Зневажаючи закон - Кристи Агата - Страница 56

• Предыдущая
• 56/70
• Следующая

— І все-таки ваше віскі смакує мені, — сказала вона. — Може, наллєте?..

— Ковтніть просто з фляжки, золотко. Так воно буде швидше, — буркнув він.

Дівчина раптом підвелась, і обличчя її трохи зблідло.

— Ви розмовляєте зі мною, мов з якоюсь злодійкою! — обурено вигукнула вона. — Що ж, гаразд, ось вам правда. Хлопцеві, з яким я зустрічаюсь, віднедавна хтось погрожує розправою. Він боксер, і від нього вимагають, щоб одну з наступних зустрічей він програв. Тепер, щоб вплинути на нього, вони напали на мене. Задовольняє вас таке пояснення чи ні?

Молверн підняв з крісла свій капелюх, вийняв з рота недокурок сигарети і роздушив його в попільничці. Відтак спокійно кивнув, уже іншим голосом промовив: «Даруйте мені», — і рушив до дверей.

Коли він узявся за ручку, дівчина засміялася за його спиною і лагідно сказала:

— Ох і вдача ж у вас — хай бог милує! До того ж ви забули свою фляжку.

Він повернувся і взяв фляжку. Тоді раптом нахилився, узяв дівчину за підборіддя і поцілував в уста.

— А нехай вам, золотко, — сказав він тихо. Ви мені подобаєтесь. — І знову рушив до дверей.

Коли він вийшов, дівчина провела пальцем по устах і замислено всміхнулась.

У старшого посильного готелю Тоні Акости, хлопця по-дівочому стрункого й тендітного, було шоколадне обличчя з бархатистими очима й тонкими, завжди рішуче стуленими губами. Ставши на порозі, він доповів:

— Ближче як у сьомий ряд квитків уже не було, містере Молверн. Той Мастак Верра б'ється, як звір, але чемпіоном у напівлегкій вазі буде Дьюк Тарго — це факт.

— Зайди випий чарку, Тоні, — сказав Молверн. І, ставши біля вікна й дивлячись на струмені дощу, кинув через плече: — Якщо це звання йому куплять.

— Тільки крапелиночку, містере Молверн.

Темношкірий хлопець заходився обережно змішувати віскі з содовою. Склянка стояла на таці, а таця — на зробленому під старовину бюро. Піднісши пляшку проти світла, Тоні нігтем відміряв порцію, налив у склянку, тихо подзвенів довгою ложечкою, розкручуючи грудку льоду, надпив і всміхнувся, блиснувши дрібними білими зубами.

— Цей Тарго — просто диво, містере Молверн. Удар блискавичний, голова ясна, кулаки, як два молоти, нікого не боїться, ніколи не відступає.

— Але ж ти подивись, кого проти нього виставляють. Хтозна-кого. Босяків.

— Атож, справжнього партнера він ще не мав, — кивнув Тоні.

Дощ періщив у шибки. Великі краплі розплескувались і стікали хвильками вниз.

— Він і сам босяк, — сказав Молверн. — Попри весь свій шик і лоск, він — босяк босяком.

Тоні скрушно зітхнув.

— Ех, якби ж то я міг подивитися хоч один раунд. І це ж мій вихідний день.

Молверн повільно одвернувся од вікна, підійшов до бюро й налив собі віскі з содовою. На щоках у нього проступили дві темні плями, голос зазвучав стомлено і став якимось скрипучим.

— Так-так. І що ж тобі заважає?

— Голова болить.

— Отже, ти знову без грошей, — майже прогарчав Молверн.

Тоні відвів погляд убік і промовчав. Молверн стиснув пальці лівої руки в кулак, повільно розняв їх і спідлоба зиркнув на хлопця.

— Тед завжди виручить, — зітхнув він. — Старий добряга Тед. Він роздає гроші направо і наліво. Він тюхтій. Тед завжди виручить. Гаразд, Тоні, неси того квитка назад. Візьмеш два поряд. — Він засунув руку до кишені, витяг банкноту.

Тоні аж наче образився.

— Отакої, містере Молверн, може, ви думаєте, що я…

— Бери, бери. Що важливіше — дружба чи якийсь там квиток на бокс? Купиш два квитки і візьмеш із собою свою дівчину. Мені, зрештою, начхати на того Тарго.

Тоні Акоста взяв гроші. Потім подивився Молвернові просто в очі і, стишивши голос, проказав:

— Я б радше пішов з вами, містере Молверн. Тарго мастак класти навзнаки не тільки на рингу. Він вчащає сюди до однієї білявочки, вашої сусідки. До міс Едрієн з дев'ятсот чотирнадцятого.

Молверн випростався, не кваплячись поставив склянку, покрутив її на таці й трохи захриплим голосом відповів:

— І все ж таки він босяк босяком, Тоні. Гаразд, зустрінемось о сьомій коло входу до твого готелю. Повечеряємо разом.

— От спасибі, містере Молверн!

Нечутно ступаючи, Тоні Акоста вийшов і беззвучно причинив за собою двері.

Молверн довго стояв, водячи пучками по стільниці, втупившись поглядом у підлогу. Потім голосно, сердито проказав:

— Тед Молверн, найперший тюхтій у Сполучених Штатах Америки. Дурень, що заграє з прислугою і кидається на виручку приблудним мамзелям. О-хо-хо.

Він допив віскі, глянув на годинник на руці, надів капелюха, синє замшеве пальто і вийшов. У коридорі зупинився перед дверима 914-го, уже підніс руку, щоб постукати, — і тут-таки опустив її.

Повільно підійшовши до ліфта, він спустився вниз, вийшов на вулицю і сів у свою машину.

Редакція «Трібюн» містилася на розі Четвертої авеню і Спрінг-стріт. Молверн завернув за ріг, пройшов службовим входом і піднявся на четвертий поверх у розхитаному ліфті. Ліфтер — дідок із погаслою сигаретою в зубах — невідривно читав згорнуту вчетверо газету, тримаючи її під самим носом.

На четвертому поверсі, перед великими двійчастими дверима з написом «Відділ репортажу», стояв столик із селектором, за яким сидів ще один дідок.

Молверн постукав пальцями по столу, привертаючи до себе його увагу, і сказав:

— До Адамса. Тед Молверн.

Дідок щось пробубонів у селектор, відпустив клавішу й показав бородою на двері.

Молверн увійшов і повз вигнутий підковою стіл технічного редактора, повз ряд столиків, за якими клацали на машинках репортери, попрямував у кінець кімнати, де в кріслі, відхиленому під небезпечним кутом назад, поклавши ноги на висунуту шухляду й націливши велику люльку просто в стелю, сидів худорлявий рудий чоловік.

Коли Молверн став перед ним, рудий відірвав погляд від стелі, подивився на нього і, не міняючи пози, процідив крізь зціплені на люльці зуби:

— Вітаю, Тедді. Як справи у багатих нероб?

— Ти не міг би показати мені своє досьє на такого собі містера Кортуея? — спитав Молверн. — Точніше кажучи, на сенатора нашого штату Джона Маєрсона Кортуея?

Адамс опустив ноги на підлогу і, ухопившись за край столу, сів рівно, витяг люльку з рота і сплюнув у кошик для сміття.

— На цього старого шкарбана? Будь ласка. Тільки я не пригадую, щоб за ним водилося щось цікаве. — І, втомлено підвівшись, зітхнув. — Ходімо, хлопче.

Вони пройшли попід стіною повз інший ряд столиків; за останнім голосно реготала гладка дівчина з розмазаною на губах помадою — певно, друкувала щось дуже для неї смішне, — і ввійшли до іншої великої кімнати, заставленої шестифутовими шафами-картотеками, між якими де-не-де стояли столики із стільцями.

Адамс зупинився перед однією шафою, перебіг очима написи, висмикнув шухляду, витяг і поклав на столик папку.

— Влаштовуйся, читай. А що ти винюхав?

Спершись ліктем на столик, Молверн заходився гортати вирізки. їх було багато, схожих одна на одну, політичних за змістом, позбавлених будь-якої сенсаційності. Сенатор Кортуей зробив таку-то заяву з приводу такого-то питання, що становить громадський інтерес, виступив на таких-то зборах, побував там-то. Читати все це було дуже нудно.

З кількох кліше на Молверна з холодною байдужістю дивився худорлявий сивий чоловік із запалими чорними очима на непроникному обличчі. По кількох хвилинах Молверн спитав:

— А зайвої фотографії його в тебе не знайдеться? Не клішованої, а справжньої?

Адамс зітхнув, потягся і зник за стіною шаф. Повернувшись, він кинув на столик лискучу чорно-білу фотокартку.

— Бери, дарую. У нас їх десятки. Цьому дідові вже казна-скільки років, і ніякі чорти його не беруть. Як захочеш, я можу в нього й з автографом узяти — тобі особисто.

Молверн, примруживши очі, довго придивлявся до портрета.

— Дякую, обійдуся, — сказав він повагом. — Ти не знаєш, Кортуей був одружений?

— Ні. Принаймні за мого життя. Та ні, мабуть, ніколи. Слухай, а що ти в біса розкопав?

• Предыдущая
• 56/70
• Следующая