Замкнена кімната - Шеваль Май - Страница 14

• Предыдущая
• 14/56
• Следующая

Згаявши ще три чверті години, він вийшов на вулицю ні з чим. Колишній працівник складу, шістдесятидвохрічний Карл Сверд, видно, був дуже відлюдькуватий. Більшість мешканців навіть не знали про його існування, хоч оселився він тут три місяці тому. До нього ніхто не приходив, і сам він ні з ким із сусідів ніколи не розмовляв. Ніхто ніколи не бачив його п'яним, і в його квартирі завжди було тихо.

Мартін Бек вийшов з будинку й зупинився. Навпроти на пагорку був парк, зелений і прохолодний. Може, піти посидіти під липами? Але він згадав, що хотів оглянути провулок.

Улуф-Єдінгсгатан.

Колись давно він десь читав, що у вісімнадцятому сторіччі в Кунгсгольмській школі був учитель на прізвище Улуф Єдінг. Чи не в тій школі, що й тепер є на Гантверкаргатан?

Сходячи вниз у напрямку Пульмсгатан, він помітив тютюнову крамничку, зайшов у неї і купив пачку сигарет з фільтром.

Уже йдучи в бік Куягсгольмсгатая, він витяг сигарету й закурив. Огидний смак. Він думав яро Карла Едвіна Сверда й почував себе розгубленим і нещасним.

У вівторок, коли на аеродромі Арланда сів літак із Амстердама, в залі для прибулих на Вернера Руса чекали два агенти в цивільному. Їм дано інструкцію діяти тактовно, не привертаючи до себе-нічиєї уваги, і, коли нарешті на полі аеродрому з'явився буфетник у товаристві стюардеси, вони відступили від дверей у глиб зали.

Вернер Рус відразу помітив їх і чи впізнав, чи просто відчув у них поліцаїв, але відразу зметикував, що вони з'явилися по його душу. Він зупинився, сказав кілька слів стюардесі, вона кивнула головок попрощалася і зникла за скляними дверима.

A Вернер Рус твердим кроком попростував до агентів.

Він був високий, широкоплечий і засмаглий, вбраний у синю уніформу. В одній руді він тримав кашкет, а в другій — чорну шкіряну сумку з широким пояском. Русявий чуб, довгі бакени, на лоб спадає розпушене пасмо, густі кущуваті брови насуплені. Він випнув уперед підборіддя й подивився на них холодними блакитними очима.

— Чого це мене вшановано такою парадною зустріччю? — спитав він.

— Прокурор Ульсон хоче трохи побалакати з вами, тож будьте ласкаві піти з нами на Кунгсгольмсгатан, — сказав один з агентів.

— Він що, збожеволів? — обурився Рус. — Я був у нього два тижні тому і більше, як тоді, сьогодні не знаю.

— Ну, ну, — мовив старший з агентів, — ви самі це йому скажете, а ми тільки маємо виконати наказ.

Рус сердито повів плечима й рушив до виходу. Коли вони підійшли до машини, він сказав:

— Але спершу повезіть мене додому в Мерсту, щоб я переодягся. Адресу ви знаєте.

Він невдоволено гепнувся на заднє сидіння й схрестив на грудях руки. Молодший з агентів, що вів машину, обурився, мовляв, він не таксист, але колега спинив його і пояснив, куди їхати.

Вони пішли з Русом до його квартири й почекали в передпокої, поки він поміняв уніформу на світло-сірі штани, спортивну сорочку й замшеву куртку.

Потім вони відвезли його в управління поліції на Кунгсгольмсгатан і провели до кабінету, де на нього чекав Бульдозер Ульсон.

Коли двері відчинилися, Бульдозер схопився з місця, помахом руки відпустив агентів і підсунув Вернерові Русу стілець. Тоді сів сам до письмового столу й радісно вигукнув:

— Хто б подумав, пане Рус, що ми так скоро знов побачимось!

— Хто, як не ви, — відповів Рус. — У кожному разі, не я. Мені хотілося б знати, навіщо я вам цього разу здався?

— Годі вам, чого так офіційно, пане Рус. Даймо, що я хочу розпитати вас про дещо. А там побачимо.

— Я вважаю, що вашим підлеглим не конче було брати мене з роботи. А що коли мені знов треба йти в рейс? Я зовсім не маю бажання втрачати місце через те, що вам заманулося потеревенити зі мною.

— Та що ви, що ви! Я добре знаю, що у вас буде дві доби вільні, правда? Отже, ми маємо досить часу, нічого страшного не сталося, — лагідно мовив Бульдозер.

— Ви не маєте права тримати мене тут більше, як шість годин, — сказав Вернер Рус і поглянув на годинника.

— Дванадцять годин, пане Рус. Можна й більше, якщо треба.

— У такому разі не могли б ви, пане прокуроре, сказати, в чому мене підозрюють? — зухвало спитав Вернер Рус.

Бульдозер простяг йому дешеві сигарети, але Рус зневажливо похитав головою і витяг з кишені пачку «Бенсон енд Генджез». Прикуривши від позолоченої запальнички «Дангіл», він почекав, поки Бульдозер Ульсон черкнув сірником і запалив свою сигарету з фільтром.

— А хіба я сказав, що підозрюю вас у чомусь? — мовив Бульдозер, підсовуючи Русові попільничку. — Просто нам треба побалакати про пограбування у п'ятницю.

— Яке пограбування? — не зрозумів Вернер Рус.

— Пограбування банку на Горнсгатан. Вдалий наскок, дев'яносто тисяч, нічогенькі гроші, тільки не пощастило клієнтові того банку, якого при цьому вбили, — сухо сказав Бульдозер Ульсон.

Вернер Рус вражено витріщив на нього очі й похитав головою.

— Щось ви не туди гнете, — сказав він. — Кажете, в п'ятницю?

— Саме так, — відповів Бульдозер. — Ви, звичайно, того дня були у від'їзді. Чи, пак, у рейсі. І куди ж ми залетіли в п'ятницю?

Бульдозер Ульсон відкинувся на спинку стільця, самовдоволено дивлячись на Руса.

— Куди ви залетіли, не знаю, а я в п'ятницю був у Лісабоні. Можете перевірити в авіакомпанії. За розкладом посадка в Лісабоні о чотирнадцятій сорок, а ми на десять хвилин запізнилися. В суботу вранці о дев'ятій десять вилетіли і сіли в Арланді о п'ятнадцятій тридцять. Я обідав і ночував у готелі «Тіволі», що також можна перевірити.

Вернер Рус теж відкинувся на спинку стільця і переможно глянув на Бульдозера, який аж сяяв з радощів.

— Чудово, — сказав він. — Прекрасне алібі, пане Рус. — Він рвучко подався вперед, зім'яв сигарету в попільничці й повів далі:— Але панове Мальмстрем і Мурен не були в Лісабоні, правда?

— Якого біса їм робити в Лісабоні? Зрештою, не моя справа стежити за Мальмстремом і Муреном.

— Не ваша, пане Рус?

— Не моя, я вже не раз казав вам. А щодо того випадку в п'ятницю, то я останніми днями не читав шведських газет, отже, не знаю ні про які грабунки.

— Тоді дозвольте поінформувати вас, що пограбування вчинила перед самим закриттям банку перевдягнена жінкою особа, забрала дев'яносто тисяч асигнаціями, застрілила клієнта того банку, а потім утекла в машині марки «рено». Гадаю, ви розумієте, що вбивство — це вже інша стаття, пане Рус?

— Я не розумію іншого: який це має стосунок до мене? — роздратовано спитав Рус.

— Коли ви востаннє зустрічалися зі своїми приятелями Мальмстремом і Муреном? — спитав Бульдозер.

— Я сказав вам про це минулого разу. Відтоді я їх не зустрічав.

— І ви не знаєте, де вони?

— Ні, я знаю тільки те, що ви мені про них сказали. Я їх не бачив відтоді, як вони потрапили в Кумлу.

Бульдозер пильно глянув на свого співрозмовника. Потім щось записав у блокноті на столі, згорнув його й підвівся.

— Що ж, — байдужим голосом сказав він, — це неважко перевірити.

Він подався до вікна й спустив жалюзі, щоб захиститись від післяобіднього сонця, що заливало кімнату.

Вернер Рус почекав, поки він знов сяде за стіл, тоді сказав:

— Одне в мене не викликає сумніву: Мальмстрем і Мурен непричетні до цього пограбування. Вони, не такі дурні, щоб стріляти в людей.

— Так, можна погодитися з тим, що Мальмстрем і Мурен не стрілятимуть у людину, але це не виключає їхньої причетності до злочину. Наприклад, вони сиділи в машині й чекали. Що ви на це скажете?

Рус здвигнув плечима, дивлячись униз так, що підборіддя його сховалося в комір.

— Цілком можливо, що в них був, спільник або спільниця, — захоплено пояснив свою думку Бульдозер. — Такий варіант також треба враховувати. Коли я не помиляюся, в останній крадіжці, на якій вони попалися, з ними була Мальмстремова приятелька. — Він ляснув пальцями й додав: — Ага, Гунілла Бергстрем. І схопила за це півтора року, тож ми знаємо, де вона.

• Предыдущая
• 14/56
• Следующая