Мушкетери - Рич Валентин - Страница 27

• Предыдущая
• 27/36
• Следующая

— Інститут! — відповів жіночий голос.

— Коли повертається із Аравії товариш Тарасюк?

— Уже повернувся… І знову поїхав… Ні, не за кордон… Коли приїде? Подзвоніть, будь ласка, через тиждень…

Леонід повісив трубку.

Що ж робити? З ким порадитись? Доведеться діяти самому, запитати для початку Бєлова, чи не знає він що-небудь?

— Здрастуйте!

Всупереч звичці, Серьогін не влетів у кімнату, як буря, а статечно увійшов до неї, як чоловік, що знає собі ціну,

— Ну, як вам пустеля? — недбало спитав він.

Матвій куточком ока глянув на Майю і звів брови.

Вона зрозуміла.

— Знайшли що-небудь?

— Дещо, звичайно, знайшли, — відповів Бєлов. — Цікавий зразок самміліта на глибині чотирьох метрів, під корінням пальми.

— Знову самміліти… — махнув рукою Леонід. — Досить грати в крем’яхи! Треба діяти!

Майя обернулася до Серьогіна:

— А хіба ми сидимо склавши руки?

— Не склавши, але сидите… Ви коли приїхали?

— Позаминулого тижня.

— А де Григорій?

— Не знаю.

— А що ви робите?

— Не виходжу з бібліотеки, зрозуміли? — сердито відповіла дівчина.

— Звичайно, зрозумів! — Серьогін загадково усміхнувся. — Нічого собі трудівнички — не вилазять з бібліотеки! Це тільки курка може висиджувати курчат на одному місці. А вимпел із космосу так не висиджується!

Матвій злегка усміхнувся — як звичайно, самими очима.

— Чого це в тебе такий агресивний настрій сьогодні? Ходімо, покажу новий прилад.

— Прилад? Для чого?

— Для того, щоб визначити вік каменю з точністю плюс-мінус сто років.

— Навіщо?

— Щоб знайти координати того самого вимпела, про який ти галасуєш.

Серьогін почав ходити по кімнаті.

— На мою думку ви все достобіса ускладнюєте. Треба просто брати загадкові пам’ятки — всі підряд! І досліджувати їх!

Матвій так само усміхаючись дивився на журналіста.

— Можна, я тебе теж запитаю? А навіщо досліджувати все підряд?

— Як це — навіщо? — обурився Леонід. — Та щоб…

— Щоб! — перекривила його Майя. — А ви знаєте, скільки існує загадкових пам’яток?

— Приблизно знаю! — не зовсім упевнено відповів Серьогін..

— А все-таки?

— Штук із десять-п’ятнадцять. Це на Землі…

Майя розсміялася.

— А що тут смішного? — заперечив Серьогін. — Крім Землі, є ще й небо. Там теж загадки — планета Фаетон, зірка Таїра…

…Нещодавно Серьогіну доручили в справах газети покопатися в старих книжках з астрономії. Там він довідався, що існує версія, ніби навколо Сонця було колись не дев’ять планет, а десять. Начебто між Марсом і Юпітером оберталася навколо світила загадкова планета Фаетон, що розсипалася з якихось невідомих причин на астероїди.

І Серьогін кинувся розшукувати найрізноманітніші відомості про астрономічні загадки.

В результаті цих розшуків Матвій і Майя мали змогу почути про зірку на дивне ймення Таїра.

Проте Бєлов не звернув ніякої уваги на слова журналіста. А Майя презирливо чмихнула і подала Серьогіну грубу папку.

— Ось погляньте краще, що я висиділа. Не на небі — на Землі. За два тижні.

Серьогін розв’язав на папці поворозки. На першій сторінці було написано: “Історичні пам’ятники невідомого походження”.

Леонід пробіг очима кілька назв, які.ні про що йому не говорили, чомусь усі вони на першій сторінці починалися з літери “А”. Він перегорнув сторінку, другу… п’яту… Те ж саме. Зовсім розгубившись, Серьогін відкрив останню сторінку. Там номер 784 означає якісь “Ворота Сонця”.

— Лише літера “В”, а вже сімсот вісімдесят чотири пам’ятники!.. Скільки ж їх взагалі? — здивовано промовив Леонід.

— Близько семи тисяч, — спокійно відповіла Майя. — На наш вік вистачить, якщо досліджувати все підряд за пропозицією одного знавця…

— Що ж робити? — зітхнув Леонід.

— Не брати до уваги в Майїному переліку все те, що напевно з’явилося пізніше саммілітів! — сказав Бєлов. — Зрозумів, для чого прилад?

— Звичайно, зрозумів! — багатозначно мовив Серьогін. — Зрозумів, що пресі поки що робити нічого. Списки, аналізи…

— Послухай, Матвію: людина прагне дії. То нехай поїде на поштамт по посилку! — запропонувала Майя.

— Це що за посилка? — спитав Серьогін.

— Із Саммілі. Все не змогли взяти з собою, відіслали поштою.

— Знову камені?

— І камені, й інші проби…

— Дуже стародавні?

— Точно дізнаємось у суботу наступного тижня, — сказав Бєлов.

— А що відбудеться у суботу?

— Запрацює новий прилад.

Серьогін глянув на стелю й проголосив:

— Гаразд, хай вам цур, притягну з поштамту ящики. Але на ту суботу, можливо, станеться і щось цікавіше, ніж робота вашого приладу…

— А що саме? — без особливого ентузіазму спитала Майя.

Серьогін помовчав, аби посилити ефект, а потім скромно сказав:

— Я привезу вам вимпел.

— Краще спочатку посилку, — відразу ж попрохала Майя.

— Гаразд, — погодився Леонід. — Спершу посилку, потім вимпел.

Він з гідністю вклонився і вийшов. Майя не витримала й розсміялася. На її подив, Бєлов навіть не посміхнувся.

Майя штовхнула його в плече:

— Що з тобою?

— Схоже на те, що Леонід пронюхав більше, ніж треба.

…Від того самого суботнього вечора, коли в кабінеті редакції вперше з’явився Бєлов із своїм рукописом, космічний скарб засів у думках Серьогіна. Він добре собі його уявляв! Високий циліндр із матового “неземного” металу.

Серьогін стільки разів “бачив” його, що навіть розбурканий серед ночі, міг би описати цей циліндр абсолютно точно. Діаметр-метра з півтора. Висота — метрів з десять. Абсолютно рівна, без єдиної заклепки поверхня.

Місце перебування циліндра, на жаль, Серьогін уявляв собі не так ясно.

Два місяці тому, коли їздив на вівчарські пасовища в гори, він дивувався, як йому раніше не спало на думку, що космічний вимпел міг бути залишений тільки на вершині якогось недоступного восьмитисячника. Повернувшись у Москву, Серьогін склав власний облік усіх мандрівок на Памір та в Гімалаї і обійшов з десяток переможців захмарних висот, детально розпитуючи їх про всі подробиці, котрі вони помітили на вершині гори.

Тиждень тому, коли Серьогін плив морем, він був абсолютно впевнений, що “неземний” циліндр спочиває в глибині океану. Серьогіна просто неможливо було одірвати від борту, він міг годинами стояти непорушно, вдивляючись у прозору зеленкувату воду. Скільки раз його кидало в жар і в холод, коли внизу виникало сріблясте мерехтіння, хоч він і знав, що то лише зграйки риб і ніщо інше…

А пустелі! Нікому на світі він не заздрив так, як Григорієві і Майї, котрі поїхали в Саммілі.

Зате тепер Серьогін не заздрив нікому. Це йому незабаром заздритимуть усі!

Розмова з головним редактором була дуже лаконічна.

— Коли здаєш нарис про моряків-краболовів? — спитав редактор.

— Завтра! — охоче відповів Серьогін.

— Добре. Отже, за три дні, коли здаси нарис…

— Але ж я, слово честі, здам завтра! — знову вигукнув Леонід.

— Я й кажу, — спокійно вів редактор, — здаси завтра, позавтра одержиш на доопрацювання, а днів через три здаси остаточно Тоді й полетиш.

На третій день він здав нарис “остаточно”.

Редактор дуже суворо наказав не “партизанити”. Сфотографувати з літака, і крупним планом. Розпитати старих людей, краєзнавців, якщо такі будуть у селищі. Довідатися, чи бував на цьому місці хтось з учених, щоб потім налагодити з ними зв’язок. Більше нічого!

Сьогодні опівночі він уже летітиме над Уралом. Крім нього та головного редактора про мету подорожі не знає ніхто. Сєдих не береться до уваги. Він не вважав усю цю історію серйозною навіть тоді, взимку, а тепер зовсім забув про неї. Серьогін насилу розтлумачив йому, про що йдеться…

Звичайно, перед від’їздом треба було посидіти в архіві — покопатися в документах про цей край. Але ноги самі привели його до Бєлова.

• Предыдущая
• 27/36
• Следующая