Патетичний блуд - Дністровий Анатолій - Страница 3
- Предыдущая
- 3/46
- Следующая
«Дека, мабуть, інопланетянин», — несподівано за моєю спиною шепоче Юля й так само стежить за грою Деки. Ага, мухоморів об'ївся. «Він рано чи пізно загине», — додає вона.
Я кажу їй, щоб про таке не думала, можна наврочити біду, нехай краще музика його не покидає, бо коли це трапиться, він знову лежатиме вечорами п'яний у рекреації, завалить сесію, посвариться з пихатим і самовпевненим викладачем; у його очах знову кисло посміхатиметься суїцид — наш вірний друг, який знецінює речі, що нас оточують, і змушує забувати про слова, блін, чотирнадцятого Далай-лами, написані в моїй кімнаті на шпалерах, одразу над моїм ліжком, і які найбільше шанує Дека: «Аби позбавитися від страждання й набути щастя, нема іншого шляху, крім уникнення в потоках свідомості живих істот причин, що породжують страждання, і створити в цих потоках причини щастя». Це не крейзі якийсь вошивий із бодуна сказав, а сам Далай-лама. Дека завершує, присутні вибухають гучними оплесками. Він встає зі стільця, зніяковіло й винувато всміхається, в нього такий вираз обличчя, ніби вся ця радість і захоплення його музикою відбувається не в реальності, а в іншому світі, про який знає тільки він; ніби всі ми, присутні в цьому залі, тішимося, але не знаємо, з чого насправді слід тішитися. Дека — ти великий мудак, нам треба ще багато чого в тебе вчитися.
Мої думки перериває радісний вигук Хо-хо у мікрофон, що на нас чекає ще кілька гарячих годин, дітки, не розповзайтеся по своїх ліжечках, краще налийте і випийте, цілуйтесь, православні, ви того варті, ва-в! До мене підходить утомлений Дека, легко, ледь помітно усміхається, каже, що сьогодні добрий день, треба, щоб він зберігся в дні завтрашньому. Ми підходимо з ним до столика, наливаємо, цокаємося «за нас» і перехиляємо. «Без мене?» — несподівано шепоче на вухо Юля, я обіймаю її, вона п'є вино з моєї склянки й лукаво дивиться на мене. Деку тягне за руку студентка з сусіднього блоку, вона поводиться, як розбещена неслухняна дівчинка, то вередує, то лащиться до нього, то знову вередує й корчить незадоволені міни. Дека на все це дивиться зі спокоєм східного монаха й лише доброзичливо посміхається, врешті йде з нею. Юля тягне мене на перекур, але на балконі купа народу, там навіть нема де одному стати, не те що двом. Ми йдемо на сходи, сідаємо на підвіконня маленького майданчика між поверхами. Вона відразу липне, горнеться, мені це страшенно подобається, я цілую її в темряві, губами шастаю по ніжному обличчю, вона запускає руку мені під светр і футболку, пестить живіт, груди.
«Як ти познайомився з Декою?»
«Не знаю. Це саме по собі сталося».
«Справді?»
«У нього погляд особливий, я відразу відчув — своя людина».
«У мене так само», — затягується Юля, вогник цигарки ледь освітлює її обличчя.
Ми ще довго говоримо про Деку, про те, що він страждає, найдивніше — це йому в тягу, й намагається подолати власні страждання, особливо тоді, коли надто довго не пише, напивається й тижнями ходить синій, нерухомо валяється в рекреації й ні на кого не звертає уваги.
«Думаєш, чого він вдарився в буддизм? — запитую в неї. — У ньому він знайшов спосіб жити в злагоді з іншими, але з собою... поки не виходить».
«Може, це через те, що його цікавить тільки музика? О, а чого ви постійно про буддизм триндите?» — запитує Юля.
«Буддизм — це також музика, вічна залізна флейта, в звучанні якої нема тональності, контрастів».
Юля перебиває й просить говорити простіше, скільки можна, ти ж знаєш, я цього гівна ще на лекціях наслухаюся. Пробач, деколи заносить. Так, задумано каже вона, все це круто, і взагалі, я рада, що Дека живе, хоч він і буддист хріновий, але хороший. Запитливо дивлюся на неї, мовчки усміхаюся.
«Sorry, — підходить до нас Хо-хо, — Віталя, в тебе не буде цигарки?»
Дістаю пачку, він просить одразу дві. Бери скільки треба. А він: ну тоді три. Хо-хо сміється, і ми сміємося разом із ним. Він розповідає всілякі дурниці, але, оговтавшись, каже, що більше не заважатиме, і йде туди, де звучить музика. Я цілую Юлю в шию, поволі підіймаюся до мочки вуха, легко воджу по ньому язиком, і думаю про свою маленьку, хорошу Настю, яку залишив нещодавно вдома й повернувся в рідну общагу. Вона з кожним днем непокоїться все більше, деколи через ревнощі стає просто нестерпною. Чому Настя не може зрозуміти, що мені не стати іншим, що це просто неможливо, що змінитися — означає відмовитися від власного світу, від того звичного способу життя, в якому все більш-менш налагодилося, в якому моє мислення майже позбавилося агресії, турбот і тривоги, що раніше докучали. Не можу пояснити їй, що борюся не з тим, що намагається мене подолати чи підкорити, не з обставинами, які, немов мошкара, злітаються на мій спокій, а борюся, перш за все, з самим собою, бо перемога над собою, над тією внутрішньою неприборканою істотою, яка постійно прагне вибратися з мене, — це краще, ніж перемога над іншими людьми, особливо тоді, коли вони слабші чи нещасливіші за тебе. Цього всього мене навчив Дека, і я йому вдячний, бо раніше, коли навіть не підозрював, що так можна думати й жити, коли гризся через найдрібніші проблеми, подумки, в час безсоння, вони торбили мене, й це позначалося на людях, з якими я спілкувався.
«Сьогодні буду з тобою. Не хочу залишатися одна», — дивиться на мене Юля.
«Ти не будеш одна».
Музика несподівано вщухає, з рекреації поволі розходиться народ, лише голос Хо-хо просить у кількох знайомих допомогти йому розгребтися з апаратурою, дротами, проводкою. По сходах на верхній поверх четверо студентів із музпеду несуть два столи, сміються, поблизу нас униз пропливає вгашена дівчина, в неї підвертається нога, вона мало не падає, встигає вхопитися за поручні. Допомагаю їй підвестися й зводжу на сьомий поверх, мала тягне мене з собою, «пішли» — шепоче перегаром в обличчя, але я всміхаюся й віджартовуюся, врешті дівчина зникає в цілковитій темряві за дверима одного з блоків. Повертаюся до Юлі, вона вішається мені на шию, й ми знову цілуємося. З коридора долітає розгніваний голос Хо-хо: відчиніть! не буду ж я спати в коридорі, гов! ви там повимирали? відчиніть, а то повбиваю! Врешті все замовкає, Хо-хо кілька разів щось вигукує, йому незадоволено відповідають, гримають двері, чути, як спрацьовує замок, ми з Юлею прислухаємося до несподіваної тиші. На дев'ятому поверсі вибухає дівочий регіт, замовкає, а за ним, ніби відлуння, крадеться приглушений невиразний сміх. І знову тиша.
Дивимося одне на одного. Розумію, про що вона запитує поглядом: що будемо робити? Беру її за руку, й ми підводимося, виходимо на мій поверх, ідемо до мого блоку, вступаємо в нічний морок, чути, як у блоці з крана крапає вода, пахне затхлою сирістю з душової. Ступаю обережно, за останні місяці я призвичаївся до цього «сліпого» маршруту до своїх дверей. Коли перегоріла остання лампочка (нові, які ми щоразу вкручуємо, невидимки вмудряються цупити того ж вечора), ми так і залишилися в постійній темряві. Знаю, в якому місці стоїть відро зі сміттям моїх сусідів із сумісної двомісної кімнати, якось я сп'яну його перевернув. Навпомацки Юля ненароком наступає на мене й одразу вибачається, однією рукою тримаю її за лікоть, а іншою мацаю стіну, за кілька метрів повинні вже бути мої двері, принаймні внизу між ними й підлогою видно горизонтальну смугу невиразного світла, ось вони, натискаю на клямку — в кімнаті на письмовому столі горить стаpa жовта лампа, на якій сохнуть випрані труси, завжди їх сушу на лампі, вони так швидше висихають.
«Проходь», — кажу Юлі.
Вона нишком, ніби на пальчиках, ступає до моєї оселі, зацікавлено розглядає обстановку, сідає на ліжко, в якого під матрацом розтягнута пружина.
«Ти тут живеш?» — каже таким голосом, ніби не запитує, а висловлює запитанням захоплення.
«Так, я тут, здається, живу».
Дивиться на лампу з трусами і сміється, непоганий перформенс. Слова умні знає. Потім переводить погляд на стіну над ліжком, а саме — на місце в голові, де намальована надгробна плита, яка стоїть над ліжком, ніби над могилою. Юля читає написане: тут спочиває брат Віталій ордену св. Бенедикта, який спочив у Бозі, відмовившись від денної суєти. Я кажу, що це намалював на першому курсі, всі ми тоді хворіли на середні віки, інквізицію, францисканство, містику, алкаша Фрідріха Барбароссу та інші симпатичні штуки, Юля, до речі, ти перша, хто не боїться сидіти на цьому ліжку о такій порі, не всім таке до душі. Подумки згадую, коли вперше привів у кімнату Настю, вона цілий вечір просиділа у кріслі біля письмового столу, обізвала мене ненормальним. Комендантша общаги пробувала зі мною воювати, змушувала переклеїти шпалери чи хоча б завішати цей «надгробок» велетенським плакатом, можна даже дєвушкой сімпатічной, сказала вона, але только нє ето, да, да, только нє ето, бо як буде провєрка, то нас точно всіх поховають, у ректораті з такими вєщами не шутять. Але минув рік, і це, здається, забулося, стерлося в її пам'яті, хоча одного разу вона спинила мене на вахті, коли я йшов зі своєю дівчиною, й дружелюбно, навіть із радістю запитала: а ти і дальше спиш на кладбіщі? не понімаю, це ви всі тут от книжок с ума посходілі? чи от того, шо з дому потікали? не понімаю...
- Предыдущая
- 3/46
- Следующая
