Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 12

• Предыдущая
• 12/88
• Следующая

Спостерігаючи, як миготить, вмикаючись, монітор, Картукян подумав: «А чи знає Стретмор, що в лабораторії нікого немає?» Ідучи сюди, він помітив, що робоча кабінка начальника запнута шторами, і це означало, що шеф на місці, — таке часто траплялося по суботах. Стретмор виклопотав для шифрувальників відпочинок хоча б раз на тиждень, але сам, здавалося, працював триста шістдесят п’ять днів на рік.

Одне Картукян знав напевне: якщо Стретмор дізнається, що в лабораторії системної безпеки нікого немає, салага Зайденберґ лишиться без роботи. Картукян кинув погляд на телефон і подумав — а чи не зателефонувати молодому технарю і врятувати його: серед інженерів-системників існувало неписане правило підстраховувати один одного. У шифрувальному відділі інженери систем безпеки вважалися людьми другого сорту, і їм постійно доводилося захищати свої права в сутичках із «панами». Ні для кого не секрет, що шифрувальники були «сюзеренами» в цьому багатому маєтку вартістю в мільярди доларів. А «васалів»-системників терпіли лише тому, що ті забезпечували безперебійну роботу їхніх дорогих цяцьок.

Картукян відкинув сумніви і вхопив слухавку. Але так і не доніс її до вуха. Зиркнувши на монітор, він зупинився, як укопаний. Його погляд прикипів до екрана. Неквапом, як в уповільненому кіно, він поклав слухавку і, роззявивши рота, витріщився на досі не бачену химерну картину.

За вісім місяців своєї роботи в підрозділі системної безпеки Філу Картукяну не доводилося бачити нічого, окрім двох нулів, у тому полі «Транскоду», де позначалися години. І сьогодні він побачив дещо вперше.

«П’ятнадцять годин і сімнадцять хвилин?! — аж захлинувся він. — Цього не може бути!»

Картукян перезавантажив екран, молячи Бога, щоб цього разу він запрацював як слід. Та коли монітор ожив, він мав такий самий вигляд.

По спині молодого інженера пробіг холодок. Системники шифрувального відділу мали лише одне завдання: пильнувати «Транскод» від вірусів.

Картукян знав, що п’ятнадцять годин безперервної роботи над файлом могло означати лише одне: комп’ютер інфікований. До «Транскоду» потрапив заражений файл, і тепер він руйнує програми. Професійна підготовка молодого інженера спрацювала миттєво: він відразу ж забув, що в лабораторії нікого не було і що монітор був вимкнений. Тепер це не мало значення. Він зосередився на поточній проблемі — «Транскод». Відразу ж вивівши на екран список усіх файлів, що були введені в суперкомп’ютер впродовж останніх двох діб, він почав перевіряти його.

«Як же інфікований файл примудрився проскочити? — подумав він. — Невже захисні фільтри пропустили його?»

Як запобіжний захід кожен файл, що вводився до «Транскоду», мав пройти крізь те, що називалося «Лабети», — низку потужних схемотехнічних шлюзів, пакетних фільтрів і програм-дезінфікаторів, що перевіряли вхідні файли на наявність у них вірусів та потенційно небезпечних підпрограм. Файли з програмами, позначеними «невідома», відразу ж усувалися. їх згодом перевіряли вручну. Час від часу «Лабети» не пропускали абсолютно безневинні файли на тій підставі, що вони містили ще не знайомі фільтрам програми. Тоді підрозділ системної безпеки вручну ретельно перевіряв і тільки після підтвердження чистоти файла пускав його в обхід «Лабетів» прямо до «Транскоду».

Комп’ютерні віруси такі самі розмаїті, як і віруси живі. Як і їхні природні аналоги, комп’ютерні віруси мають одну мету: увійти до базового організму — наприклад, до такого, як «Транскод», — і розмножуватися.

Картукяна вельми дивував той факт, що АНБ досі не мало проблем із вірусами. Так, «Лабети» були невсипущим і вправним вартовим, але АНБ фактично живилося з паші, всмоктуючи в себе цифрову інформацію з комп’ютерів у всьому світі. Таємне збирання розвідувальної інформації великою мірою нагадувало неперебірливий секс: хоч уберігайся, хоч не вберігайся, але рано чи пізно щось підчепиш.

Картукян закінчив перевірку списку файлів, виведених на екран. І його здивування зросло ще більше: кожен файл пройшов крізь фільтри. Вони не виявили нічого незвичного, і це означало, що «Транскод» не був інфікований.

«Тоді що ж змусило його надовго задуматися? — суворо спитав хлопець, звертаючись до порожньої кімнати. Картукяна кинуло в піт. — Може, треба повідомити про це Стретмора?»

— Тест на вірус, — твердо сказав собі Картукян, намагаючись заспокоїтись. — Треба зробити тест на вірус.

Молодий інженер знав, що Стретмор обов’язково накаже спочатку зробити цей тест. Кинувши погляд на порожнє приміщення шифрувального відділу, Картукян нарешті прийняв рішення — завантажити потрібну тестову програму, прогін якої мав зайняти приблизно десять хвилин.

— Повертайся чистою, — прошепотів він. — Чистою, як скло. Скажи таткові, що то якась дрібниця.

Та Картукян інстинктивно відчував: то зовсім не дрібниця. Інтуїція підказувала йому, що всередині комп’ютерного велетня відбувається щось вкрай незвичайне.

— Енсей Танкадо помер? — спитала Сюзанна й відчула, як до горла підступає нудота. — Ви вбили його? Але ж ви самі начебто щойно...

— Ми до нього й пальцем не торкнулися, — запевнив її Стретмор. — Він помер від серцевого нападу. Сьогодні вранці мені телефонували з COMINT. Їхній комп’ютер через Інтерпол зафіксував прізвище Танкадо в поліцейському журналі Севільї.

— Кажете, він помер від серцевого нападу? — недовірливо перепитала вона. — Та йому ж було лише тридцять років.

— Тридцять два, — уточнив Стретмор. — Танкадо мав вроджену ваду серця.

— Ніколи про це не чула.

— Але це зазначено в його медичній картці АНБ. Ясна річ, що він про це не розводився.

Та Сюзанні було важко повірити в такий випадковий збіг обставин.

— Невже вади серця могли отак запросто вбити його? Це не така вже й смертельно небезпечна хвороба.

Шеф стенув плечима.

— Слабке серце... та іспанська спека. Додайте до цього й стрес, який він переживав, шантажуючи Агентство національної безпеки...

Сюзанна на мить замовкла. Навіть за таких загрозливих обставин вона мимоволі відчула біль від втрати талановитого колеги-шифрувальника. Скрипучий голос начальника вихопив її із задумливості.

— Єдиним плюсом у всій цій ситуації було те, що Танкадо подорожував сам. Тому є надія на те, що його напарник іще не знає про смерть. Іспанські власті запевняють, що триматимуть інформацію в таємниці стільки, скільки зможуть. Ми й самі дізналися про це лише тому, що у справу втрутився COMINT. — Стретмор прискіпливо поглянув на Сюзанну. — Я маю знайти цього напарника до того, як він дізнається про смерть Танкадо. Саме тому я вас і викликав. Мені потрібна ваша допомога.

Жінка розгубилася. Бо їй здалося, що така вчасна смерть Енсея Танкадо розв’язала всі їхні проблеми.

— Шефе, — почала вона. — Якщо власті кажуть, що він помер від серцевого нападу, то ми — поза підозрами. Його партнер дізнається, що ми не причетні до його смерті.

— Не причетні? — витріщився Стретмор, не вірячи тому, що чує. — Якийсь добродій шантажує АНБ, а через кілька днів гине — і ми не причетні?! Ладен битися об заклад на великі гроші, що загадковий напарник Енсея Танкадо так не вважатиме. Хай би там що сталося, а нас, безсумнівно, вважатимуть винними. То могла бути отрута, фальшивий протокол розтину трупа — усе що завгодно. — Стретмор на мить замовк, а потім знов заговорив: — Якою була ваша перша реакція на моє повідомлення про смерть Танкадо?

Сюзанна насупилася.

— Я подумала, що його вбило АНБ.

— Отож. Якщо АНБ здатне розмістити п’ять супутників зв’язку «Ріоліт» на геосинхронній орбіті над Близьким Сходом, то цілком можна припустити, що ми вже якось знайдемо гроші, щоб заплатити кільком іспанським поліцейським, — розтлумачив бос свою точку зору.

Сюзанна зітхнула: «Енсей Танкадо помер. У його смерті звинуватять АНБ».

— А ми встигнемо вчасно знайти його напарника?

• Предыдущая
• 12/88
• Следующая