в лапки легенький сучок, я підлетів до бджоли ззаду і що було сили торохнув її по голові. Бджола від такого удару впала в кущі, а в мене від голоду потемніло в очах і я, завалюючись на один бік, став падати в траву…

Коли я розплющив очі, я побачив, що лежу на березі великої калюжі, а біля мене сидить мій найкращий друг Малинін і обмахує мене своїми розмальованими крильми.

Взагалі-то я не знаю, навіщо я розплющив очі, бо розплющувати їх мені зовсім не хотілося. І ухати мені теж більше не хотілося. І охати не хотілося. І ахати не хотілося. І бажання пищати від радості теж зникло. А від чого тут пищати? У носі весь час від цього клятого пилка свербить… Ап-чхи!.. І в животі зовсім зникло кудись відчуття, ніби ти вмираєш від радості… Ап-чхи! Тобто, відчуття, що ти вмираєш від чогось, лишилось, тільки от від чого?.. Напевне, від голоду… Все кудись щезло! Тільки одне завмирання духу лишилося. Дух у мене весь час чомусь завмирав і завмирав. І завмирав він чомусь все дужче й дужче. От зараз завмре зовсім і кінець… Ап-чхи! Навіть чхнути сили немає…

— Ти чого лежиш, Баранкін? — спитав мене Кость.

— Захотілось полежати, от і лежу, — сказав я, — Ап-чхи!.. Та що це, ніяк не можу прочхатися.

— Простудився, чи що? — спитав Малинін.

— Не простудився, — сказав я, — а наухахохався-…

Малинін якось сумно-сумно похитав головою, зробив видох — вдох-ох-ох і сказав:

— А знаєш, де ще можна поїсти нектару?

— Іди ти зі своїм нектаром знаєш куди… Ап-чхи!..

Я зміряв Малиніна презирливим поглядом з ніг до голови і мало не розреготався.

Він сидів на березі калюжі, геть обмазаний пилком, одне крило у нього стирчало дибки, а друге звисало, мов вухо в собаки. І вигляд у нього був такий нещасний-пренещасний, що мені його стало знову шкода, та на цей раз я взяв себе в руки.

Зібравши останні сили, я мовчки підповз до калюжі і став з насолодою пити з неї звичайну дощову воду. Малинін попробував ще раз заговорити зі мною, але я тепер на всі його запитання відповідав мовчанням. Я вирішив ніколи в житті взагалі більше не розмовляти з ним.

Я демонстративно пив з калюжі сиру воду (це замість обіцяного нектару!) і розмірковував. Невже я все-таки помилився? Проте ні, не може бути, щоб на землі не існувало такого життя, про яке я мріяв там, на лавочці у дворі. Є таке життя, і я його що б там е. знайду! Просто ми з Малиніним Костем не його шукали. Звичайно, наше перетворення на метеликів і горобців було помилкою. Тепер це цілком ясно. Їх життя тільки збоку виглядало прекрасним, а насправді воно виявилось просто жахливим. Але чому? Я мовчки пив воду, думав, думав і вирішив, що такого життя, про яке ми мріяли з Костем, напевне, взагалі на землі нема…

В цей час повз мене берегом калюжі пробіг мурашка. Мурашка то біг, то зупинявся, а я дивився на нього і з мукою думав: «… Коли такого життя нема на землі, то, може статись, воно є там, під землею, і коли від усяких турбот і напастей не можна втекти на крилах, то, може, від них можна сховатися, ну, приміром, у тому ж мурашнику…»

Я подивився услід мурашці і з сумнівом похитав головою. Сховатися в мурашнику, звичайно, можна, але що робити з мурахами? Вони ж, можна сказати, знамениті трудяги. Скільки я не спостерігав за ними, ніколи не бачив, щоб мурашки просто так сиділи і нічого не робили. Весь час вони чи кудись біжать, чи звідкись повертаються і завжди з собою тягнуть чи листок, чи грудочку землі, або й соснову голку… І на мурашник коли не глянеш, весь час вони його ремонтують, з ранку до вечора…

От перетворишся на мурашку, а вони візьмуть і примусять разом з ними пихтіти на будівництві… Та ні, коли вже ризикнути, то перетворитись на будь-кого, тільки не на мураха!.. А на кого? На кого ж все-таки треба перетворитися, щоб знову не ускочити в таку халепу, з якої ми з Костем ледве ноги винесли. На кого ж треба перетворитися? На кого?..

І тут я раптом згадав, що в той злощасний день на загальних зборах Алик Новиков чомусь обізвав нас трутнями! Трут-ня-ми! Хвилиночку! Хвилиночку! А що таке трутні? А трутні — це, між іншим, і є ті самі створіння, у яких саме таке життя, про яке ми мріяли з Костем на лавочці! І не «здається», а абсолютно точно. Навіть дуже точно! Тому їх і називають трутнями! А коли все це так, тоді чому ж ми перетворювались на горобців і метеликів? От дурні! Які ж ми з Костем були безпросвітні дурні!

— Малинін! — загорлав я (коли я зрозумів нашу помилку, я, звісно, одразу ж перестав сердитись на Костя і вирішив негайно поділитися з ним своїм відкриттям). — Малинін! Ох і дурні ж ми з тобою, Малинін!

— Авжеж, дурні! — охоче погодився зі мною Малинін. — Особливо ти, Баранкін!..

— Так, я просто круглий ідіот, Малинін! І як це мені одразу не спало на думку!.. Скільки даремно часу згаяли!

— Отож-бо! — відгукнувся Кость.

— І навіщо нам з тобою було перетворюватись на горобців і метеликів?

— От я тебе про це і хочу запитати, Баранкін! — сказав Малинін. — Навіщо нам треба було перетворюватись на горобців і метеликів?

— Коли нам одразу ж треба було перетворитись на трутнів!

— Як — на трутнів? Чому — на трутнів? — злякався Кость Малинін.

— Бо трутні тому й називаються трутнями, що вони в житті нічого не роблять або роблять тільки те, що їм захочеться! А ми з тобою на лавочці саме про це і мріяли!

• Предыдущая
• 12/23
• Следующая