Декамерон - Боккаччо Джованни - Страница 59

• Предыдущая
• 59/187
• Следующая

Через деякий час Тедальдо вирішив, що пора вже примирити Альдобрандіна з братами своїми, бо знав, що вони незадоволені звільненням його з тюрми і навіть озброїлись, боячись його помсти. Прочанин нагадав господареві своєму ту його обітницю, і той сказав, що готовий її справдити. Тоді гість попросив його врядити наступного дня розкішну учту і покликати на неї чотирьох братів Тедальдових з дружинами їхніми, ну і, звичайно, Альдобрандінову рідню, і сказав, що він сам запросить братів на змирщину. Альдобрандіно на все те згодився, а Тедальдо пішов до братів своїх і після довгих умовлянь, як то звичайно в таких випадках буває, переконав-таки їх найпевнішими доказами, що годиться їм Альдобрандіна перепросити і з ним навіки злагоду учинити, а переконавши, запросив братів із дружинами на завтра до Альдобрандіна на обід; вони ж на те охоче погодились. Другого дня, так як під обіди, четверо братів Тедальдових, всі в чорному, як були, завітали з деякими друзями своїми в господу до Альдобрандіна, що вже їх виглядав; тут у присутності інших гостей кинули вони зброю додолу і оддали себе в руки господареві, просячи в нього пробачення за вчинену йому кривду. Альдобрандіно обійняв їх, плачучи, кожного поцілував по-братерському в уста і добрословне за все їм простив. Після прийшли їхні сестри й жінки, також усі в жалобному вбранні, і мадонна Ермелліна та її родички привітали їх дуже люб'язно. Потім почали гостей ? кавалерів і дам ? розкішними напитками й наїдками трактувати, і все на тому бенкеті добре було б, якби не мовчазність, що панувала там з причини недавнього трауру, та не жалобні шати Тедальдових родичів; деякі навіть були незадоволені прочанином, що бенкет сей затіяв, і він те помітив. Тоді вирішив він, що настав уже час ту мовчанку зламати, і, як гості їли саме овочі, устав і сказав:

? Одного тільки нам бракує, щоб ся наша учта була веселою, ? Тедальда, та вже як ви його не впізнали, хоч він давно між вами, я зараз вам його покажу.

І, скинувши з себе керею і все своє прочанське вбрання, став перед гістьми в зеленій єдвабній камізельці. Всі зглядалися на нього, мов на яку дивовижу, та довго ніхто не міг повірити, що то він і є. Тоді він почав називати всіх своїх родичів і свояків, пригадувати різні пригоди, що з ними траплялися, і розказувати про свої власні. Аж тепер брати його і друзі кинулись до нього цілуватися, плачучи з радості, а за ними й жіноцтво ? як родички, так і сторонні, всі, крім мадонни Ермелліни. Побачивши сеє, Альдобрандіно сказав їй:

? Що се таке, Ермелліно? Чом ти не привітаєш Тедальда, як то роблять інші?

Ермелліна одповіла йому, так щоб усі чули:

? Радніша б я привітати його з більшою сердечністю, ніж будь-хто інший, бо я зобов'язана йому більше за всіх ? адже тільки завдяки його допомозі ти знову повернувся до мене; одначе поговори, що почалися в ті дні, як ми оплакували нібито вбитого Тедальда, не дозволяють мені сього учинити.

На се Альдобрандіно сказав:

? Дай спокій, не вірю я ніяким поговорам! Тедальдо все зробив, щоб мене порятувати, і тим ясно довів, що все то бридня; та й раніше я не давав тим пліткам віри. Устань же швидше та обійми його!

Ермелліні того тільки й треба було, і вона не забарилась виконати мужів наказ ? устала й за прикладом інших поцілувала Тедальда з великою радістю. Альдобрандінова великодушність дуже сподобалась Тедальдовим братам і всім присутнім; у кого ще й була на думці якась осуга од тих поговорів, то тепер спливла без сліду.

Коли всі вже перечоломкалися з Тедальдом, він сам позривав із братів чорний одяг, а з сестер своїх та своякинь темні жалобні шати і казав принести їм іншу одежу. Як вони поперебиралися, було там багато співів, танців та інших розваг, і бенкет, мовчазний наприпочатку, наприкінці був вельми голосний. Веселі гості, всі як є, посунули звідти вечеряти до Тедальда, і ще багато днів після того теє свято догулювали.

Флорентинці довго ще дивились на Тедальда як на гостя з того світу і чудо якесь. Не тільки чужі люди, а й брати його рідні ні-ні, та й подумають, було, про себе: а може, то й не він. І хто зна, доки б іще вони сумнівалися, якби не один випадок, що остаточно вияснив справу, ? хто ж був ісправді забитий. Одного дня перед їхнім домом проходили наймані солдати з Луніджани; побачивши Тедальда, вони кинулись до нього, гукаючи:

? Здоров був, Фаціоло^{140}!

На те привітання одповів Тедальдо в присутності братів своїх:

? Ви, мабуть, сплутали мене з кимось.

Почувши його голос, солдати збентежились і попросили в нього пробачення:

? Даруйте, пане, але ви око в око схожі на одного нашого товариша, Фаціола з Понтремолі. Ось уже два тижні, чи що, як він пішов до Флоренції і пропав десь тут безвісти. Правда, нас спантеличив трохи ваш одяг, бо наш товариш був простий жолдак[41], як і ми.

Старший брат Тедальдів, почувши сеє, підійшов до них і спитав, у чому був той Фаціоло. Солдати розповіли йому, і виявилось, що точнісінько так був одягнений той, кого тут убито. З цієї прикмети і деяких інших всі остаточно переконалися, що вбитий був Фаціоло, а не Тедальдо, і всі сумніви щодо нього розвіялися без сліду. А Тедальдо, повернувшись до міста багатим чоловіком, лишився вірним давній своїй любові, та й вона його більше не цуралася; діючи обачно і розумно, вони довго ще своїм коханням утішалися, чого і нам, Господи, пошли і ущедри.

Коли дійшла кінця оповідка Еміліїна (хоч і довга вона була, та всім короткою здалася, бо стільки в собі різних цікавих речей мала), королева, кивнувши головою Лауретті, дала і знати, щоб починала вона, і та прийняла слово:

? Любі мої подруги! Згадалась мені одна бувальщина, що більше на вигадку скидається, ніж на дійсну історію; при йшла ж вона мені на пам'ять, коли я почула, як одного оплакано й поховано за другого. От і розкажу я вам про такого, що живцем був похований за мертвого, а потім, як і всі інші, сам себе за воскреслого вважав, що з гробу піднявся; заодно розповім і про такого, що всі його за святого мали, хоч по правді як злочинця судити мусили б.

Було колись, та ще й тепер є, в Тоскані абатство, в такому місці, як ми те іноді бачимо, куди люди рідко заглядають.

Настановлено туди за абата одного ченця; чоловік із нього був святий усіма сторонами, от тільки що до жінок був ласий, але діяв він так хитро та обережно, що про те зроду ніхто не знав і не здогадувався і всі його мали за мужа святого і праведного. Якось зійшовся той абат з одним заможним селянином на ім'я Ферондо. Се був чоловік грубий і нешеретований, і абат водив із ним знайомство не для іншої якої втіхи, лиш для того, щоб часом над його простацтвом посмішкуватися. Та ще помітив абат, що в сього Феронда була дуже гарна жінка, і так у неї закохався, що вдень і вночі одну тільки думку мав; як же довідався, що кругом дурний селюк дружину свою любить і вельми розумно стереже, то не знав уже, що йому й діяти. Проте, як чоловік хитрий, він зумів домогтися, що Ферондо приходив часом з жінкою до нього в монастирський сад на погуляння, а він їм смиренно і богобоязливо торочив про вічне блаженство та провадив житія святих праведників і праведниць. Наслухавшись абатових речей, Ферондова жінка вирішила сповідатись у нього, і чоловік дав їй на те дозвіл.

От прийшла вона одного дня до абата, що дуже їй зрадів, сіла у нього біля ніг і, перше ніж сповідатися, таке йому сказала:

? Панотче, якби Господь послав був мені справдешнього чоловіка або зовсім ніякого не дав би, то мені досить легко було б з вашої направи на ту путь ступити, що веде, як ви кажете, до вічного блаженства. Та як подумаю я, який дурний і нікчемний у мене Ферондо, то видається мені, що я ніби й заміжжю, і вдова, бо, поки він живий, я не можу мати іншого чоловіка; а сей навіжений так мене ревнує, так мене без жодної причини до всякого прикладає, що жити з ним ? чиста біда й мука. Отож, перше ніж до сповіді приступити, молю і благаю вас, панотченьку, дайте мені якусь пораду, бо як у сьому ділі не буде мені спасіння, то не поможе вже ні сповідь, ані яка інша благодать.

• Предыдущая
• 59/187
• Следующая