Північна Одіссея - Лондон Джек - Страница 21

• Предыдущая
• 21/101
• Следующая

Нечувана річ! Джейкоб Кент розпалював вогонь, рубав дрова, носив воду — одне слово, всіляко намагався прислужитися своєму гостю! Джим Кардіджі ще в Доусоні вдосталь наслухався оповідей про здирство, яке чинив цей Шейлок з придорожньої халупи; а потім весь час зустрічав по дорозі його жертв, які додавали нові подробиці до літопису його злодіянь. І тепер Джим Кардіджі — котрий, як усі моряки, любив із когось пошуткувати, — опинившись у славнозвісній халупі, вирішив, як то кажуть, «розіграти» її хазяїна. Звичайно, він помітив, що досяг навіть більшого успіху, ніж сподівався, проте й гадки не мав, яку роль відіграв у цій справі його шрам. Та хоч він і не розумів, що й до чого, ясно було одне — що він таки нажахав Кента; і Джим вирішив скористатися з цієї обставини так безжально, як то робить будь-який сучасний торговець у гонитві за баришем.

— А щоб я пропав! Я бачу, ти спритний хлопець, — схвально мовив він, схиливши голову набік і дивлячись на заклопотаного хазяїна. — І нащо ти поліз копати золото, га? Краще б у шинкарі подався, їй-богу! Тут на річці я тільки й чув розмов, що про тебе, та все ж не думав, що ти такий молодець.

Джейкоб Кент відчував палке бажання розрядити у гостя свою. рушницю, але таємнича дія шраму була надто сильною. Це був справжній Чоловік зі Шрамом — той, що так часто грав роль грабіжника в його уяві. Отже, це він, живе втілення тієї лихої мари, що являлася йому вві сні, той, хто стільки разів зазіхав на його золото! Інакше й бути не може — Чоловік зі Шрамом, у плоті й крові, хоче пограбувати його! А цей шрам! Кент не міг одірвати від нього очей, як не зміг би зупинити биття власного серця. Попри всі зусилля, його погляд неухильно вертався до обличчя гостя, як стрілка компаса повертається до полюса.

— Мій шрам тобі муляє, чи що? — раптом гримнув Джим Кардіджі. Він розстилав на підлозі ковдри і, звівши очі, зустрів пильний погляд Кента. — А коли так, краще спускай вітрило, загаси вогні та лягай спати. Ану, ворушися, швабро нікчемна, а то я тобі всю носову частину розвалю, так і знай!

Кент так перелякався, що мусив тричі дмухнути на каганець, аби погасити його, і хутко заповз під ковдру, навіть не знявши мокасини.

Матрос ліг на свою жорстку постіль на підлозі і скоро безтурботно захропів, а Кент лежав, утупивши погляд у темряву, і стискав у руці дробовика. Він вирішив не спати до ранку, бо так і не встиг заховати свої п'ять фунтів золота, і тепер вони лежали у скрині для набоїв, біля його подушки. Незважаючи на всі зусилля, врешті-решт він таки задрімав, проте золото й уві сні гнітило його душу важким тягарем. Якби він не заснув у такому знервованому стані, демон сомнамбулізму не приступився б до нього в цю ніч, а вранці Джиму Кардіджі не довелося б мати справу з лотком для промивання золота.

Вогонь у грубі марно боровся за життя і врешті-решт погас, а мороз просочився крізь мох у шпаринах стін і настудив хату. Собаки надворі перестали вити і, згорнувшись у снігу, бачили вві сні рай, де повно сушеної риби, де немає погоничів і нагаїв. У хижці гість лежав, мов колода, а хазяїн неспокійно совався на ліжку, перебуваючи у владі дивного марення. Опівночі він раптом скинув із себе ковдру і встав. Цікаво, що всі подальші вчинки він здійснив, не запалюючи світла. Він не розплющував очей — може, тому, що було темно, а може, зі страху побачити страшний шрам на щоці гостя; так чи інакше, він навпомацки підняв віко скрині для набоїв, заклав чималий заряд у дуло свого дробовика, не просипавши й крихти, і притоптав його зверху подвійним клейтухом, а тоді, прибравши все, повалився на ліжко.

Щойно світанок поклав свої сталево-голубі пальці на затягнуте проолієним папером вікно, Джейкоб Кент прокинувся. Спершись на лікоть, він підняв віко скрині й зазирнув усередину. Те, що він побачив — чи то, вірніше, не побачив, — справило на нього цілком несподіване враження, якщо брати до уваги його нервовість. Він зиркнув на сплячого, тихо опустив віко скрині й перевернувся на спину. Його лице було незворушно-спокійним. Жоден м'яз на цьому обличчі не ворухнувся; не було ані найменших ознак хвилювання чи розгубленості. Він довго лежав, розмірковуючи, а коли підвівся, то почав діяти спокійно, зважено, без зайвого шуму та поспіху.

Просто над головою у сплячого Джима Кардіджі в балку вбитий був міцний дерев'яний кілок. Джейкоб Кент тихцем накинув на нього мотузку в півдюйма завтовшки і спустив обидва її кінці вниз. Один кінець він обв'язав навколо пояса, на другому зробив петлю. Потім звів курок і поклав рушницю так, щоб вона була напохваті, біля купи ременів із лосиної шкіри. Зробивши над собою зусилля, щоб подивитися на шрам, він стійко витримав страшне видовище, одягнув петлю на шию матроса й, усім тілом подавшись назад, міцно затягнув її. В ту ж саму мить він навів на ворога рушницю.

Джим Кардіджі прокинувся, задихаючись, і втупив очманілий погляд у два сталеві дула, спрямовані на нього.

— Де воно? — спитав Кент, трохи послабивши мотузку.

— Ах ти, клятий… кх-х…

Кент знову відкинувся назад, і петля здавила горло полоненого.

— Ох ти, сво… ох…

— Де воно? — повторив Кент.

— Що? — насилу вимовив Кардіджі, віддихавшись.

— Золото.

— Яке золото? — перепитав ошелешений матрос.

— Яке, ти добре знаєш: моє.

— Та я його й близько не бачив. За кого ти мене маєш? Чи я тобі сейф, чи що? Яке мені діло до твого золота! Звідки мені знати, де воно?

— Знаєш чи не знаєш, а я тобі не дам дихати, поки не знатимеш. І спробуй тільки ворухни пальцем — враз дістанеш кулю в лоба!

— Господи милостивий!.. — прохрипів Кардіджі, коли мотузка натяглася знов.

Кент на мить відпустив и, і матрос, наче мимохіть закрутивши головою, примудрився трохи ослабити петлю і зсунути її під саме підборіддя.

— Ну то що? — спитав Кент, очікуючи зізнання.

Але Кардіджі глузливо всміхнувся.

— Ну то вішай мене, ти, шинкарю смердючий!

Тоді, як і передбачав матрос, трагедія обернулася на фарс. Кардіджі був важчим від Кента, і той, як не викручувався, не зміг відірвати його від підлоги.

Попри всі його старання, матрос лишився стояти на ногах і таким чином зберіг точку опори, а петля під підборіддям допомагала йому втриматись у цьому положенні.

Впевнившись, що повісити матроса не вдасться, Кент усе ж таки продовжував натягувати мотузку. Він вирішив повільно задушити ворога або ж вирвати в нього зізнання, куди той подів золото. Але Чоловік зі Шрамом ніяк не хотів бути задушеним. Минуло п'ять, десять, п'ятнадцять хвилин — і зрештою Кент у відчаї опустив свого полоненого на підлогу.

— Гаразд, — мовив він, витираючи спітніле чоло, — коли не хочеш висіти, я тебе застрелю. Мабуть, деяким людям не судилося бути повішеними.

— Так ти геть зіпсуєш підлогу в хаті, — почав Джим, знаючи, що головне — виграти час. — Краще послухай, що я тобі скажу. Давай-но поміркуємо разом і вирішимо, як бути далі. У тебе пропав золотий пісок. Ти кажеш, що я знаю, де він, а я кажу, що не знаю. Давай усе обміркуємо і намітимо курс…

— Господи милостивий! — перебив його Кент, злостиво передражнюючи матроса. — Ні, цього разу курс намічатиму я, а ти собі міркуй, якщо хочеш; та спробуй тільки рипнутись, і Бог свідок — я тебе пристрелю на місці!

— Заради моєї матері…

— Хай її Бог милує, коли вона тебе любить… Еге, он воно що! — Кент попередив порух матроса, притиснувши до його лоба дуло рушниці. — Лежи тихо, чуєш? Тільки ворухнися — і ти покійник.

Робота була досить марудна, якщо завважити, що Кент весь час мусив тримати рушницю напоготові; але ж він недарма був ткачем. За кілька хвилин він зв'язав матросові руки й ноги. Потім витяг його надвір і поклав біля стіни хижки, у тому місці, звідки полонений міг бачити річку й дивитися, як сонце сходить у зеніт.

— Даю тобі час до полудня, а тоді…

— Що?

— А тоді почимчикуєш у пекло. Та якщо скажеш, де золото, я триматиму тебе тут, поки не під'їде поліцейський загін!

— А щоб мене грім побив! Та що ж це таке робиться, га? Я невинний, мов ягнятко, а ти геть здурів, з глузду з'їхав, я бачу, і хочеш ні за що мене у пекло відправити… Ох ти, клятий старий пірат! Ох ти ж…

• Предыдущая
• 21/101
• Следующая