Вечори на хуторі біля Диканьки - Гоголь Николай Васильевич - Страница 10
- Предыдущая
- 10/52
- Следующая
Друга половина слова завмерла на устах в оповідача.
Вікно брязнуло з гуркотом; шибки з дзвоном повилітали геть, і страшна свиняча морда висунулась, поводячи очима, ніби питалася: а що ви тут робите, добрі люди?
Жах скував усіх, хто був у хаті. Кум з роззявленим ротом скам'янів. Очі його витріщились, начебто хотіли вистрілити; розчепірені пальці нерухомо застигли в повітрі. Високий сміливець від непереборного страху підскочив аж під стелю і вдарився головою об перекладину; дошки посунулись, і попович з громом і тріском полетів на землю. «Ай! ай! ай!» кричав один, повалившись з жахом на лаву і дриґаючи на ній руками й ногами. «Рятуйте!» горлав другий у розпачі, закрившись кожухом.
Кум, виведений зі скам'яніння другим переляком, поліз, корчачись, під пелену своєї дружини. Високий сміливець поліз у піч, хоч які були вузькі там челюсті, і сам закрився затулкою. А Черевик, начебто облитий окропом, схопивши на голову горщик, замість шапки, кинувся до дверей, і, мов несамовитий, біг вулицями, не чуючи землі під собою; сама втома тільки примусила його трохи зменшити свій біг. Серце його калатало, як ступа в млині, піт котився з нього. Знемігши, ладен уже був він упасти на землю, коли раптом почулось йому, що ззаду хтось женеться за ним… Дух йому перехопило…
«Чорт! чорт!» кричав він у нестямі, потроюючи сили, і через хвилину без пам'яті повалився на землю. «Чорт! чорт!» кричало слідом за ним, і він чув тільки, як щось із шумом кинулось на нього. Тут свідомість відлетіла від нього, і він, як страшний жилець тісної домовини, лежав німий і нерухомий посеред дороги.
Чуєш, Власе!» говорив, підвівшись, один з натовпу народу, що спав на вулиці: «біля нас хтось згадав чорта!»
«А мені яке діло!» пробурчав, потягуючись, циган, який лежав біля нього: «хоч би й усіх своїх родичів пом'янув».
«Але ж так закричав, нібито душать його!»
«Мало чого людина не збреше спросоння!»
«Як собі знаєш, хоч глянути треба; а викреши-но вогню!»
Другий циган, бурмочучи про себе, звівся на ноги; два рази обсипав себе іскрами, ніби блискавками, роздмухав губами трут із каганцем у руках, звичайним малоросійським світильником, що складався з розбитого черепка, налитого баранячим лоєм, — подався, освітлюючи дорогу.
«Стій, тут лежить щось; світи-но сюди!»
Тут підійшло до них ще кілька чоловік.
«Що лежить, Власе?»
«Та начебто двоє людей: один зверху, другий знизу, котрий з них чорт, я вже й не розберу!»
«А хто зверху?»
«Баба!»
«Ну от, це ж і є чорт!»
Загальний регіт розбуркав майже всю вулицю.
«Баба вилізла на чоловіка: ну, певно, ця баба знає, як їздити!» говорив один з натовпу, що зібрався навколо.
«Дивіться, хлопці!» говорив інший, підіймаючи черепок з горшка, друга ціла половина якого трималася на голові в Черевика: «яку шапку надів на себе цей добрий молодець!»
Гамір і регіт, ще збільшившись, примусили опам'ятатися наших мерців, Солопія та його дружину, що, охоплені переляком, довго дивилися з жахом застиглими очима на смагляві циганські обличчя. Освітлюючись химерним і тремтливим світлом, воно здавалось диким збіговищем гномів, оточених важкою підземною парою й хмарами пітьми непробудної ночі.
Цур тобі, пек тобі, сатанинське наважденіє!
З малоросійської комедії
Ранковий холодок віяв над Сорочинцями, що прокинулися від сну. Клуби диму з усіх димарів летіли назустріч сонцю, яке з'явилося на сході. Ярмарок загомонів. Вівці замекали, коні заіржали; крики гусей і перекупок залунали знову по всьому табору — і страшні розмови про червону свитку, що навіяли таку моторошність на людей в таємничі години присмерку, зникли зовсім, як тільки настав ранок.
Позіхаючи й потягуючись, дрімав Черевик у вкритій соломою кумовій повітці, вкупі з волами, мішками борошна та пшениці, і, здається, зовсім не мав бажання відірватися від своїх снів, як раптом почув голос, такий же знайомий, як притулок лінощів — благословенна піч у його хаті, чи шинок далекої родички, що стояв не далі, як за десять кроків від його порога. «Вставай, вставай!» деренчала йому над вухом ніжна дружина, смикаючи його з усієї сили за руку.
Черевик, замість відповісти, надув щоки і почав вимахувати руками, наче б'ючи в барабан.
«Божевільний!» закричала вона, ухиляючись від вимаху рук його, бо він мало був не зачепив її по обличчю.
Черевик підвівся, протер трохи очі й подивився навколо:
«Враг би мене взяв, якщо мені, голубко, не уявилася твоя пика барабаном, що на ньому мене примусили вибивати зорю, немов москаля, оті свинячі рила, що від них, як каже кум…»
«Годі, годі тобі дурниці верзти! Збирайся, веди швидше кобилу на продаж! сміх просто людям: приїхали на ярмарок, і хоч би тобі пасмо прядива продали…» «Як же, жінко», підхопив Солопій: «та з нас-бо тепер сміятися будуть».
«Іди! іди! з тебе й так сміються!»
«Ти ж бачиш, що я ще не вмивався», провадив далі Черевик, позіхаючи й чухаючи спину та намагаючись, між іншим, виграти час для своїх лінощів.
«Ото не до речі забагнулося йому чепуритись! Коли це за тобою водилося? ось рушник, утри свою пику…»
Тут схопила вона щось, зібгане в жмут, і з жахом кинула його від себе… Це був червоний обшлаг від свитки!
«Іди, роби своє діло», повторила вона, набравшись духу, своєму чоловікові, бачивши, що в того переляк відібрав ноги, і зуби цокотіли.
«Буде продаж тепер!» бурчав він сам до себе, одв'язуючи кобилу й ведучи її на майдан. «Недарма, коли я збирався на цей проклятий ярмарок, на душі було так тяжко, начебто хто навалив на тебе здохлу корову, а воли аж двічі самі повертали додому. Та ще, як згадав я тепер, чи не в понеділок ми виїхали. Ну, от і лихо все!.. Невгамовний і чорт проклятий: носив би вже свитку без одного рукава; так де там, треба ж добрим людям не давати спокою. Був би я, наприклад, чортом, від чого борони боже, чи став би я лазити вночі за проклятущими клаптями?»
Тут філософствування нашого Черевика перебив грубий і різкий голос. Перед ним стояв високий циган: «Що продаєш, чоловіче добрий?»
Продавець помовчав, поглянув на нього від ніг до голови і сказав байдужісінько, не спиняючись і не випускаючи з рук вуздечки:
«Сам бачиш, що продаю!»
«Ремінці?» спитав циган, поглядаючи на вуздечку, що була в його руках.
«Еге ж, ремінці, коли вже кобила схожа на ремінці».
«Одначе ж, чорт побери, земляче, ти, видно, її соломою годував!»
«Соломою?»
Тут Черевик хотів був потягти за вуздечку, щоб провести свою кобилу і викрити брехню безсоромного ганьбителя, та рука його з незвичайною легкістю вдарилася в підборіддя. Глянув — у ній перерізана вуздечка, а до вуздечки прив'язаний — ой, жах! волосся його здійнялось догори! — шматок червоного рукава!.. Плюнувши, хрестячись і махаючи руками, побіг він від несподіваного подарунка і, швидше за молодого парубка, зник серед натовпу.
За моє ж жито, та мене й побито.
Прислів 'я
- Предыдущая
- 10/52
- Следующая
