Вечори на хуторі біля Диканьки - Гоголь Николай Васильевич - Страница 20
- Предыдущая
- 20/52
- Следующая
Вражена не менше за них, вона проте схаменулась і хотіла була підійти до них.
«Стій!» закричав нестямним голосом голова і грюкнув за нею дверима. «Панове! це сатана!» галасував він. «Вогню! мерщій вогню! Не пошкодую казенної хати! Пали її, пали, щоб і кісток чортових не зосталося на землі!»
Своячениця від жаху кричала, чуючи за дверима грізний вирок. «Що ви, братця!» казав винокур. «Слава богу, волосся у вас мало не в снігу, а й досі розуму не набрались: од простого вогню відьма не загориться! Тільки вогонь з люльки може запалити нечисту силу. Стривайте, ось я зараз!»
Та теє мовивши, висипав він гарячий присок із люльки у віхоть соломи і взявся роздмухувати його. Відчай додав тимчасом духу нещасній своячениці, і вона почала голосно благати та умовляти їх.
«Стривайте, братця! Навіщо даремно гріха набиратись; може, це й не сатана!» сказав писар. «Коли воно, теє, тобто, що сидить там, згодиться перехреститись, то це буде певний знак, що не чорт».
На це пристали.
«Цур, сатано!» казав далі писар, притулившись губами до щілини в дверях. «Як не поворухнешся з місця, то ми відчинимо двері».
Двері відчинились.
«Перехрестись!» сказав голова, оглядаючись назад себе, наче вибираючи безпечне місце задля ретиради.
Своячениця перехрестилась.
«Що за чортовиння! це ж і справді своячениця!»
«Яка нечиста сила затягла тебе, кумо, до цієї нори?»
І своячениця, схлипуючи, розказала, як серед вулиці схопили її хлопці на оберемок і, хоч вона й дуже пручалась, увіпхнули в широке вікно хати й забили віконницею. Писар глянув: завіси од широкої віконниці одірвано, і тільки зверху прибита вона дерев'яним брусом.
«Начувайся ж, одноокий сатано!» скрикнула вона, підступивши до голови, що подався трохи назад і все ще міряв її своїм оком. «Я знаю твою думку: ти хотів, ти радий був нагоді спалити мене, щоб мати собі волю лицятися до дівчат, щоб не було кому бачити, як дуріє сивий дід. Ти думаєш, я не знаю, про що ти цього вечора говорив з Ганною? О! я знаю все! Мене трудно ошукати й не такій дурноверхій головешці, як твоя. Я довго терплю, та потім уже не прогнівайся…»
Сказавши це, вона показала кулака і швидко пішла, зоставивши остовпілого голову. «Ні, тут не на жарт сатана вплутався», думав він, шкребучи собі тім'я.
«Спіймали!» гукнули, входячи, десяцькі.
«Кого спіймали?» спитав голова.
«Чорта у вивернутому кожусі.»
«Давайте його сюди!» гукнув голова, схопивши за руки приведеного бранця. «Та ви показились: це ж п'яний Каленик».
«Що за погибель! в руках у нас був, пане голово! У провулку обступили нас кляті хлопці, та ну танцювати, смикати, висолоплювати язики, виривати з рук… а, нечистий би вас забрав!.. 1 як ми схопили цю ворону замість нього, бог один знає!»
«Властю моєю і всіх мирян дається повеління зловити зараз же цього розбійника; а оним способом і всіх, кого найдете на вулиці, і привести на розправу до мене!..»
«Змилуйся, пане голово!» закричав дехто, кланяючись у ноги. «Коли б ти бачив, що то за пики: нехай нас бог поб'є, і родились ми й хрестились — не бачили таких бридких мармиз. Адже як що до чого, пане голово, то перелякають добру людину так, що опісля жодна баба не візьметься виливати переполох».
«Дам я вам переполоху! Що ви? не хочете слухатися? Ви, певне, тягнете за ними руку? Ви бунтарі? Що це?.. Що це?.. Ви заводите розбій!.. Ви… Я донесу комісарові! Зараз же мені! чуєте, зараз. Біжіть, летіть птицею! Щоб я вас… Щоб ви мені…»
Усі розбіглись.
Ні про що не турбуючись, не думаючи про розіслану погоню, призвідник усього того гармидеру помалу підходив до старого дому та ставу. Не треба, думаю, й казати, що це був Левко. Чорний кожух його був розстебнутий. Шапку держав він у руці. Піт котився з нього градом. Велично й похмуро чорнів кленовий ліс, обсипаючись тільки на краю, що стояв проти місяця, тонким срібним пилом… Нерухомий став повіяв прохолодою на стомленого пішоходця і примусив його відпочити на березі. Скрізь тихо; у глибокій лісовій гущавині тільки чути було солов'їні співи. Непереборний сон швидко почав склеплювати йому очі; стомлене тіло от-от ладне було забутися й заніміти; голова похилилась… «Ні, так я, бува, ще засну тут!» сказав він, стаючи на ноги й протираючи очі. Оглянувся: ніч стояла перед ним ніби ще пишніша. Якесь дивне п'янке сяйво домішалось до місячного блиску. Ніколи ще не доводилось йому таке бачити. Срібний туман оповив усе навколо. Пахощі од розквітлих яблунь і нічних квітів лилися по всій землі. Зачудований, дивився він у непорушні води ставу: старовинний панський дім, дахом перекинутий вниз, одбивався там виразно, у якійсь ясній величі. Замість похмурих віконниць блищали на ньому веселі скляні вікна та двері. Крізь чисті шибки виблискувала позолота. І раптом здалося, ніби вікно одчинилось. Затаївши подих, не зворухнувшись і не одводячи очей від ставу, він начебто переселився у глибочінь його і побачив: спершу білий лікоть виткнувся у вікно, далі виглянула привітна голівка з блискучими очима, що тихо зоріли крізь хвилі темнорусої коси, і обперлась на лікоть. Бачить: вона киває стиха головою, вона махнула ручкою, вона усміхається… Серце його враз забилось… Вода затремтіла, і вікно зачинилося знову. Тихо відійшов він од ставу і поглянув на дім: похмурі віконниці були одчинені; шибки виблискували проти місяця. «От і йми тепер віри людським балачкам», подумав сам собі герой наш. «Дім новісінький; фарби так і грають, наче сьогодні його пофарбовано. Тут живе хтось» — і він мовчки підійшов ближче, але там було тихо. Голосно й дзвінко перекликались чарівні співи солов'їв, і коли вони, здавалось, умирали в солодкій знемозі, чути було, як шелестять та тріскотять коники і гуде болотяна птиця, б'ючи слизьким дзьобом своїм у широке водяне дзеркало, солодку якусь тишу та тихе роздолля відчув він у своєму серці. Настроївши бандуру, заграв він і заспівав:
Вікно тихо відчинилось, і та сама голівка, відображення якої бачив він у ставку, виглянула, уважно дослухаючись до пісні. Довгі вії були півопущені на її очі. Вся вона була бліда, як полотно, як сяйво місячне; та яка ж вродлива, яка красна! Вона засміялась!.. Левко здригнувся.
Зачудований, дивився він у непорушні води ставу…
«Заспівай мені, молодий козаче, якої пісні!» тихо промовила вона, схиливши свою голову набік і опустивши зовсім густі вії.
«Якої ж тобі заспівати, моя ясна панночко?»
Сльози тихо покотились по блідому виду її. «Парубче», казала вона, і дивно якось її мова за серце брала: «парубче, найди мені мою мачуху! Я нічого не пожалію для тебе. Я нагороджу тебе. Я тебе щедро та багато нагороджу! У мене є рукава, вишивані шовком, і коралі, намисто. Я подарую тобі пояс, винизаний перлами. У мене золото є… Парубче, найди мені мою мачуху! Вона страшна відьма: мені не було від неї спокою на білому світі. Вона мучила мене; силувала працювати, як просту мужичку. Глянь на обличчя: вона зігнала рум'янець своїми нечистими чарами з щік моїх. Глянь на білу шию мою: вони не змиваються! вони не змиваються! вони нізащо не змиються, ці сині плями од залізних пазурів її. Глянь на білі ноги мої: вони багато ходили; не по килимах тільки, — по піску гарячому, по землі сирій, по колючому терну вони ходили; а на очі мої, глянь на очі: вони світу не бачать за сльозами… Знайди її, парубче, знайди мені мою мачуху!..»
Голос її, що раптом був піднісся, змовк. Сльози рясно покотились по білому виду. Якесь тяжке, сповнене жалості і суму почуття стисло груди парубкові.
- Предыдущая
- 20/52
- Следующая
