Лісова пісня - Украинка Леся - Страница 18

• Предыдущая
• 18/27
• Следующая

то не тісна була б з тобою хата...

Коли ж сестра таку натуру має,

що з нею й не зговориш. Я вже брався

і так, і інако... Якби то я

був тут господарем, то й не питався б;

та вже ж я їм віддав сей грунт і хату,

то воля не моя. Я сам піду

на зиму до села, до свеї доми...

Якби ти на селі могла сидіти,

то я б тебе прийняв.

М а в к а

Ні, я не можу...

якби могла, пішла б. Ви, дядьку, добрі.

Л е в

Хліб добрий, дівонько, а не людина.

Але, щоправда, я таки вподобав

породу вашу лісову. Як буду

вмирати, то прийду, як звір, до лісу, -

отут під дубом хай і поховають...

Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,

як сива голова моя схитнеться?..

Де-де! ще й не такі були дуби,

та й тії постинали... Зеленій же

хоч до морозу, кучерявий друже,

а там... чи дасть біг ще весни діждати?..

(Стоїть, смутно похилившись на ціпок).

Мавка поволі вибирає напівзів'ялі квітки з пожатого жита і складає їх в пучечок. З хати виходять мати, Килина І Лукаш.

М а т и

(до Килини)

Чого ви спішитесь? Та ще посидьте!

К и л и н а

Ей, ні вже, дядинусю, я піду.

Дивіть, уже нерано, - я боюся.

М а т и

Лукашу, ти провів би.

Л у к а ш

Чом же, можу.

К и л и н а

(поглядає на нього)

Та, май, робота є...

М а т и

Яка робота

увечері? Іди, синашу, йди

та надведи Килинку до дороги.

Самій увечері в сій пущі сумно.

Та ще така хороша молодичка, -

коли б хто не напав!

К и л и н а

Ой дядинусю,

се ж ви мене тепер зовсім злякали!

Лукашу, йдім, поки не звечоріло,

а то й удвох боятимемось!

Л у к а ш

Я б то?

боявся в лісі? Ого-го! помалу!

М а т и

Та він у мене хлопець молодець,

ви вже, Килинко, честі не уймайте!

К и л и н а

Ні, то я жартома...

(Завважає Лева).

Ов! дядьку Леве!

то ви-те вдома?

Л е в

(удає, мов не дочув)

Га? ідіть здорові!

(Йде собі в ліс).

К и л и н а

Ну, будьте вже здоровенькі, тітусю!

(Хоче поцілувати стару в руку, тая не дає, обтирає собі рота фартухом і тричі "з церемонією" цілується з Килиною).

К и л и н а

(вже на ході)

Живі бувайте, нас не забувайте!

М а т и

Веселі будьте та до нас прибудьте!

(Йде в хату і засовує двері за собою).

Мавка підводиться і тихою, наче втомленою, походою іде до озера, сідає на похилену вербу, склоняє голову на руки і тихо плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою заволікає галяву, хату й гай.

Р у с а л к а

(підпливає до берега і заглядає до Мавки, здивована і цікава)

Ти плачеш. Мавко?

М а в к а

Ти хіба ніколи

не плакала, Русалонько?

Р у с а л к а

0, я!

Як я заплачу на малу хвилинку,

то мусить хтось сміятися до смерті!

М а в к а

Русалко! ти ніколи не кохала...

Р у с а л к а

Я не кохала? НІ, то ти забула,

яке повинно буть кохання справжнє!

Кохання - як вода, - плавке та бистре,

рве, грає, пестить, затягає й топить.

Де пал - воно кипить, а стріне холод -

стає мов камінь. От м о є кохання!

А те твоє - солом'яного духу

дитина квола. Хилиться од вітру,

під ноги стелеться. Зостріне іскру -

згорить не борючись, а потім з нього

лишиться чорний згар та сивий попіл.

Коли ж його зневажать, як покидьку,

воно лежить і кисне, як солома,

в воді холодній марної досади,

під пізніми дощами каяття.

М а в к а

(підводить голову)

Ти кажеш - каяття? Спитай березу,

чи кається вона за тії ночі,

коли весняний вітер розплітав

їй довгу косу?

Р у с а л к а

А чого ж сумує?

М а в к а

Що милого не може обійняти,

• Предыдущая
• 18/27
• Следующая