Замкнена кімната - Шеваль Май - Страница 28

• Предыдущая
• 28/56
• Следующая

Його товариш пирхнув і ковтнув пива.

— Ще одне запитання, останнє.

— Катайте.

— Коли ви підіймали тіло, то нічого під ним не помітили? Нічого там не лежало?

— А що там могло лежати?

— Скажімо, автоматичний пістолет або револьвер.

— Пістолет або револьвер? — водій фургона засміявся. — А чим вони відрізняються?

— У револьвері барабан рухомий і обертається, коли стріляєш із нього.

— Ага, це така пукавка, як у ковбоїв?

— Така самісінька. Але річ не в тім, мені-важливо знати, чи взагалі під трупом лежала якась зброя.

— Бачите, комісаре, той клієнт був не вельми свіжий.

— Як це?

— А так, пролежав близько двох місяців… Мартін Бек кивнув головою.

— Ми його підняли на поліетилен, і, поки я склеював краї, Арне змітав черв'яків з підлоги. Ми їх зсипаємо в торбину з якоюсь гидотою, від неї вони відразу скручуються.

— Так?

— І якби Арне трапилась пукавка, він напевне помітив би її. Правда?

Арне кивнув головою і знову пирхнув, але захлинувся пивом і закашлявся.

— Певне, що помітив би, — сказав він.

— Отже, там нічого не було?

— Нічогісінько. Крім того, в кімнаті стояв поліцай і не зводив з нас погляду. Він, до речі, залишився ще, коли ми поклали клієнта в цинковий ящик і пішли. Правда, Арне?

— Як по писаному, — відповів той.

— Ви твердо певні цього?

— Проклят буду. Під тим клієнтом не було нічого, крім добірних ціномія мортуорум.

— А це що таке?

— Трупні черв'яки.

— Отже, ви певні цього?

— Щоб я з цього місця не зійшов.

— Дякую вам, — сказав Мартін Бек. І пішов.

Після цього чоловіки в комбінезонах перемовилися ще кількома словами.

— Добре ти йому втер носа, — сказав Арне.

— Чим?

— Своєю грекою. А то ті тузи гадають, що решта всі тільки й здатні на те, щоб возити затхлих мертвяків.

Задзвонив телефон. Арне взяв трубку, щось буркнув і поклав її назад.

— Бісова душа, — вилаявся він. — Знов вішальник.

— Що вдієш, — зітхнув його колега. — Таке життя.

— Я найдужче не люблю вішальників. А що ти торочиш про життя?

— Пусте. Сідай, треба їхати.

Тепер Мартінові Беку здавалося, що він знає майже все, що можна було дізнатися про ту дивну смерть на Бергсгатан. Принаймні з'ясував докладно, що вже зробила поліція. Залишалася ще одна важлива справа — знайти висновок балістичної експертизи, якщо її взагалі зроблено.

Про самого Сверда він і досі знав дуже мало, хоч дещо встиг зробити, щоб зібрати про нього відомості.

Та бурхлива середа для Мартіна Бека була відносно вбога на події. Він нічого не. чув про банкових грабіжників і про невдачу спецгрупи. У вівторок, після огляду квартири Сверда, він зайшов спершу до кримінальної поліції на Кунгсгольмсгатан, але там усі були заморочені своїми справами, ніхто не мав часу на нього. Потім він подався в управління поліції. І відразу почув поголоски, які спершу здалися йому смішними. Але, добре зваживши їх, він засмутився.

Здається, його хочуть підвищити.

На яку посаду?

Начальника управління? Члена колегії? А може, заступника начальника управління з питань побуту й гігієни?

Байдуже, яке це має значення. Мабуть, просто порожня балаканина, висмоктані з пальця коридорні плітки.

Комісаром поліції він став не так давно, 1967 року, отож не було ніяких підстав знов підвищувати його. Принаймні не раніше, як через чотири-п'ять років. Це зрозуміло не тільки йому, адже кожен працівник державної установи добре ознайомлений зі шкалою ставок та порядком пересування по службовій драбині, і кожен ревниво зважує свої та чужі шанси.

Звідки ж тоді взялися ці чутки?

Повинні бути для цього якісь причини. Але які?

Подумавши, Мартін Бек вирішив, що може бути тільки двоє пояснень — або те, або те.

Перше: його хочуть зіпхнути з посади керівника групи розслідування вбивств, так хочуть, що ладні підштовхнути вгору по бюрократичній драбині, — адже це був найкращий спосіб спекатися небажаних або надто вже нездарних службовців. А проте в це важко повірити. Звичайно, в центральному управлінні поліції він має ворогів, та навряд чи вони вважають його небезпечним. До того ж на його місце належало тоді призначити Кольберга, що, з погляду вищого начальства, було б не кращим варіантом.

Тому залишалася друга причина, на жаль, багато принизливіша і для нього самого, і для керівництва.

П'ятнадцять місяців тому Мартін Бек мало не попрощався з життям. Він був єдиний у сучасній історії шведської поліції вищий службовець, що дістав кулю від так званого злочинця. Це були сенсаційна подія, і поведінку Мартіна Бека цілком незаслужено змальовували як героїзм. Із зрозумілих причин поліції дуже бракувало героїв, тому й заслуги Мартіна Бека в тій драмі, яка, проте, закінчилася більш-менш щасливо, надмірно перебільшували.

Отже, тепер поліція мала свого героя. А як же його відзначити? Медаль він уже отримав раніше, залишалося хіба що підвищити його на службі.

Сам Мартін Бек мав доволі часу, щоб як слід обміркувати події того злощасного дня у квітні 1971 року, і давно вже переконався, що вів себе хибно не тільки з морального, але й професійного погляду. І він був свідомий того, що такого самого висновку дійшло раніше за нього багато його колег.

Він дістав кулю з дурного розуму.

І ось тепер за такі заслуги його хочуть призначити на вищу й відповідальнішу посаду.

Мартін Бек думав про це цілий вечір у вівторок, та коли другого ранку опинився в своєму кабінеті на Вестберзі, то відразу ж заглибився у справу Сверда. Сидячи самотою біля свого столу, він безсторонньо, але з невблаганною систематичністю почав опрацьовувати зібрані матеріали.

Інколи він ловив себе на думці, що тепер — та, мабуть, і надалі — така робота найбільше йому відповідатиме і самому вести справу, давніми своїми методами, без стороннього обтяжливого втручання.

У душі він і далі відчував якусь тугу, невідомо за чим. Може, за справжнім захопленням роботою? Він завжди був схильний усамітнюватись, а тепер, здавалося, взагалі почав перетворюватись на відлюдника, не прагнув ні з ким спілкуватися, не намагався вирватись із порожнечі, яка його оточила.

Ще, бува, стане слухняним роботом, що функціонує ніби під ковпаком із невидимого скла!

Справа, яку він тепер обмірковував, з професійного погляду не викликала в нього ніякого сумніву. Він або розплутає її, або ні. Відсоток розплутаних справ у його групі був високий, значною мірою тому, що часто траплялися прості випадки, спіймані довго не опирались і визнавали себе винними.

Крім того, група розслідування вбивств була непогано забезпечена технікою. Краща, ніж у неї, техніка була тільки в службі державної безпеки, саме існування якої, властиво, не мало сенсу, бо вона весь час лише провадила облік комуністів і вперто відвертала очі від різноманітних фашистських організацій, а щоб зовсім не сидіти без діла, вигадувала якісь політичні злочини та уявну загрозу безпеці країни. Тому й наслідки їхньої роботи були сміховинні. Проте служба безпеки була тактичним резервом, готовим виступити проти небажаних ідейних течій, і не важко було уявити собі обставини, за яких її діяльність стане далеко не сміховинною.

Звичайно, бували невдачі і в групи розслідування вбивств, слідство заходило в глухий кут, і на полицю архіву лягала невикрита справа. Інколи злочинець був навіть відомий, але він уперто не визнавав своєї вини, а доказів проти нього бракувало. Часто так виходить, що чим примітивніше насильство, тим мізерніші докази.

Остання невдача Мартіна Бека могла правити за типовий приклад цього. Один літній чоловік у Лапландії зарубав сокирою свою таку саму немолоду вже дружину. Причина була та, що він давно вже мав зв'язок із трохи молодшаю ключницею і йому набридло слухати докори ревнивої дружини. Вбивця відніс труп у дровітню, а що це сталося взимку й був лютий мороз, то він десь аж через два місяці прилаштував на санки двері, поклав на них небіжку й доправив до найближчого села за двадцять кілометрів від свого хутора. Там він просто заявив, що дружина впала і вдарилась головою об плиту, а через мороз не можна було привезти її раніше. Всі в селі знали, що це брехня, але чоловік стояв на своєму, так само як і ключниця, а місцеві поліцаї, оглядаючи місце злочину, через своє невміння знищили всі сліди. Потім вони звернулися по допомогу в центр, і Мартін Бек два тижні просидів у сміховинному готелі, поки здався і поїхав додому. Вдень він допитував убивцю, а ввечері сидів у готельному ресторані й слухав, як місцеві жителі хихотять у нього поза спиною.

• Предыдущая
• 28/56
• Следующая