Замкнена кімната - Шеваль Май - Страница 10

• Предыдущая
• 10/56
• Следующая

Усі відразу впізнали, хто це.

Гунвальд Ларсон.

Спалахнуло світло.

Спецгрупа сиділа мовчки.

Нарешті озвався начальник управління:

— Про це нікому жодного слова.

Звичайно, аякже. Ніхто не повинен проговоритися. Мальм і собі крикнув пронизливим голосом:

— Нікому жодного слова! Ви відповідаєте за це.

Кольберг зареготав.

— Як так могло вийти? — спитав Бульдозер Ульсон.

Видно було, що навіть він трохи спантеличений.

— Та… — затнувся кіномеханік, — з технічного боку неважко пояснити це. Заїло спуск, і камера почала працювати пізніше, ніж було потрібно. Що вдієш, делікатна штука.

— Якщо бодай слово проникне в пресу, — знов загримів начальник управління, — то…

— … міністерству доведеться знов замовляти новий шнур до телефону, — докінчив Гунвальд Ларсон.

— Як же ж вона гарно замаскувалася! — захоплено мовив Кольберг.

Начальник управління кинувся до дверей. Мальм подріботів за ним.

Кольберг закашлявся від сміху.

— Ну що ти скажеш, — забідкався Бульдозер Ульсон.

— По-моєму, фільм дуже добрий, — скромно мовив Гунвальд Ларсон.

Кольберг відкашлявся й пильно глянув на того, хто тимчасово став його начальником.

Бульдозер Ульсон був рушійною силою спецгрупи. Він просто любив банкові пограбування і останніми роками, коли ці пограбування почастішали, аж розцвів. Він був генератором ідей і енергії, міг працювати цілими тижнями по вісімнадцять годин, не нарікаючи, не занепадаючи духом і не виявляючи бодай сліду втоми. Іноді його вкрай запрацьовані підлеглі міркували, чи, бува, не сам він директор славетного акціонерного товариства «Шведські злочини».

Бульдозер Ульсон, видно, вважав працю поліції найприємнішою і найцікавішою з усіх.

Напевне, тому, що сам не був поліцаєм.

Бульдозер Ульсон працював у прокуратурі й відповідав за розслідування збройних нападів, на банки, яких ставало дедалі більше. Деякі з тих злочинів були викриті, хоч і не до кінця, декого з більш-менш винних ув'язнювали, та напади все частішали, їх ставалося по кілька на тиждень, і всім було ясно, що багато з них якось пов'язані між собою, хоч ніхто не міг сказати, як саме.

Нападали, звичайно, не тільки на банки. Приватних осіб грабували куди частіше, щогодини хтось ставав жертвою напасників на вулиці, на площі, в крамниці, в метро чи навіть удома, на квартирі, де тільки їм щастило, але нападам на банки приділяли найбільше уваги. Важитись на банк було те саме, що підкопуватись під підвалини суспільства.

Система державного управління в кожній царині засвідчувала свою неспроможність, і тільки, з великим перебільшенням можна було назвати її здатною на дії. А поліція не отримала б і такої оцінки. За останні два роки в самому Стокгольмі відкладено розгляд двохсот двадцяти тисяч правопорушень через безсилля поліції, а з тяжких злочинів, щастило викрити лише десь кожен четвертий — а скільки їх узагалі не дійшло до поліції.

У такому становищі вищі службовці тільки хитали головами і вдавали спантеличених. Віддавна ввійшло в звичку спихати вину один на одного, але тепер уже не було на кого її спихати й не знаходилось жодної путньої пропозиції. Щоправда, хтось був запропонував заборонити людям пити пиво. Та коли зважили, що шведи в порівнянні з іншими народами п'ють його дуже помірно, то неважко збагнути, якими далекими від дійсності часом бувають міркування вищих службовців, якщо їх взагалі можна назвати міркуваннями.

Та одне не викликало сумніву: поліція великою мірою була винна сама. Після реформи 1965 року, коли всі відділи поліції централізовано й зібрано під одним ковпаком, зразу ж виявилося, що ковпак сидить не на тій голові.

Багатьох дослідників і соціологів давно вже цікавило питання, яких засад дотримується у своїй діяльності центральне поліційне управління. Звичайно, це питання лишилося без відповіді: керуючись принципом, що ніякі таємниці не повинні виходити за межі установ поліції, її найвищий начальник взагалі не відповідав на жодні питання. Натомість він з великим запалом виголошував промови, які здебільшого були нецікаві навіть з погляду риторики.

Кілька років тому хтось із поліційних чинів вигадав простий, але не зовсім зрозумілий метод подавати статистику злочинності, так, що, цілком бездоганна формально, вона не віддавала справжнього стану речей. Почалося з того, що у верхах вирішили зробити поліцію монолітнішою і боєздатнішою, краще спорядити її технікою і зокрема зброєю. Щоб отримати на це кошти, довелось перебільшувати небезпеки, на які наражалась поліція. Оскільки ж слова мало кого переконували, лишилась одна рада: підробляти статистику.

Дуже посприяли цьому політичні демонстрації другої половини шістдесятих років. Демонстранти виступали за мир, а їх розганяли силоміць. Вони майже ніколи не мали іншої зброї, крім плакатів і віри в свою слушність, а їх зустрічали сльозоточивим газом, водометами й гумовими кийками. Майже кожна антивоєнна демонстрація закінчувалась заколотом і бійкою. Тих, хто пробував оборонятись, поліція била й ув'язнювала. Потім їх притягали до відповідальності «за напад на представників влади» або «за злісний опір», і незалежно від того, віддавали їх до суду чи ні, всі ці випадки зараховували в статистику. Цей метод діяв бездоганно. Щоразу, коли на демонстрантів нацьковували сотню чи дві поліцаїв, кількість «нападів на охоронців ладу» різко зростала.

Поліцію заохочували тримати всіх. у залізному кулаці, і багато службовців за кожної нагоди цим користалися. Адже дуже ймовірно, що коли ти вдариш гумовим кийком п'яницю, він дасть тобі здачі. Проста наука, її кожному легко засвоїти.

Ця тактика дала наслідки. Поліцію озброїли до зубів. На діло, з яким раніше давав собі раду один чоловік, озброєний простим олівцем і дещицею здорового глузду, тепер посилали повний автобус поліцаїв з автоматами і в броньованих жилетах.

Щоправда, кінець кінцем усе обернулось не так, як задумало керівництво. Насильство викликає не тільки неприязнь і ненависть, воно породжує тривогу і страх.

Дійшло до того, що люди справді почали боятися одні одних. Стокгольм став містом з десятками тисяч наляканих мешканців, а налякана людина небезпечна.

З шестисот поліцаїв, що раптом кинули службу, багато, власне, звільнились тому, що їм було страшно. Хоч, як уже мовилося, їх озброїли до зубів, вони не зважувались виходити з патрульних машин.

Звичайно, декотрі з них кинули Стокгольм з іншої причини, наприклад, їм остогидло місто або несила було робити те, що їм наказували.

Одне слово, новий курс зазнав краху. Глибші його причини губилися в темряві. Дехто в тій темряві впізнавав коричневі відтінки.

Можна знайти й інші приклади маніпуляцій зі статистикою, і частина з них свідчить про глибокий цинізм. Рік тому покладено край махінаціям з чеками. Одні виписували чеки, забуваючи, скільки на їхніх рахунках грошей, інші привласнювали чужі бланки, і кількість таких невикритих злочинів кидала тінь на органи влади, спонукаючи їх ужити якихось заходів. Центральне поліційне управління запропонувало крамницям не брати за товар чеків. Усім було ясно, до чого це призведе: коли людям доведеться носити з собою більші суми грошей, почастішають грабунки на вулицях і площах. Так воно й вийшло. Зате махінації з чеками припинились, і поліція змогла похвалитися сумнівним успіхом. А те, що на десятки людей у місті нападали грабіжники, було вже не таким важливим. Навіть краще: з'явився ще один привід вимагати поповнення поліції добре озброєними кадрами.

От тільки питання: звідки взяти ті кадри?

Офіційна статистика за перше півріччя прозвучала, мов тріумфальні фанфари: злочинність спала на два відсотки, хоч усе свідчило про те, що вона зросла, і неабияк. Пояснення було просте: менше людей у поліції, менше викритих злочинів. Крім того, кожну махінацію з чеком раніше зараховували до злочинів, а тепер їх не стало.

Коли політичній поліції заборонили підслуховувати телефонні розмови громадян, теоретики з центрального поліційного управління знов кинулись на допомогу. Залякавши ріксдаг можливими катастрофами, вони спонукали його прийняти закон, що дозволяв таємне підслуховування телефонних розмов для боротьби з наркотиками. Після цього торгівля наркотиками розцвіла ще буйніше, зате антикомуністи могли спокійно підслуховувати, що їм треба.

• Предыдущая
• 10/56
• Следующая