Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 20

• Предыдущая
• 20/28
• Следующая

Така «Україна» — країна дитинства і, водночас, потойбічного, позасвітнього блаженства, тобто, в обох випадках, без-свідомого: до-свідомого і після-свідомого стану, — країна, де душа «у себе вдома», у вічній теперішності (дитинство-бо є входженням індивіда в час, свого роду прототемпоральністю, позбавленою пам'яті про минуле, і в цьому сенсі також являє собою суцільне «тепер»), — цілком вичерпно описується хронотопом «садка вишневого коло хати» (прикметно, що однойменний хрестоматійний вірш був написаний Шевченком в ув'язненні, тобто в ситуації максимального емоційного стресу, коли активізуються найбільш підставові структури особистости). Цей «садок-райочок» («Л.»), який в останній, передсмертній поезії («А поки те, та се, та оне…») переноситься в сподіване майбутнє душі — «над самий Флеґетон», — є передусім, навіть у позаземній своїй іпостасі, топосом роду, родини, любовної споріднености поколінь (тут «дочка вечерять подає, / А мати хоче научати» [«Садок вишневий коло хати…»], «дружина… / Сяде собі в холодочку / З дітками малими» [«Подражаніє Едуарду Сові»], тут і самотньому «присняться діточки… / Веселая присниться мати» [«Л.»]), — є, інакше кажучи, конкретно-чуттєвим символом духовної єдности «і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків в Украйні і не в Украйні»: саме Шевченкові належить в українській інтелектуальній історії честь відкриття цього синтетичного погляду на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в універсально «відкритому» часі й просторі континуум, саме в лоні Шевченкового міфа відбулося зародження того, що можемо з повним правом визначити як українську національну ідею[147]. «Не знаючи» (у кращому разі — напівзнаючи) конкретно-історичної України — провінції Російської імперії середини XIX століття, — Шевченко потрапив узагальнити предмет своїх дитинних емоційних фіксацій (що його, до речі, сам таким і усвідомлював — «І виріс я на чужині, / І сивію в чужому краї; / То одинокому мені / Здається — кращого немає / Нічого в Бога, як Дніпро / Та наша славная країна…») до ранґу ідеалу національного буття.

У цьому, і тільки в цьому сенсі ми можемо погодитися з Г. Грабовичем, що «у Шевченковому міфі Україна зовсім не місце, територія чи країна, вона — стан буття, чи, якщо точніше, екзистенціальна категорія в теперішньому часі, а в майбутньому, після свого остаточного перетворення, — форма ідеального існування»[148]. А проте прийняти це твердження за абсолют не випадає, навіть виходячи з іманентної діалектики міфа: міф-бо, як уже зазначалося вище, передбачає гранично повну збіжність ідеї суб'єкта (байдуже, індивідуального чи колективного) з безпосередньою, конкретно-історичною емпірією його становлення, — злиття його цільового, телеологічного плану з планом зовнішнім, «заданим». Іґнорувати цей «заданий» план — Україну «метаісторичну», не доростаючу у своєму «особистісно-історичному бутті» (О. Лосєв) до себе як «форми ідеального існування» (неспроможну, висловлюючись точною формулою Лесі Українки, «своїм життям до себе дорівнятись», — власне від Шевченка цей проклін нереалізованости стає чи не центральною проблемою української філософської рефлексії в усіх її різновидах, від художньої літератури до філософсько-історичних студій), — означало б зумисне редукувати цілість міфа до однієї з його часткових підструктур.

Говорячи про міфологічну інтерпретацію Шевченком української історії (процесу становлення), слід, одначе, застерегтися. П. Куліш мав-таки певні підстави назвати Шевченка, у надгробному слові, «нашим первим істориком»: річ у тому, що на час появи Шевченка в українській професійній культурі — і в історіографії, і в романтичній історичній прозі «малоросійської школи» — вже доволі чітко увиразнився розрив між сакральним минулим і профанним теперішнім історичним часом. Минуле, доба буяння «привілеїв і вольностей козацьких», за якими найдужче ностальґувала колишня українська старшина, а нинішнє «малоросійське дворянство», героїзувалося головно як безповоротно затрачена антитеза профанному сьогоденню. Як вичерпно формулює гетьман П. П. Скоропадський у спогадах про своє дитинство, проведене в полтавському маєтку діда — Шевченкового сучасника І. М. Скоропадського (також «потомка гетьмана дурного», хоча й ліпшої слави, ніж протаґоніст вірша «П. С.»), у тодішньому середовищі національної еліти «Україна розумілася як славне рідне минуле, проте ніяк не пов'язувалася з теперішнім»[149]: власне-українська історія як така «скінчилась», вичерпалась — принаймні у формах політичної активности. Тож якщо розуміти місію історика так, як розуміла її філософія романтизму, — за визначенням Ф. Шлеґеля, як місію пророка, зверненого в минуле, отже, додамо від себе, покликаного відновити неперервну тяглість історії, по-гамлетівськи «направити вивих» звихнутому часоплину, оприявнивши присутність минулого в теперішньому та майбутньому у вигляді лінійно детермінованих наслідків, — то Шевченко безперечно був «нашим первим істориком», також і фахово достатньо підготовленим для того, аби опонувати як офіційній великодержавницькій історіографії (розгорнуту діатрибу на її адресу містить уже вступ до «Гайдамаків»), так і «малоросійській» позаісторичній свідомості з її відчленуванням минулого як остаточної (й ідеальної!) в-собі-завершености[150].

«Посланіє» («І мертвим, і живим…») з його наскрізним закликом до «земляків» «прочитати тую славу», «не дурячи самих себе», не просто дегероїзує «славну» минувшість як таку, що спричинила мізерну теперішність, а відтак не може слугувати навіть підставою для національних гордощів («Чого ж ви чванитеся, ви! / Сини сердешної Украйни!.. Може, чванитесь, що братство / Віру заступило, / Що Синопом, Трапезонтом / Галушки варило. / Правда!.. правда, наїдались. / А вам тепер вадить. / І на Січі мудрий німець / Картопельку садить»), — парадоксальним чином, через таку переоцінку «Посланіє» якраз «розгальмовує», актуалізує вже, було, застиглу, законсервовану в безрухові минувшість (щойно в XX столітті дослідники колоніальних культур — Ф. Фенон, Е. Саїд — показали, що подібне «застигання» є неомильний симптом поступового відмирання національної культури в ситуації більш-менш тривалої загрожености[151]). Шевченкова «атака» на козаччину по лінії «деґрадуючого» елітного переємства (коли українські «Брути і Коклеси» проголошуються «рабами, подножками, гряззю Москви, Варшавським сміттям» — а значить, прямими попередниками нинішніх «няньок» і «дядьків» «отечества чужого») відіграла роль своєрідної «культурної революції» — привівши в рух, здавалось, назавжди «зупинені» квазіміфологічною ґлорифікацією культурні шари. У цьому сенсі Шевченко ніби повернув Україні — дарма що зі знаком «мінус» — її «втрачений час», реставрував її «розчленоване» в часі національне тіло, — а це й є функція історика, адже тяглість історичного процесу забезпечується в нашій свідомості єдино лиш постійною «перебудовою» каузального ланцюга минулих подій, залежно від настаючих, тих, котрим ми є свідками й сучасниками: кожна нова подія дослівно змінює минуле, оскільки виводить на яв раніше заховані в ньому «непрацюючі» зв'язки й закономірності, засвічує доти «погашені» смисли. Вивіривши минуле сучасністю, Шевченко цілком неметафорично його «воскресив».

Звісно ж, сказане не означає, буцімто «Кобзар» призначений слугувати автентичному історичному пізнанню — та останнє і взагалі не належить до компетенції красного письменства: як завважив ще Арістотель, «поезія і філософськи глибша, і серйозніша за історію, — поезія говорить більше про загальне, а історія — про окреме»[152]. Предметом історичної поезії ніколи не є гола емпірична реальність того, що вже відбулося і що ми спроможні хіба лиш «узяти до відома», невладні нічого з цим «зробити». Арістотелівське «загальне», «те, що могло б бути», — «Істинне Метафізично» на противагу «Істинному Фізично» (Дж. Віко), «ідеальна історія» на противагу «дійсній» (Е. Ренан), «метаісторія» (Н. Фрай) на противагу власне-історії тощо, — це минуле, котре переживається «тепер і тут» як сукупність нереалізованих можливостей, минуле, у якому існує умовний спосіб («Якби-то, — думаю, — якби / Не похилилися раби…»), яке звучить безугавним, вельми специфічно згармонізованим хором людських воль та устремлінь і відтак справді є далеко «філософськи глибшим і серйознішим» («істиннішим», за Дж. Віко), ніж захаращена випадковостями однозначна пласка фактичність[153]. Тож Шевченко, розуміється, «метаісторик» — і не лише тому, що, з загарливістю сутого міфотворця, для якого, на відміну від «чистого» митця, витворювана ним словесна реальність не сприймається за фіктивну, а наділяється всією повноважністю намацальної, змислово-конкретної яви[154], не вагається коригувати «фізичну» історію «метафізичною», мало клопочучись фактичною достеменністю («тим гірше для факту»!), — вище ми вже мали нагоду показати, на прикладі «історії» Оксани Коваленко[155], як послідовно підганяються ним під логіку міфа події власного життя, і точнісінько так само обходиться він і з подіями життя національного. Звісно, коли дивитись на це останнє sub specie aeternitatis, то, приміром, факт, що скандальний випадок, описаний у поемі «Юродивий», трапився не в Києві, а в Петрозаводську, і не з «капралом Гавриловичем» (київським, подільським і волинським — «полян, дулебів і древлян» — генерал-губернатором Д. Г. Бібіковим), а всього тільки з його «єфрейтором малим» (правителем генерал-губернаторської канцелярії М. Е. Писарєвим), може мати принципове значення хіба що для археографів. Для нас, по упливі часу й «розчиненні» в ньому реальних історичних осіб, важить уже єдино символічне значення жесту (публічного ляпаса високопоставленому імперському урядникові): саме те смислове ядро події, котре, вмент відлущивши полову довільних обставин (місця і об'єкта дії), вичленував і Шевченко, — та ще й, трансплантувавши його в український контекст, навантажив додатковим смислом: «українізований», анонімний виконавець історичного жесту (найправдоподібніше, хтось, особисто ображений Писарєвим — знаним хабарником, людиною без виразних моральних засад, що не гребувала торгувати в інтересах кар'єри навіть власною дружиною[156]), перетворюється на «святого лицаря», «одного козака із міліона свинопасів», символічного месника за національне безмовне приниження, а значить, у підтексті, того самого біблійного праведника, задля якого врятоване буде збезчещене гріхом місто (Київ).

• Предыдущая
• 20/28
• Следующая