Выбери любимый жанр

Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович - Страница 29


Изменить размер шрифта:

29

— Та ну тебе!.. Шастаєш по саду, як примара.

— Та у вас усі двері навстіж, можна всю дачу забрати. Ну як, ідемо?

— Я, мабуть, не піду.

— Та ти що — серйозно? Хіба так можна? Братуха цілий день ловив для нас живців, а тепер їх на смітник?

— Кого це на смітник? — із-за спини Гончарова несподівано виглянула дружина Потапова.

— Олено Романівно, — звернувся до неї Гончаров, — це не ви часом поламали наше рибальство!

— Я? І не думала. Я все зібрала. Колю, що з тобою? Ти не захворів?

— Здоровий, як завжди.

— Тоді слухай начальство. На веранді згорток з провіантом. Бери ватник — і марш на озеро. Завтра ти мені потрібний на цілий день, приїдуть родичі. А сьогодні ти однаково до світанку сперечатимешся з Гончаровим. То сперечайтеся краще не в тютюновому диму, а на лоні природи. Словом, марш, і ніяких розмов!..

Друзі йшли до озера молодим сосновим ліском, наповненим пряним ароматом хвої. Навкруги стояла така спокійна тиша, що її не хотілося порушувати розмовою.

Над заснулим озером клубочився туман. У його білому молоці полоскала свої тонкі віти верба, що схилилася над озером. Вода вкрадливо хлюпала під корчем; здавалося, що там обережно ворушиться величезна рибина.

— Спершу кружки поставимо, — тихо сказав Гончаров і витрусив з рюкзака цілу купу дерев'яних дисків.

Вони пішли вздовж берега. Потапов ніс кружки і відро з живцями. Зробивши кроків десять, Гончаров брав новий кружок, чіпляв на гачок живця і зникав у прибережних кущах, що спускались до самої води. Потім вони йшли далі. Поставивши останній кружок, друзі повернулися назад.

— Хоча б не забути, дев'ятнадцять штук закинули, — сказав Гончаров і знову зник у кущах.

Незабаром він з'явився з оберемком хмизу і почав розкладати багаття. Він усе робив швидко, вміло і з задоволенням. Коли багаття розгорілося і його веселе полум'я розпливлося по озеру оранжевою плямою, Гончаров ліг навзнак і підклав під голову руки.

— І чого я став чекістом, сам не розумію, — усміхаючись чорному небу у зірках, сказав він. — До дванадцяти років, знаєш, про що я мріяв? — Він подивився на Потапова, що сидів перед багаттям. — Побачив одного разу у кіно, як сибірські мисливці стріляють білок, і просто захворів. Кожного дня казав матері, що в Сибір поїду. Може, я і в педагогічний пішов, думаючи, що в Сибіру потрібні вчителі. Та раптом викликають у райком партії… І — маєте! — ми мобілізуємо вас в органи безпеки. І всі мої мрії про сибірську білку полетіли геть. Ось тільки біля річки і відпочиває душа… — Гончаров зітхнув з удаваним сумом.

Потапов мовчав. Він і зараз думав про розмову з полковником Астанговим, і те, що говорив Гончаров, його дратувало. «Сказав би ти про свою мрію полковникові, — подумав Потапов, — він розповів би тобі казку про білочок».

Гончаров, немов підслухавши його думки, спитав:

— Полковник лаявся?

— Він ніколи не лається… — неохоче відповів Потапов.

— Знаю. А краще б лаявся.

Потапов замовк. Гончаров зрозумів, що майор про справи говорити не хоче, і більше ні про що не питав.

Багаття догоріло, жар вкрився сірим попелом, і одразу відчутною стала холодна волога, що поповзла з озера на берег. Потапов розстелив ватник, і вони лягли на нього, щільно притулившись один до одного. Зверху накрилися плащем Гончарова. І одразу денна втома немов притиснула їх до землі. Вони заснули.

2

Готуючись до операції, Окайомов зробив чотирнадцять нічних стрибків з парашутом, його скидали над лісними масивами. Приземлення було досить просте, і Окайомов страшенно лаяв тих, хто насадив цей рівненький, підстрижений ліс, такий не схожий на ті бурхливі лісові океани, в які він мав спуститися там, у Радянському Союзі.

… Парашут розкрився вмить. Окайомова труснуло і відкинуло повітряною течією від літака. Рев моторів швидко стих, і Окайомов поринув у суцільну темряву і тишу. Він подивився вниз — глибоко, немов на дні темного колодязя, він побачив ланцюжок вогників, що повільно відпливав убік. «Скинули точно, — відзначив Окайомов. — Залізниця повинна бути саме там». В далині стояла бліда заграва над якимось великим містом. Окайомов знав, над яким: саме це місто і було його метою.

Але зараз він думав про те, що внизу під ним на десятки кілометрів розкинулось кошлате море дикого лісу, що зветься Чорний бір, — це вам не підстрижений німецький лісок. Окайомов перевірив, чи міцно тримаються окуляри, які повинні захистити очі від гілок. І в цю мить над самою його головою промчали чорні тіні, його обдало гарячим повітрям, замотало, закружляло, оглушило ревінням і свистом. Окайомов від страху зіщулився, не розуміючи, що сталося. Напружене ревіння через секунду стихло і перетворилося в характерний звук реактивних літаків. Окайомов усе зрозумів і полегшено зітхнув: «Добре, що я встиг вистрибнути». Про долю свого пілота він навіть не подумав.

Знову Окайомова з усіх боків обступила глуха тиша…

Перш ніж побачити Чорний бір, Окайомов його почув — знизу швидко насувався рівний шум. Поруч промайнула, злітаючи вгору, верхівка височенної ялини, і одразу ноги Окайомова загрузли у пружну масу гілля. Тріск обламаних гілок. Удар об міцний сучок відкинув Окайомова вбік, але в цей час купол парашута ліг на крони дерев — падіння припинилось. Окайомов повис на стропах. Побачивши поблизу стовбур дерева, він розгойдався і схопився за нього. Вилізши на міцну гілляку, Окайомов обрізав стропи і стягнув парашут з верхівки дерева. Потім по стовбуру він обережно спустився на землю. Прислухався — ліс гудів рівно, спокійно, жодного небезпечного звуку.

І ось Окайомов зробив перший крок по землі, яку він зрадив. І земля немов розверзлась під ним. Він клубком скотився в глибоку яму і на її дні вдарився головою об камінь. Окайомов злісно вилаявся. Хотів спертися на руку — з-під долоні з писком рвонулася шершава жаба. Окайомов схопився на ноги і бридливо витер руку парашутом. «Спокійно, спокійно, — сказав він сам собі. — Знадобиться нам і ця яма». Він затоптав ногами парашут присипав його землею і вийняв карту, освітивши її тоненьким променем електричного ліхтарика. «Я приблизно тут», — промінь ліхтарика, немов кінчик указки, зупинився в центрі кучеряво-зеленої плями на карті. «Місто з професором Вольським прямо на південь», — промінчик світла вперся в місце на карті, де недалеко від коліна морської затоки було нарисоване велике чорне коло. «Але я піду на північ, прямо осюди», — промінчик підповз туди, де Чорний бір звужувався і під гострим кутом перетинав шосе і залізницю. Місце ідеальне: близько і шосе, і залізниця. Тут я сховаю спорядження, а потім зникну. Вперед!..»

Окайомов енергійно вибрався з ями. Вийнявши з кишені плисковатий металевий флакон, він сів на землю і рідиною з флакона змочив підметки чобіт. Потім ще раз зорієнтувався по компасу і попрямував у густу темряву лісу.

Він ішов, виставивши вперед руку, щоб не натикатися на дерева. Спочатку дуже часто зупинявся і напружено слухав, але мирний шум лісу дедалі більше заспокоював його, і він зупинявся рідше і рідше. Пройшовши кілометрів з п'ять, він потрапив у смугу дикого бурелому. Дерева, падаючи, валилися одне на одне і тепер лежали криво й косо. Окайомов раз у раз натикався на брили землі, вивернуті кореневищами звалених велетнів, йому доводилося то перелізати через напівзогнилі слизькі стовбури, то проповзати попід ними, притискаючись до мокрої землі, задихаючись од затхлого повітря. Спина в нього змокла, солоний піт біг по обличчю і щипав очі. «Вперед! Вперед! Все йде чудово».

Раптом коло самого обличчя Окайомова метнулося щось біле. Він долілиць упав на землю, наче краб, — боком, боком — відповз убік і завмер. Серце часто і судорожно калатало. Від страху миттю висох піт. А те невідоме прошурхотіло в гілках, затихло і раптом закричало майже людським голосом: «Гу-гу-у-у-у!..» Окайомов тихо засміявся — сова, чорт би її забрав! Він підвівся і пішов далі.

29
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело