Інферно - Браун Дэн - Страница 11

• Предыдущая
• 11/122
• Следующая

«О Господи», — подумав Нолтон, відчуваючи внутрішній дискомфорт. Під час другого перегляду цей плавучий мішок видався ще більш загрозливим.

Поступово картина почорніла й зникла.

З’явилася нова картина: волога стіна печери, на якій танцювали хвилясті віддзеркалення підсвіченої лагуни. На стіні відбилась якась примара... примара чоловіка, що стояв у печері.

Але голова того чоловіка була спотворена... жахливо спотворена.

Замість носа той чоловік мав довгий дзьоб, наче він був наполовину птахом. Коли він заговорив, голос його був якийсь приглушений, і говорив той чоловік химерно-веле- мовно, із розміреним ритмом, наче був оповідачем якогось класичного твору.

Нолтон сидів непорушно і, затамувавши дух, слухав дзьобату істоту.

Я — Привид.

Якщо ви дивитесь цей фільм, це означає, що моя душа нарешті упокоїлася.

Загнаний углиб, я мушу промовляти до світу з землі, заточений до цієї похмурої печери, де червоні, як кров, води, стікають до лагуни, яка не віддзеркалює зірок.

Але це мій рай... ідеальна утроба для мого крихкого й вразливого дитяти.

Це пекло.

Невдовзі ви дізнаєтесь, що я залишив після себе.

Однак навіть тут я чую звуки кроків тих неуків, які переслідують мене... невігласів, готових на все, щоб перешкодити мені.

Ви скажете: «Простіть їм, бо не відають вони, що коять».

Але в історії настає такий момент, коли невігластво припиняє бути прогрішенням, яке можна пробачити... настає такий момент, коли тільки мудрість має владу відпускати гріхи.

Із чистою совістю я заповів вам увесь свій дар надії, порятунку і прийдешнього дня.

Однак і досі існують ті, хто женуть мене, мов пса, надихаю- чись своїм фарисейським переконанням у тому, що я божевільний. Є одна срібноволоса красуня, яка зве мене потворою! Як і ті сліпі у своєму невігластві церковники, котрі вимагали смерті Коперника, вона ставиться до мене з презирством — як до демона, настрашена тим, що я узрів часточку істини.

Але я не пророк.

Я — ваше спасіння.

Я — Привид.

розділ 10

Сідай, — сказала Сієнна. — Я маю до тебе декілька запитань.

Увійшовши в кухню, Ленґдон відчув, що вже значно впевненіше тримається на ногах. На ньому був костюм «Бріоні», запозичений у сусіда, і цей костюм пасував йому напрочуд добре. Навіть туфлі-мокасини — і ті виявилися вельми зручними, тому Ленґдон подумки відзначив, що коли повернеться додому, то неодмінно придбає італійське взуття.

«Якщо мені вдасться повернутися додому».

Сієнна зазнала трансформації — перетворилася на жінку природної краси, бо перевдягнулась у джинси і кремовий светр, які підкреслювали стрункість і грацію її фігури. Із волоссям, і досі забраним ззаду в «кінський хвіст», але

без медичного халата, який надавав їй певної владної аури, вона здавалася на вигляд слабшою і вразливішою. Ленґдон помітив, що очі в Сієнни почервоніли, наче вона щойно плакала, і сильне почуття провини знову охопило його.

— Сієнно, вибач, будь ласка. Я чув повідомлення, яке залишили тобі на телефоні. Не знаю навіть, що й сказати.

— Дякую, — відповіла вона. — Але наразі нам слід зосередитися на тобі. Сідай, будь ласка.

Її тон став більш упевненим, і Ленґдон пригадав статті про її високорозвинений інтелект і ранній розвиток у дитинстві.

— Мені треба, щоб ти поміркував, — сказала Сієнна, жестом запрошуючи його сідати. — Ти пам’ятаєш, як ми дісталися до цієї квартири?

Ленґдон не зрозумів, який це має стосунок до всього, що відбувається.

— На таксі, — відповів він, сідаючи за стіл. — У нас хтось стріляв.

— Стріляли не в нас, а в тебе. Це однозначно.

— Так. Вибач.

— А пам’ятаєш постріли, коли ти був усередині таксомотора?

«Дивне запитання».

— Так, пам’ятаю. Було два постріли. Один влучив у бокове дзеркало, а другий розбив заднє вікно.

— Добре, а тепер заплющ очі.

Ленґдон збагнув, що Сієнна перевіряє його пам’ять, і заплющив очі.

— У що я вдягнена?

Сієнна чітко постала перед мисленим зором Ленґдона.

— Чорні туфлі на пласкій підошві, сині джинси та кремовий светр із V-подібним вирізом. Волосся русяве, до плечей, зібране ззаду. А очі карі.

Ленґдон розплющив очі й уважно оглянув Сієнну, задоволений тим, що його ейдетична пам’ять функціонує нормально.

— Добре. Маєш прекрасну візуально-пізнавальну фіксацію, і це підтверджує, що твоя амнезія стосується виключно минулого, а також те, що твоїй здатності формувати спогади не завдано непоправної шкоди. Ти не пригадав нічого нового про те, що трапилося впродовж останніх кількох днів?

— На жаль, ні. Утім, коли тебе не було, на мене накотилася ще одна хвиля тих самих видінь.

Ленґдон розповів Сієнні про рецидиви галюцинацій, у яких фігурували жінка під вуаллю, гори трупів та ноги з літерою R, що стирчали, звиваючись, із землі. Потім він розповів їй про химерну дзьобату маску, що витала в небі.

— «Я — смерть»? — стурбовано спитала Сієнна.

— Так, саме це вона й казала.

— Зрозуміло... Звучить навіть крутіше, ніж «Я — Вішну, руйнівник світів».

Молода жінка процитувала фразу фізика Оппенгеймера, яку він мовив під час випробовування першої атомної бомби.

— А ця дзьобата маска із зеленими очима... — сказала Сі- енна, — ти маєш хоч якесь пояснення, звідки у твоїй голові міг узятися цей образ?

— Жодного пояснення, але маски в такому стилі були досить поширеними у Середньовіччі, — сказав Ленґдон і після невеличкої паузи продовжив: — Вона зветься маскою чуми.

Сієнна чомусь сильно рознервувалася.

— Маска чуми?

Ленґдон швидко пояснив їй, що в його світі символів унікальна форма маски з довгим дзьобом була майже синонімом Чорної Смерті — смертоносної чуми, яка вихором пронеслася Європою на початку чотирнадцятого сторіччя, винищивши до третини населення в деяких із її регіонів. Більшість людей вважали, що «чорне» в Чорній Смерті мало стосунок до потемніння плоті жертв, спричиненого гангреною та підшкірними крововиливами, але насправді

слово «чорна» відображало той глибокий панічних страх, який епідемія чуми поширювала серед населення.

— Ту дзьобату маску, — сказав Ленґдон, — носили середньовічні чумні лікарі, щоб до їхніх ніздрів не добралася пошесть під час лікування хворих. Нині ці маски можна побачити лише на венеціанському карнавалі — як лячну згадку про той похмурий період італійської історії.

— А ти певен, що бачив таку маску в одному зі своїх видінь? — спитала Сієнна вже тремтячим голосом. — Маску середньовічного чумного лікаря?

. Ленґдон кивнув. Бо ту дзьобату маску було важко сплутати з якоюсь іншою.

Сієнна нахмурила брови так, що в Ленґдона виникло відчуття, наче вона вигадує спосіб повідомити йому якусь погану новину.

— І та жінка знову й знову казала тобі: «Шукай — і знайдеш»?

— Так. Як і раніше. Але проблема ось у чім: я не знаю, що маю шукати.

Сієнна повільно випустила з легенів повітря, і її обличчя стало ще більш серйозним.

— Здається, я можу знати, що ти маєш шукати. Навіть більше: гадаю, що ти вже його знайшов.

Ленґдон спантеличено витріщився на неї.

— Про що ти кажеш?

— Роберте, минулої ночі, коли ти з’явився в шпиталі, ти приніс у кишені свого піджака дещо незвичне. Ти пам’ятаєш, що то було?

Ленґдон похитав головою.

— Ти приніс із собою один предмет... вельми моторошний предмет. Я випадково знайшла його, коли ми тебе мили. — І з цими словами Сієнна кивнула на скривавлений твідовий піджак Ленґдона, що розгорнутий лежав на столі. — Той предмет і досі в кишені, можеш поглянути на нього, якщо хочеш.

Ленґдон нерішуче обдивився свій піджак. «Тепер принаймні зрозуміло, чому Сієнна прихопила його з собою». Він узяв свій скривавлений піджак і ретельно обшукав усі кишені. І нічого не знайшов. Знову обшукав. І, насамкінець, обернувся до Сієнни й знизав плечима.

— Там нічого немає.

• Предыдущая
• 11/122
• Следующая