Північна Одіссея - Лондон Джек - Страница 12

• Предыдущая
• 12/101
• Следующая

Уже багато днів не було снігопаду, і сани неслися по добре втрамбованій юконській стежині, як ковзани по кризі. Першими саньми керував Одіссей, на других їхали Прінс та дружина Акселя Гундерсона, а світловолосий велетень та Малюк замикали процесію на третіх санях.

— Це — поки що моя здогадка, Малюче, — сказав Аксель Гундерсон. — Але я майже певен, що вона вірна. Він там ніколи не був, але оповідає дуже складно; показав мені мапу, про яку я чув ще кілька років тому в районі Кутене. Я хотів би, щоб і ти туди з'їздив, але цей дивак відразу ж пригрозив усе покинути, якщо туди потрапить іще хтось. Та коли я повернуся, то розповім, що до чого, і візьму тебе в пай. Окрім того, я дам тобі половинний пай на ділянці, що біля міста.

Малюк спробував перервати його, але Аксель Гундерсон вигукнув:

— І не думай заперечувати! Раз я вже замислив цю справу, то доведу її до кінця. Але для цього потрібно дві голови. І якщо все піде так як слід, то чому б цій ділянці не перетворитися згодом на новий Кріпл Крік[12], га, хлопче? Ти мене добре чуєш? Новий Кріпл Крік! До речі, там кварцова порода, а не просто розсипи, і якщо ми правильно організуємо справу, то незабаром заволодіємо всім родовищем, а там — мільйони та мільйони! Я вже чув про це місце, та й ти теж. Ми збудуємо там місто… тисячі робітників… гарні судноплавні русла… організуємо пароплавні лінії… а до верхів'їв будуть ходити судна з невеликою осадкою… подумати про будівництво залізниці — в перспективі… лісопилки… електростанція… власний банк… комерційна компанія… синдикат… Ну, що скажеш? Тільки тримай язик за зубами, поки я не повернуся.

Там, де стежина перетинала гирло Стюарт-рівер, сани зупинилися. Далеко на незвіданий схід тягнувся величезний обшир неторканого моря снігу і льоду. З кріплень на санях витягли снігоступи. Аксель Гундерсон потис на прощання руки і виступив наперед. Своїми широченними перетинчастими снігоступами він продавлював у пухнастому снігу колію добрих пів'ярда завширшки, щоб собаки не вгрузали. Його дружина йшла за останніми саньми, демонструючи давню звичку легко управлятися з незручними широкими лижами. Тишу навколишнього непорушного безмежжя порушили веселі прощальні вигуки; заскавучали собаки, а Видрова Шкура став промовляти батогом до не надто енергійного корінного.

Годину по тому караван набув подоби маленького чорного олівчика, що прокреслював довгу пряму лінію на величезному білому аркуші.

Якось уночі, через багато тижнів, Малюк-маламут і Прінс заходилися розв'язувати шахові задачки зі сторінки, вирваної з якогось старого журналу. Малюк щойно повернувся зі своїх володінь на річці Бонанза і відпочивав, набираючись сил перед полюванням на лося. Прінс також мало не всю зиму провів на річках та собачих стежинах і тому дуже скучив за благословенним затишком теплої хижки.

— Ходимо ось сюди конем і створюємо загрозу королю. Ні, так не годиться. Спробуй інший хід.

— А хіба пішак ходить через два квадрати? До того ж він усе одно потрапляє під удар. А якщо взяти слона, то…

— Але ж стривай! Тут утворюється проміжок, і…

— Ні, він під ударом. Ходи! Ось побачиш, усе вийде.

Друзі так захопилися, що не почули, як хтось постукав у двері. Коли ж постукали вдруге, Малюк сказав: «Заходьте!» Двері рвучко розчинилися, і в хижку увіпхалася, похитуючись, якась істота. Відірвавшись від шахів, Прінс зиркнув на неї — і відразу ж скочив на ноги. Забачивши переляк у його очах, Малюк хутко обернувся — і теж отетерів, хоча йому вже не раз доводилося стикатися з речами страшними й неприємними. Істота, немов сліпа, подибала до них. Прінс потихеньку посунувся вбік і дотягнувся до гвіздка, на якому висів його «Сміт-енд-Вессон».

— Господи милосердний, що це? — пошепки спитав він у Малюка.

— Не знаю. Виглядає як важкий випадок обмороження та виснаження від голоду, — відповів Малюк, теж потроху відсовуючись у протилежному напрямку. — Стережися! Може, воно схиблене, — попередив він, зачинивши двері і повертаючись на місце.

Істота наблизилася до столу. Яскраве світло каганця впало їй в око. Вона здивувалася і щось радісно заквоктала химерним голосом. Раптом він — а то був чоловік — різко закинув назад голову, підсмикнув шкіряні штани і затягнув хорову морську пісню, яку під шум вітру заводять моряки, коли обертають якірну лебідку.

Раптом незнайомець перервався, вишкірив по-вовчому зуби, загарчав і рушив до полиці з м'ясом. Не встигли Прінс та Малюк оговтатися, як він жадібно уп'явся зубами в шматок сирого бекону. Поєдинок між ним та Малюком був коротким і несамовитим, але божевільна сила пішла від незнайомця так само швидко, як і прийшла, і він, ураз обм'якнувши, легко віддав свою здобич. Товариші всадовили його на стілець, і прибулець знесилено сперся об стіл верхньою частиною свого тіла. Невеличка доза віскі збадьорила його достатньо, щоб устромити ложку в цукерницю, яку поставив перед ним Малюк. Коли апетит прибульця трохи вгамувався, Прінс, стримуючи внутрішній дрож, підсунув йому гарячу чашку слабкого м'ясного бульйону.

В очицях істоти жеврів вогонь похмурого божевілля, який з кожним ковтком спалахував, а в інтервалах між ковтками — згасав. На його обличчі лишилося мало живої шкіри. Саме ж обличчя, якщо його можна було так назвати, було мало схожим на обличчя людини. Кожне нове обмороження глибоко вгризалося в нього, і кожне з них залишило коростявий шар на ще не загоєному шрамові, що утворився раніше. Ця висохла шорстка поверхня криваво-чорного кольору була покраяна страшними тріщинами, через які проглядала червона жива плоть. Його шкіряна одіж була брудна і подрана, а хутро з одного боку — підпалене, що свідчило про ночівлю біля вогню.

Малюк мовчки вказав на те місце, де з потьмянілої на сонці шкіри одягу були вирізані смужки. Видно було, що їх вирізали по черзі, одну за одною. То була ознака того, що незнайомець голодував.

— Ти… ти хто? — повільно спитав Малюк, чітко вимовляючи слова.

Чоловік ніяк не прореагував.

— Звідки ти прийшов?

— «А янкі пливуть на кораблі-і-і!» — почулася у відповідь рулада, проспівана слабким тремтячим голосом.

— Ага, напевне цей тип спустився сюди по річці, — припустив Малюк, струсонувши незнайомця, сподіваючись добитися від нього більш зв'язної розповіді.

Але натомість прибулець заверещав і вхопився рукою за бік, скривившись від болю. Потім він поволі підвівся і важко сперся об стіл.

— Вона розсміялася мені в лице… Її очі палали ненавистю… і вона не схотіла йти…

Голос незнайомця ослаб і замовк. Постоявши ще якусь мить, він знову почав повільно осідати на стілець. Але не встиг — Малюк-маламут міцно вхопив його за зап'ястя і вигукнув:

— Хто?! Хто не схотів іти?!

— Та вона, Унга. Вона розсміялася і вдарила мене, ну… от. А потім…

— Що — потім?

— Ну, а потім…

— Що — потім, питаю?!

— Потім він лежав непорушно в снігу, довго лежав. Він там і досі лежить — у снігу…

Товариші безпомічно перезирнулися.

— Хто лежить у снігу?

— Та вона ж, Унга. Поглянула на мене з ненавистю в очах, а потім…

— Ну, і що потім?

— А потім вона взяла ножа, і — раз, два… але вона була дуже слаба. Я йшов дуже повільно. А в тих місцях стільки золота, стільки золота…

— Де Унга? — Наскільки міг Малюк зрозуміти, вона, мабуть, помирала десь неподалік від хижки, можливо, за милю, не більше. Щосили струсонувши прибульця, він питав його знову і знову: — Де Унга? Хто така Унга?

— Вона… вона в снігу.

— Ну, продовжуй! Продовжуй, кажу тобі! — вигукнув Малюк, немилосердно стискаючи прибульця за кисть.

• Предыдущая
• 12/101
• Следующая