Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/53
• Следующая

— Ви, я бачу, не розумієте мого питання. Поясню. Вакансія, на яку ви претендуєте, звільнилася недавно. Офіцер, який її займав, зробив висновок, що єдина національна цінність, яка тут лишилась і яку необхідно терміново вивезти в Німеччину, — це його власна персона. — Полковник довго сміявся і підморгував Занделю, а той схвально усміхався. Раптово обірвавши сміх, полковник повернувся до Дементьєва. — Хто вас знає і хто може порекомендувати?

Дементьєв сумно посміхнувся:

— Хто може знати солдата? Якщо командир моєї восьмої дивізії вибереться од росіян, як пощастило мені, він скаже вам про мене, що я солдат. Ця характеристика була в генерала Фельдмайєра найвищою.

— То ви з дивізії цього старомодного дивака?

Дементьєв різко підвівся і промовив:

— Пане Мельх! Де б я не служив, хто б не був моїм командиром, ім'я командира для мене святе, а його наказ — закон! І я нікому не дозволю компрометувати мого командира, за якого я йшов на смерть!

Дементьєв зробив цей сміливий хід і вп'явся відданими очима в Мельха.

Розрахунок Дементьєва був простий. По-перше, розмову про зв'язки і знайомства краще припинити — тут легко дати маху; по-друге, він вирішив, що Мельху найбільше мусить сподобатися саме такий старанний служака, готовий виконати будь-який його наказ.

Дементьєв у своєму розрахунку не помилився. Мельх схопився з крісла і, вказуючи Занделю на Дементьєва, з пафосом вигукнув:

— Саме такі офіцери і врятують Німеччину! Згадаєш, Зандель, мої слова!

Дементьєв, радіючи в душі, вирішив продовжити гру.

— Я прошу вас, — сказав він з допустимою дозою суворості, — взяти назад ваші слова про генерала Фельдмайєра.

— Беру, беру! — Мельх дружньо поплескав Дементьєва по плечу. — Беру, славний капітан рейху! Ваш командир — герой, якщо він виховав таких офіцерів.

Оформлення наказу не забрало й півгодини. І ось Дементьєв знову прийшов у кабінет Мельха, але вже без Занделя. Начальник зустрів його несподівано сухо, навіть не запросив сісти. Більш того, приголомшив Дементьєва несподіваним проханням:

— Розкажіть мені про матеріальне становище вашої сім'ї.

Проте Дементьєв миттю розгадав хід думок Мельха.

— У мене сім'ї, мабуть, нема, — просто сказав він. — Мати і дружина залишалися в Берліні. Уже сім місяців листів од них немає. Моє особисте багатство при мені, — Дементьєв усміхнувся, — і більше мені нічого не треба… крім перемоги над ворогом.

— Чудово! — вихопилось у Мельха, але він зразу ж зніяковіло заметушився і додав: — Я, звичайно, співчуваю вашому горю, але війна, капітане, є війна. Де ви живете?

Дементьєв усміхнувся:

— Я живу в квартирі художника Песіса, в квартирі, художні цінності якої охороняються вашим документом. Як бачите, я свої обов'язки почав виконувати ще до вступу у ваш відділ.

— Он як! Песіс, ви кажете? — Полковник вийняв з кишені маленьку записну книжечку і почав її проглядати.

— Ага! Бастіонна вулиця, будинок чотири, квартира дев'ять. Вірно?

— Так.

— Там усе гаразд?

— Ідеальний порядок!

— Майте на увазі, капітане, що колекція, яка там є… — Мельх зам'явся. — Ви розбираєтеся в живописі?

— Ні. Взагалі всі ці штуки для мене — пусте місце. Я солдат. Що ви накажете, те я й зроблю.

— Чудово! — знову вирвалося в полковника. — Ось вам, капітане, перше завдання. У мене є відомості, що в міському музеї цінні картини ховають, а на стіни вішають різний непотріб. Перевірте це ретельно і будьте нещадні. Заразом прикиньте, скільки потрібно буде ящиків для упакування всіх картин музею — без рам, звичайно.

Дементьєв ішов у музей з чудовим настроєм. Вранці він розраховував тільки на те, що майор Зандель має перепустку на оперативний причал і йому вдасться цю перепустку як слід роздивитися, а при нагоді і вкрасти. А все склалося значно краще: він дістав саме таку роботу, яка дасть йому змогу проникнути у святу святих евакуації.

У музеї Дементьєв дуже легко виявив підміну картин, його вразила недосвідченість, з якою це було зроблено. В одному місці люди, що підміняли картини, залишили табличку з підписом до попередньої картини. Дементьєва супроводжував по музею його доглядач — чистенький дідок з рожевою лисиною і віночком кучерявого світлого волосся навколо неї. Вікна музею були закладені мішками з піском, а доглядач музею, входячи в зали, засвічував не всі лампочки. Деякі картини просто не можна було роздивитися. Дементьєв вирішив перевірити доглядача: вийняв з кишені електричний ліхтарик і направив промінь на табличку, що лишилася тут і зовсім не відповідала новій картині. Він уважно прочитав табличку, подивився на картину і, швидко обернувшись, глянув на доглядача. Розширені від жаху очі доглядача сказали Дементьєву все.

— Хороша картина, — спокійно сказав Дементьєв і пішов далі, почувши позад себе полегшене зітхання.

Дементьєву стало жаль цього чесного, наївного дідуся. Оглянувши увесь музей, вони зайшли в кабінет доглядача.

— А де зберігаються фонди? — байдуже запитав Дементьєв.

— У підвалі, пане капітан, — догідливо відповів старий.

— Можна подивитися? — Дементьєв знову побачив круглі від страху очі старого. — А втім, у мене зараз немає часу. Іншим разом. Ваш підвал глибокий?

— Звичайно, там сотні картин.

— Строго секретно мушу попередити вас, що найближчим часом ми чекаємо інтенсивного бомбардування міста російською авіацією. Всі багатства вашого музею можуть перетворитися на попіл за одну годину. Треба зняти усі картини, упакувати їх без рам в ящики і скласти в підвал. Упакувати треба і те, що зберігається в фондах. Термін — два дні…

Доглядач мовчав, опустивши голову.

— Ну що, ви не зрозуміли?

— Чому? Все зрозумів.

— От і добре. Щоб швидше це зробити, описувати картини не треба. На ящику тільки позначати, скільки в ньому картин, і все.

Очі в доглядача повеселішали. Дементьєв ще раз переконався, що старий зовсім не вміє володіти собою.

— Добре, ми все так і зробимо. Післязавтра можете прийти і перевірити.

— Я зайду неодмінно. До побачення…

Незабаром Дементьєв доповідав Мельху про свою поїздку в музей.

— Слід гадати, — говорив він, — що кілька картин справді замінено. Зняті картини вони, мабуть, сховали в підвал, а там зберігаються сотні полотен і панує дикий хаос. Протягом двох днів ми всі картини упакуємо в ящики. Фонди — теж. Я поставив у музеї вартового — тепер вони не винесуть і ганчірки. Якщо я знайду неупакованим хоч один клаптик, — Дементьєв показав половину пальця, — я розстріляю всю їхню банду!

— Чудово, Рюкерт! — вигукнув Мельх. — Спасибі. Ну, а я, поки ви там були, відвідав вашу квартиру.

Дементьєв насупився, хоча знав, що полковник нічого небезпечного на квартирі виявити не міг.

— Пробачте, Рюкерт, але я вирішив зробити це сам. У моєму відділі гестапо — це я, і краще, що туди сходив я, а не хтось інший.

— Невже невіра одне в одного стала серед нас обов'язковою? — з обуренням спитав Дементьєв.

— Гестапо ніколи нікому не вірило. В цьому їхня служба. Взагалі вони вже зацікавилися вами, але я сказав, що за вас відповідаю я сам. І більше заради проформи вирішив з'їздити на вашу квартиру… Чому ви так сумно це сприймаєте? Адже нічого страшного не сталося. Навпаки, мати й дочка про вас прекрасної думки. Це ваш «залізний хрест» лежить там на столі?

— Мій.

— Чому ви не сказали мені про цю вашу нагороду?

— Солдати орденами не вихваляються, вони їх зберігають як спогад про битви.

— Ви молодець, Рюкерт!.. Між іншим, я б на вашому місці звернув увагу на дочку художника. Чарівна квіточка, га?

— На війні романи не передбачено солдатським статутом, — суворо промовив Дементьєв.

— Але якщо в даному випадку ви статут порушите, я не буду вас судити… — Мельх засміявся. — Ви вільні, Рюкерт.

— Я хотів спитати вас…

— Завтра, завтра, капітане. У мене дуже багато справ. Ідіть.

• Предыдущая
• 8/53
• Следующая