Північна Одіссея - Лондон Джек - Страница 17
- Предыдущая
- 17/101
- Следующая
Але той чоловік, якого я завів так далеко, мав міцні нерви і ясну голову. «У нас обмаль їжі, — сказав він. — Тому ми просто подивимося — звідки це золото і скільки його тут. А потім швидко подамося назад, поки воно не затьмарило нам очі і не вплинуло на наш здоровий глузд. А опісля ми, взявши більше провіанту, цим же самим шляхом повернемося назад і заберемо все золото, що тут є». — І ми пішли поглянути на велетенську золотоносну жилу, яка прорізала стіну западини, як те й бува зі справжньою жилою. Ми обміряли її, простежили її напрямок зверху донизу, а потім застовпили цю ділянку і зробили помітки на деревах, що це — наша власність. А опісля ми, з тремтячими від недоїдання колінами, з нудотою в животах і серцями, що підкочувалися до горлянок, ми востаннє видряпалися на велетенську стіну і пустилися в зворотну путь.
На останньому відрізку ми тягнули Унгу — він спереду, а я — ззаду, часто падали, але все ж таки дісталися до тайника з провіантом. Але — що це? Харчів там не було. Я добре це придумав, бо рудоволосий відразу ж почав винуватити росомах та клясти їх останніми словами, згадуючи всіх своїх богів. Але Унга була хороброю жінкою. Вона лише посміхнулася і взяла його за руку, а я відвернувся, не в силах стриматися. «Спочинемо біля вогнища до ранку, — сказала вона, — а потім наберемося сил з наших мокасинів». Тож ми пообрізали верхи наших мокасинів і майже цілу ніч варили їх, щоб можна було жувати і ковтати. А вранці обговорили свої шанси вижити. До наступного тайника треба було йти п'ять днів, і це було нам не до снаги. Ми мусили вполювати якусь дичину.
— Ми підемо вперед — полювати, — сказав він.
— Так, — погодився я, — підемо вперед і щось уполюємо.
Він вирішив також, що Унга тим часом залишиться біля вогню набиратися сил. І ми пішли вперед. Він — шукати лосів, а я — до харчів, які переховав. Але я від'їв мало, щоб вони не бачили, що я набрався сили. Коли ми брели до табору, рудоволосий кілька разів упав. Я теж прикинувся, що страшенно ослаб, і для переконливості ще й перечіп-лявся через снігоступи так, наче кожен мій наступний крок міг стати останнім. А ввечері ми набиралися сил, жуючи мокасини.
Він був великим і сильним чоловіком. Його душа до останнього тримала його тіло. Він ніколи не ремствував, хіба що тільки співчуваючи Унзі. Наступного дня я знову пішов за ним, щоб не пропустити моменту його смерті. Він часто лягав перепочити. Тієї ночі він ледь не помер, але вранці вилаявся і знову пішов полювати. Він був наче п'яний. Багато разів я обертався в його бік, гадаючи, що він уже облишив боротися за життя, але він був сильний силою сильних, душа його була душею велетня, і вона рухала його тіло протягом усього безконечного дня. Йому таки вдалося встрелити двох білих куріпок, але він не став їх їсти. Йому не потрібен був вогонь, бо він міг з'їсти птахів сирими; це означало порятунок від смерті, але всі його думки були про Унгу, і тому він повернув до табору. Він уже не йшов, а повз по снігу на руках та колінах. Я підійшов до нього і побачив смерть у його очах. Але навіть у ту хвилину було іще не пізно поживитися куріпкою. Відкинувши вбік гвинтівку, він ніс свою здобич у зубах, як той собака. А я йшов біля нього — на весь зріст. Коли ж він лягав відпочити, то мовчки дивувався, чому це я такий дужий, що навіть можу йти. Я бачив це по його очах, бо йому вже було несила розмовляти; а коли його губи ворушилися, то з них не злітало ані звука. Я вже казав, що він був великим сильним чоловіком, і серце моє промовляло про співчуття. Але я знову прочитав книгу свого життя і пригадав голод і холод безкраїх лісів біля російських морів. До того ж Унга була моєю, бо я заплатив за неї захмарну ціну — шкури, човни та буси.
Отак і рухалися ми крізь білий ліс, а тиша висіла над нами, наче вологий морський туман. І повсюдно в навколишньому повітрі шугали примари минулого; і побачив я жовтий берег Акатану, і наші каяки, що навперегін поверталися з рибалки додому, і наші житла на краєчку лісу. І були там люди, які дали нам закони і проголосили себе вождями, люди, чия кров текла в моїх жилах і з чиєю кров'ю мав я породичатися, побравшись з Унгою. А ще там був Яш-Нуш. Він ішов поруч зі мною, з піском на мокрому волоссі. У руці він і досі тримав списа, як тоді, коли впав після удару по голові. І зрозумів я, що час настав, і побачив надію в очах Унги.
Отак, кажу, і рухалися ми крізь ліс, поки дим вогнища не потрапив у наші ніздрі. І я схилився над ним і вирвав куріпку з його зубів. Він перекинувся на бік перепочити. В очах його зростало здивування моєю живучістю, а рука його вже тягнулася до ножа на стегні. Але я забрав ножа й посміхнувся, дивлячись зблизька йому прямо у вічі. Та навіть тоді він нічого не второпав. Тож довелося мені зображати, як я п'ю спиртне з отих темних пляшок, як складаю на снігу купу подарунків, тобто знову пережити те, що довелося пережити мені в ту ніч, коли я одружився. Ані слова я не вимовив, та рудоволосий все зрозумів. Але зовсім не злякався. На його губах з'явилася презирлива посмішка, в очах — холодна ненависть. Здавалося, що моя розповідь додала йому сил. До табору було вже недалеко, але сніг був глибокий, і тому рудоволосий повз дуже повільно. Одного разу він лежав, відпочиваючи, так довго, що я підійшов до нього, перевернув на спину і заглянув у вічі. І побачив, що в них проглядало то життя, то смерть. Коли ж я відпустив його, він знову відчайдушно поповз уперед. Отак ми і добгзалися до вогнища. Унга відразу ж опинилася біля нього. Його вуста беззвучно заворушилися, і він показав на мене рукою, щоб вона могла зрозуміти. А після цього він непорушно лежав у снігу — дуже довго. Він і досі там лежить.
Я не мовив ані слова, поки не зварив куріпку. Потім звернувся до Унги її рідною мовою, яку вона не чула вже багато років. Вона аж здригнулася, випрямилася і, широко розкривши від здивування очі, спитала, хто я і де навчився так розмовляти.
— Мене звуть Наас, — відповів я.
— Ти? Це — ти?! — спитала вона. І підповзла ближче, щоб краще роздивитися.
— Так, — відказав я. — Це я — Наас, вождь Акатану, останній потомок, так само як і ти.
І вона розсміялася. Багато я чув і бачив, але ніколи не хотів би я знову почути такий сміх. Тут, посеред Білої Безмовності, наодинці зі смертю та цією жінкою, що сміялася, я відчув холодний страх у своєму серці.
— Ходімо зі мною! — сказав я, бо мені здалося, що вона завагалася. — Поїж і ходімо. Звідси до Акатану дуже далеко.
Але вона зарилася обличчям у його руду гриву і сміялася так, що мені здалося, наче небо не витримає і впаде нам на голови. Так, я не сумнівався, що вона буде сама не своя від радості, коли впізнає мене, і їй закортить повернутися до спогадів минувшини, але щось надто дивною виглядала ця радість.
— Ходімо! — вигукнув я, хапаючи її за безсилу руку. — Шлях довгий і темний. Поспішаймо!
— Куди? — спитала вона, перервавши свої химерні веселощі і випрямляючись.
— До Акатану, — відповів я, сподіваючись побачити, як із цими словами просвітліє її обличчя. Але натомість воно стало таким самим, як і його обличчя: губи її скривилися в презирливій посмішці, а в очах блиснула холодна лють.
— Так, — відповіла Унга. — Ми повернемося — рука в руку — до Акатану. Ти і я. І заживемо в брудній халупі, і їстимемо рибу та сало. А ще ми плодитимемо дітей, дітей, якими пишатимемося все життя. Ми забудемо про навколишній світ і будемо такими щасливими-щасливими! Прекрасно, просто прекрасно. Ходімо! Мерщій повертаймося до Акатану!
З цими словами вона провела рукою по його рудій гриві і посміхнулася. Не сподобалася мені та посмішка. А в очах її не було надії.
Я сидів і тихо дивувався незбагненності цієї жінки. Мені пригадалася та ніч, коли він силою забирав її від мене, а вона пручалася, верещала і смикала його за волосся. Тепер же вона ніжно перебирає це волосся пальцями і нікуди не хоче йти. Але я знову пригадав заплачену за неї захмарну ціну і довгі роки чекання. І я вхопив Унгу, притиснув до себе і потягнув геть — як і він у ту пам'ятну ніч. А вона, як і тієї ночі, пручалася і дряпалася, як та кішка, що захищає свій виводок. Коли вогнище опинилося між нами та рудоволосим чоловіком, я відпустив її, і вона сіла і стала слухати. І я розповів про все, що пролягло між нами, про все, що трапилося зі мною в чужих морях та чужих краях. Я розказав їй про свій виснажливий пошук, про голодні роки та про надію зустрінути її, бо вона була моєю від самого початку. Так, я все їй розповів, навіть про те, що трапилося межи мною та рудоволосим чоловіком і того дня, і раніше. І коли я промовляв, я бачив, що в очах її росте надія — велика і яскрава, як вранішнє сонце. У її очах я прочитав співчуття та жіночу ніжність, побачив у них любов, серце і душу Унги. І знову став юнаком, бо погляд її був поглядом тієї Унги, що бігла тоді, сміючись, через берег до будинку своєї матері. Минулися тяжкий неспокій, голод і виснажливе очікування. Час настав. Я відчув поклик її грудей. Мені захотілося зануритися в них і про все забути. Вона розкинула руки, щоб обійняти мене, і я міцно притиснувся до неї. Але раптом в очах її спалахнула ненависть, і рука її вхопилася за ніж на моєму стегні. І вона вдарила мене: р-р-аз! Потім — ще раз.
- Предыдущая
- 17/101
- Следующая
