Замкнена кімната - Шеваль Май - Страница 35

• Предыдущая
• 35/56
• Следующая

За дверима кухні на гачку висіло кільце з двома ключами.

— Від горища, — сказав Кольберг, показуючи на них.

Гунвальд Ларсон зняв ключі, оглянув їх і сказав:

— Або від підвалу. Ходімо перевіримо.

До горища ключі не приходились. Тоді вони спустилися ліфтом на перший поверх і зійшли сходами в підвал.

Більший ключ прийшовся до патентованого замка вогнетривких дверей, за якими був коротенький коридор з двома дверима обабіч. Відчинивши ті, що праворуч, вони побачили шахту сміттєпроводу, а під нею на каркасному возику великий мішок із жовтого пластика. Біля стіни стояли ще три каркасні возики з мішками. Два мішки були порожні, а третій повний сміття. В кутку стояла мітла й лопата.

Двері ліворуч були замкнені і, як свідчила табличка, вели до пральні для мешканців будинку.

Коридорчик упирався в поперечний прохід, уздовж якого по обидва боки були нумеровані двері з різними колодками.

Кольберг і Гунвальд Ларсон досить швидко знайшли ту, до якої прийшовся другий ключ.

У Маурітсоновій комірчині виявилося тільки дві речі: старий пилосмок без шланга й чимала замкнена валіза. Поки Кольберг вовтузився із замочком валізи, Гунвальд Ларсон зазирнув у пилосмок.

— Порожній, — сказав він.

Кольберг тим часом здолав замочок і відкрив валізу.

— Зате в мене повна, — відповів він у тон Ларсонові.

У валізі лежало чотирнадцять літрових пляшок шістдесятип'ятиградусної польської горілки, чотири касетних магнітофони, електричний фен і шість електричних бритв, запакованих разом так, як їх відправляють із фабрики.

— Контрабанда, — сказав Гунвальд Ларсон. — Або скуповування краденого.

— Дещо з цього він напевне взяв в обмін за наркотики, — мовив Кольберг. — Горілку я залюбки конфіскував би, та краще залишити все так, як є.

Він замкнув валізу, і вони вийшли з комірчини в коридорчик.

— Усе-таки щось знайшли, — сказав Кольберг, — хоч не стільки, щоб можна було втішити Бульдозера. Залишилось повісити ключі на місце, і можна вшиватися. Тут нам більше нема чого робити.

— Обережний дідько цей Маурітсон, — мовив Гунвальд Ларсон. — Може, в нього є ще квартири… — Не доказавши, він кивнув головою на двері, на яких трафаретом було написано червоною фарбою: «БОМБОСХОВИЩЕ», і запропонував: — Зайдімо, якщо відчинене. Оскільки ми вже тут..

Двері справді виявились відчинені. Видно було, що бомбосховище використовували як сховок для велосипедів та інших речей. Крім кількох цілих велосипедів, там стояли розібраний мопед, два дитячі візочки, фінські санки й санки з кермом старої моделі. Біля однієї стіни хтось прилаштував столярний верстат, а під ним долі лежали віконні рами без скла. В кутку біля дверей стояв лом, дві мітли, дерев'яна лопата і два заступи.

— Мені завжди трохи моторошно в таких приміщеннях, — сказав Кольберг. — Під час війни, коли нам влаштовували навчальні тривоги, я кожного разу уявляв собі, що буде, як бомба справді завалить будинок і засипле вихід. Жах, та й годі.

Він озирнувся й помітив у кутку за верстатом старий дерев'яний ящик, на передній стінці якого ще не зовсім стерся напис: «ПІСОК». Зверху на ящику стояло бляшане відро.

— Дивись, — сказав він, — он старий ящик з-під піску, стоїть тут із часів війни.

Він підійшов ближче, зняв відро й підняв накривку.

— Навіть є ще пісок.

— Бо він не знадобився, — сказав Гунвальд Ларсон. — Принаймні не довелося гасити ним запалювальні бомби. А то що?

Він дивився на те, що Кольберг витяг з ящика й поклав на верстат.

Зелена брезентова сумка американського військового фасону.

Кольберг відчинив сумку і виклав рядком на верстат усе, що в ній було.

Скручена блакитна сорочка.

Русява перука.

Синій джинсовий капелюх із широкими крисами.

Темні окуляри.

І пістолет — «лама автомат» сорок п'ятого калібру.

Жінка на ім'я Моніта зустріла Філіппа Труфаста Маурітсона аж через три роки від того літнього дня, коли її сфотографували на причалі Мея у шхерах біля Стокгольма.

То було останнє літо її шестирічного, подружнього життя з Петером: восени він познайомився з іншою жінкою і відразу після різдва кинув Моніту з п'ятирічною дочкою Моною. На його бажання вона подала в суд заяву про термінове розлучення з приводу зради; Петер квапивсь одружитися з новою жінкою, що була вже на п'ятому місяці вагітності, коли йому нарешті оформили розлучення. Моніті залишилася двокімнатна квартира в Гекаренгені, і Петер не висловлював ніяких претензій на дитину. Він навіть відмовився від права регулярно зустрічатися з дочкою; потім виявилося, що він утримався і від обов'язку платити за дочку гроші..

Розлучення погіршило не тільки матеріальне становище Моніти — найбільше її зажурило в цій прикрій історії те, що довелося кинути тільки-но почате навчання.

Вона давно відчула, як її зв'язує брак освіти, хоч не здобула її і не з своєї вини, оскільки ніколи не мала можливості вчитися. далі чи принаймні здобути якийсь фах. Після обов'язкових дев'яти класів вона вирішила на рік відкласти підручники, а тоді вступити до гімназії. Наприкінці того року вона зустріла Петера, вийшла за нього заміж, і думки про навчання довелось відсунути надалі. Через рік народилась дочка. Петер пішов на вечірні курси, і аж тоді, як він їх скінчив, за рік до розлучення, настала її черга. Коли Петер залишив її, про навчання довелось забути, адже няньки в дитини не було, і якби вона навіть знайшла її, то не мала б чим платити.

Коли народилась дочка, перші два роки Моніта сиділа з нею вдома. Та як тільки пощастило прилаштувати дитину до приватної няньки, що гляділа її вдень, вона знов пішла на роботу. Раніше, тобто після школи і майже до самих пологів, вона працювала в різних місцях, за неповних два роки встигла побути і секретаркою в канцелярії, і касиркою в крамниці самообслуговування, і продавщицею, і пакувальницею на фабриці, і офіціанткою. Неспокійна з натури, вона негайно кидала роботу, як їй набридало або хотілося якоїсь зміни.

Та коли після дворічної вимушеної перерви Моніта знов почала шукати роботу, виявилося, що з місцями стало скрутніше і нема вже великого вибору. Без фаху й корисних знайомств вона могла влаштуватись тільки на якусь низькооплачувану й нецікаву роботу. Нелегко було змінити місце, як воно тобі набридало. Щоправда, відколи Моніта почала вчитись і знов з'явилась надія на краще, легше стало витримувати вбивчу одноманітність конвейєра.

Три роки Моніта працювала на хіміко-технологічній фабриці в південній околиці Стокгольма, але після розлучення, коли вона залишилась сама з дочкою і довелося перейти на скорочений робочий день з меншою платнею, вона раптом відчула себе ніби спійманою в пастку. З відчаю Моніта звільнилася з фабрики, хоч і не уявляла, що буде далі.

Безробіття зростало, навіть досвідчені фахівці і люди з вищою освітою не мали де приткнутися або змагалися за низькооплачувані місця, що зовсім не відповідали їхній кваліфікації.

Якийсь час Моніта перебивалась на мізерну допомогу безробітним, і на душі в неї ставало дедалі тяжче. День у день треба було думати, як розтягти свої кошти, комірне, їжа й одяг для Мони забирали все, що їй щастило роздобути. Собі вона не купувала одягу, кинула курити, а купа несплачених рахунків однаково збільшувалась. Кінець кінцем, поборовши гордощі, вона попросила допомоги в Петера — як-не-як, а він мав ділити з нею видатки на Мону. Петер сказав, що мусить думати про свою родину, але дав їй п'ятсот крон, якими вона негайно сплатила частину боргів.

Якщо не рахувати трьох тижнів тимчасової праці на комутаторі і двох тижнів на сортуванні хліба в одній великій пекарні, Моніта, власне, цілу осінь тисяча дев'ятсот сімдесятого року тинялася без діла. Загалом таке життя її влаштовувало б. Адже приємно довше поспати вранці, цілий день бути з Моною. Якби не грошова скрута, вона б не вельми клопоталась роботою/Бажання вчитися поступово також пригасло: навіщо гаяти час і силу, залазити в борги, коли єдина винагорода за це — нічого не варта посвідка і усвідомлення, що ти набула якихось знань. До. того ж Моніта почала здогадуватися, що високого заробітку і кращого місця праці ще не досить, щоб відчувати задоволення від участі в суспільному виробництві.

• Предыдущая
• 35/56
• Следующая