У пастці - Френсис Дик - Страница 10
- Предыдущая
- 10/48
- Следующая
Один з них кремезний, років за п'ятдесят. Другий — худий, за двадцять. Обоє впевнені, цілеспрямовані.
Старший підвів погляд, як тільки я наблизився.
— Ви маєте дозвіл перебувати тут? — запитав він.
У його голосі не відчувалося неприязні, але навіщо це йому?
— Власниця захотіла, щоб я намалював її будинок, — пояснив я.
— Зрозуміло, — ледь ворухнув він губами.
— А у вас є дозвіл? — поцікавився я.
— Страхові агенти, — сказав він, вигнувши брови, ніби здивувався, що хтось може про це запитувати.
— З тієї ж фірми, що й містер Грін? — поцікавився я.
— Хто?
— Грін. Через, «і» довге.
— Я не знаю такого, — сказав він. — Нас запросила місіс Метьюз, щоб ми встановили розмір шкоди, завданої будинку, який був у нас застрахований. — Він трохи пригнічено роздивлявся навкруги, ніби очікуючи Мейзі, котра мала з'явитися як фенікс із попелу.
— Так Гріна у вас немає?
— Ні через «і» довге, ні через «і» коротке.
У мене з'явилося до нього якесь тепле почуття. Як на мій погляд, гумором можна більше досягти, ніж закручуванням гайок.
— Гаразд… Місіс Метьюз уже не чекає на вас, бо вищезгаданий містер Грін, що відрекомендувався страховим агентом, сказав їй, що вона у першу-ліпшу слушну хвилину може запросити бригаду для розчищення руїн.
Він увесь напружився, як напнута скрипкова струна.
— Ви серйозно?
— Я був тут разом з місіс Метьюз. Я бачив і чув його, і це точно його слова.
— Він показував вам посвідчення?
— Ні, не показував. — Я зробив паузу. — І… ви, між іншим, теж.
Він поліз у внутрішню кишеню і витяг візитку зі швидкістю штукаря. Цей рух, безперечно, був у нього доведений до автоматизму.
— А можна свою власність застрахувати одразу в двох кампаніях? Чи це протизаконно? — знічев'я запитав я, розглядаючи посвідчення. «Страхування життя і майна. Д. Дж. Легланд. Зональний інспектор».
— Це шахрайство. — Він похитав головою.
— Хоч, звичайно, містер Грін може не мати нічого спільного зі страховою компанією.
— Це ймовірніше.
Я поклав візитку до кишені своїх штанів. Светр фірми «Арран» не був передбачений для того, щоб у ньому здійснювали ділові трансакції.
Він задумливо подивився на мене. Погляд у нього уважний, але говорити не квапиться. У цьому він був схожий на мого батька: середнього віку, з досвідом за плечима, знає свою справу, хоч не хапає з неба зірок.
І в «Трежер Голм» він, мабуть, випадковий.
— Гаррі, — звернувся він до свого молодшого помічника, — піди знайди телефон і подзвони у «Біч-готель». Скажи місіс Метьюз, що ми тут.
— Слухаюсь! — сказав Гаррі.
Доки Гаррі виконував доручення, Д. Дж. Легланд став оглядати руїни, й, оскільки він не заперечував, я поплентався за ним.
— Що ви шукаєте? — запитав я.
Він метнув на мене швидкий погляд.
— Доказів підпалу. Доказів того, що речі, заведені до списку, згоріли.
— Я не чекав, що ви будете такі відверті.
— Іноді я це дозволяю собі.
Я посміхнувся.
— Місіс Метьюз, здається, досить щира.
— Не мав честі бачитися.
«Собі на умі», — подумав я.
— А хіба пожежники не шукали слідів підпалу?
— Так. Як і поліція, ми консультуємося з ними.
— А вони що кажуть?
— Гадаю, це вас, не стосується.
— Навіть як на дерев'яний будинок, — сказав я, — він дуже сильно згорів.
— Ви фахівець? — спитав він з іронією.
— Свого часу я цих вогнищ Гая Фокса[5] розпалив чимало.
Він повернув голову.
— Вони горять набагато краще, якщо просочити їх парафіном. Особливо по краях.
— Я надивився на вогні ще до того, як ви народились — сказав він. — Йшли б ви собі й малювали.
— Ще полотно не просохло.
— В такому разі стійте й мовчіть.
Я не образився і залишився біля нього.
Він робив щось на зразок попередніх оглядин: піднімав невеликі тверді уламки, роздивлявся їх зблизька і обережно повертав на свої місця. Жодного з предметів, які він піднімав, я не міг визначити з відстані шести футів, і, наскільки я міг бачити, жоден з них не викликав у нього особливих емоцій.
— Дозвольте звернутися, — сказав я.
— Ну?
— Містер Грін робив те ж саме, що й ви робите, тільки не тут, а там, за димарем.
Д. Дж. Легланд випростався, кинувши на землю чорний шмат.
— Він узяв що-небудь?
— Ні, за той короткий час, поки ми спостерігали за ним, він нічого не взяв. Та хтозна, скільки він там пробув до того.
— Отже, ні. — Він трохи замислився. — Чи не думаєте ви, що це був якийсь ловигава, котрий розглядав це все заради цікавості?
— Щось не схоже.
Д. Дж. насупився.
— Що ж він хотів?
Риторичне запитання. Приїхав Гаррі, і тільки після нього — Мейзі. У своєму «ягуарі». У своєму яскраво-червоному пальті. Невдоволена.
— Що ви собі думаєте? — сказала вона, насуваючись на Д. Дж. Очі у неї палали. — Ви й досі не розв'язали питання з підпалом? Тільки нічого мені не кажіть. Я бачу, ви намагаєтесь викрутитися і не заплатити мені страховки. Ваш співробітник сказав у суботу, що все гаразд і я можу починати розчищення і відбудову; навіть якщо це був підпал, ви повинні виплатити мені, бо страховка включає в себе і підпал, звичайно.
Д. Дж. кілька разів поривався щось сказати і нарешті здобувся на голос:
— Хіба не казав вам наш містер Робінсон, що чоловік, якого ви бачили у суботу, був не з наших?
«Наш містер Робінсон» в особі Гаррі відчайдушно закивав головою.
— Він… Містер Грін… ясно сказав, що він ваш представник, — наполягала на своєму Мейзі.
— Гаразд… Який він на вигляд?
— Улесливий, — сказала Мейзі без вагання. — Не такий молодий, як Чарлз… — вона показала на мене широким жестом, — і не такий старий, як ви. — Вона подумала, тоді стенула плечима. — Він цілком був схожий на страхагента, і край.
Д. Дж. мужньо проковтнув образливий натяк.
— На зріст сантиметрів сто вісімдесят, засмаглий, сірі очі, широкуватий ніс, рівний рот під густими вислими темними вусами, темно-каштанове волосся, прилизане назад, із залисинами від лоба, звичайні брови, зеленувато-коричневе трільбі з гладенького фетра, сорочка, краватка, жовтувато-коричневий розстебнутий плащ, золота каблучка з вензелем на мізинці правої руки, — сказав я.
Він поставав у моїй уяві так виразно, ніби був тут, на згарищі, переді мною і все скидав капелюха, величаючи Мейзі «мадам».
— Ого! — сказав Д. Дж.
— Око художника, любий, — сказала Мейзі захоплено. — Ніколи нічого подібного не зустрічала.
Д. Дж. сказав, що у їхньому відділі розслідування такого немає, і Гаррі погодився.
— Гаразд, — сказала Мейзі гнівно. — Я здогадуюся, що ви шукаєте слідів підпалу, тоді чому ви думаєте, що будь-хто при здоровому глузді захотів би дощенту спалити моє улюблене житло і всі мої скарби? Цього я не можу збагнути.
Звичайно, Мейзі, досвідчена Мейзі, насправді не була така наївна. Я вловив її швидкий погляд, яким вона окинула мене, і зрозумів це. Д. Дж. нічого не помітив і лише розводив руками, уникаючи пояснень. Я утримався від усмішки, і Мейзі це помітила.
— Як ви уявляєте свою картину? — запитав я. — Сонячний день? Хмарно, похмуро?
Вона подивилася на чисте небо.
— Трохи драматизуйте, любий, — сказала вона.
Після обіду Д. Дж. і Гаррі крок за кроком обстежували згарище, а я намагався надати своїй картині трохи готичної романтичності. Рівно о п'ятій усі ми закінчили роботу.
— Уже шабаш? — саркастично запитав Д. Дж., спостерігаючи, як я пакую валізу.
— Увечері в освітленні переважає жовтий колір.
— Ви будете тут завтра?
Я кивнув.
— А ви?
— Можливо.
До зупинки я йшов пішки, а до «Біч-готелю» дістався автобусом, почистив пензлі, подумав трохи і о сьомій зустрівся з Мейзі внизу у барі, як і вмовлялися.
— Ну що, любий, — сказала вона, як тільки перший джин і тонік теплом розлилися по тілу. — Вони знайшли що-небудь?
5
День Гая Фокса — свято у Великобританії, яке відзначається народними гуляннями і розкладанням вогнищ.
- Предыдущая
- 10/48
- Следующая