Зневажаючи закон - Кристи Агата - Страница 5

• Предыдущая
• 5/70
• Следующая

— А що з виламаним вікном?

— Робота непрофесійна, каже Сіммонс. Простою стамескою, звичайна справа. І майже без шуму. У будинку десь має бути стамеска, але ніхто не може її знайти, хоч усі знають, де лежать інструменти.

— Гадаєте, це хтось із прислуги?

— Ні, сер, — якось неохоче відказав інспектор Слек. — Я так не гадаю. Всі вони страшенно шоковані і в розпачі. Маю підозру на Лоррімера — якийсь він небалакучий. Сподіваюсь, ви мене зрозумієте. Та навряд, щоб тут щось було.

Мелчетт кивнув головою. Небалакучість Лоррімера його не дивувала. Своїми розпитуваннями енергійний інспектор Слек часто примушував людей замовкнути.

Двері відчинились, і ввійшов доктор Гайдок.

— Думали, я прийду і розповім, як усе це сталось, еге?!

— Раді вас бачити. То що?

— Новин небагато. Не більше, ніж ви думали. Задушено атласним поясом від її ж таки сукні: накинуто на шию і стягнуто ззаду. Легко й просто. І сили багато не треба — особливо, якщо дівчину захопили зненацька. Слідів бійки не виявлено.

— Коли настала смерть?

— На мою думку, між десятою вечора і дванадцятою ночі.

— А точніше?

Гайдок похитав головою і всміхнувся:

— Я не хочу ризикувати своєю професійною репутацією. Не раніше десятої — не пізніше дванадцятої.

— Ну, а до чого схиляєтесь більше?

— Це як подивитись. У каміні горів вогонь, отже, в кімнаті було тепло. Все це сповільнює омертвіння тканин і задубіння трупа.

— Більше нічого не можете про неї сказати?

— Нічого особливого. Хіба те, що вона була молода — років сімнадцять-вісімнадцять. Якась дуже юна, однак досить розвинена. Міцненька така. До речі, незаймана. — І лікар, кивнувши головою, вийшов з кімнати.

— Ви цілком певні, що вона ніколи не була в Госсінгтоні? — спитав Мелчетт в інспектора Слека.

— Прислуга в цьому переконана. Немає ні найменшого сумніву. Кажуть, що запам'ятали б її, навіть якби побачили десь поблизу.

— Та вже ж, — погодився Мелчетт. — Спробуйте таку не запам'ятати! Пригадайте дівчину Блейка.

— Шкода, що це не вона, — мовив Слек. — Тоді ми побалакали б із ним не так.

— Боюся, ця дівчина з Лондона, — замислено промовив начальник поліції. — І не знайдемо ми тут ніякої ниточки. Доведеться звернутися до Скотленд-Ярду. Це справа для них, а не для нас.

— Щось усе ж таки привело її сюди, — зауважив Слек. Потім додав: — Ну хоч що-небудь повинні ж знати полковник і місіс Бентрі. Я, звичайно, розумію, вони ваші друзі, сер…

Полковник Мелчетт холодно глянув на інспектора і з притиском промовив:

— Можете бути певні, я беру до уваги будь-яку можливість. Будь-яку. А ви, сподіваюся, переглянули список тих людей, що пропали?

Слек кивнув головою і дістав аркуш із надрукованим на машинці списком.

— Ось вони: Місіс Саундерс, пропала тиждень тому. Чорне волосся, блакитні очі, тридцяти шести років. Це не вона. До того ж усі, крім її чоловіка, знають, що вона втекла з одним хлопцем із Лідса, комівояжером. Місіс Бернард: цій тридцять п'ять. Памела Рівз: шістнадцять років, зникла з дому вчора увечері, член організації дівчаток-скаутів, шатенка, волосся заплетене в коси. Зріст — п'ять фунтів і п'ять дюймів.

— Не вдавайтеся в такі ідіотські деталі, Слек! — роздратовано урвав його Мелчетт. — Ця була вже не школярка. Мені здається…

Задзвонив телефон, і Мелчетт узяв трубку.

— Алло! Так, так, Мач-Бенхем, поліційний відділок. Що? Хвилинку. — Він слухав і швидко записував. Потім заговорив знову, але вже іншим тоном. — Рубі Кіні, вісімнадцять років, професійна танцівниця, п'ять футів чотири дюйми, струнка, яскрава блондинка, очі блакитні, ніс кирпатий, може бути в білій вечірній сукні, оздобленій діамантами, на ногах сріблясті сандалі. Я все правильно записав? Що?.. Так, мені здається, сумніву немає. Негайно посилаю туди Слека.

Він поклав трубку й подивився на свого підлеглого куди веселіше, ніж дивився доти.

— Гадаю, тепер ми знаємо, хто вона. Дзвонили з гленшірської поліції.

Гленшір було сусіднє графство.

— Як стало відомо, пропала дівчина з готелю «Меджестік», у Дейнмуті.

— Дейнмут… — проказав інспектор Слек. — Дуже можливо.

Дейнмут був великий морський курорт неподалік.

— Це миль вісімнадцять звідси, — промовив начальник поліції. — Дівчина була танцівницею чи чимсь таким у ресторані «Меджестіка». Вчора ввечері не вийшла танцювати, і власник готелю був страшенно лютий. Та коли дівчина не з'явилася і вранці, одна з її подруг злякалася за всі. Чи хтось інший. Дивно все це. Вам краще виїхати до Дейнмута негайно, Слек… Там знайдете старшого офіцера Гарпера і діятимете разом.

Діяти інспектор Слек любив. Мчати в машині, уривати тих, що дуже багато говорять, втручатися в розмови під приводом нагальної необхідності — без цього інспектор Слек не міг жити. Тим-то дуже скоро він уже був у Дейнмугі і з'явився до поліційного відділка, кількома словами перемовився із спантеличеним і переляканим власником готелю, сумно втішив його на прощання: «Спершу треба переконатися, чи це та дівчина, а вже потім діяти». І разом із близькою родичкою Рубі Кіні помчав до Мач-Бенхема, зателефонувавши перед тим начальникові поліції. Полковник Мелчетт був готовий до приїзду інспектора, але не до такого фамільярного знайомства, як: «Це Джозі, сер!» Начальник поліції холодно глянув на свого підлеглого. Йому здалося, що в Слека не всі дома. Виручила молода жінка, яка щойно вийшла з машини.

— Так до мене звертаються на роботі, — пояснила вона і сяйнула великими, гарними білими зубами. — Ми з партнером називаємо одне одного Раймонд і Джозі, ну і, звичайно, весь готель знає мене як Джозі. А насправді мене звати Джозефіна Тернер.

Нарешті полковник Мелчетт усе збагнув і запросив міс Тернер сісти, змірявши її професійним поглядом. Це була гарненька молода жінка років під тридцять; щодо її зовнішності, то в око впадала скоріше доглянутість, аніж риси. На вигляд упевнена, врівноважена, досить розсудлива. Не чарівна, однак приваблива; косметики на обличчі в міру, одягнена в строгий темний костюм. Вона була стурбована і засмучена, але здалося полковникові, не вбита горем.

— Це так жахливо, що просто не хочеться вірити, — сказала вона, як тільки сіла. — Ви справді вважаєте, що то Рубі?

— Саме про це ми й змушені питати у вас. І процедура, боюсь, буде для вас не з приємних.

— Вона… у неї такий страшний вигляд? — розуміюче спитала міс Тернер.

— Так, боюся, це буде для вас удар.

— Ви… ви хочете, щоб я подивилася на неї зараз?.

— Гадаю, міс Тернер, так буде краще. Бачте, немає сенсу розпитувати вас, не переконавшись, що то — Рубі. Краще з цим покінчити відразу, як ви гадаєте?

— Гаразд.

Вони рушили до моргу. Коли вийшли звідти, на Джозі лиця не було.

— Це Рубі, — підтвердила вона, тремтячи. — Бідолашна дівчинка! Мені недобре… Джину часом немає? — Вона сумно роззирнулась довкола.

Джину не було, але бренді знайшлося. Зробивши ковток, міс Тернер опанувала себе.

— Хіба ж не занудить, як таке побачиш, — щиро призналася вона. — Бідолашна Рубі! Які ж вони падлюки, ті чоловіки!

— Гадаєте, це чоловік?

Запитання заскочило Джозі зненацька.

— А хіба ні? Ну… я мала на увазі… звичайно…

— Ви подумали про когось конкретно?

— Ні, ні про кого. — Джозі рішуче хитнула головою. — Навіть уявлення не маю. Звичайно, Рубі не звірилася б мені, якби…

— Якби що?

Джозі вагалась.

— Ну, якби… з якимось зустрічалася.

Мелчетт пильно глянув на неї і вже ні про що не питав, поки вони не ввійшли до кабінету.

— А тепер, міс Тернер, я хочу почути від вас усе, що ви знаєте.

— Так, звичайно. З чого ж почати?

— Я хотів би знати повне ім'я й прізвище тої дівчини, адресу, ким вона вам доводиться, а також усе, що ви можете про неї сказати.

Джозефіна Тернер кивнула головою. Мелчетт дедалі дужче переконувався, що вона не вбита горем, а тільки шокована й пригнічена, не більше. Джозі розповідала досить охоче.

• Предыдущая
• 5/70
• Следующая