Выбери любимый жанр

Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович - Страница 12


Изменить размер шрифта:

12

— Ви від'їжджаєте з сьогоднішнім пароплавом чи завтра?

— Завтра…

— О, значить, мені зробили високу честь — я від'їжджаю разом з Мельхом. І на першому ж кораблі!..

Дементьєв намагався бути цілком спокійним:

— Я взагалі не розумію, чому така паніка з від'їздом? Фронт зовсім непорушний.

— Тут — так, там — ні… — Зандель махнув рукою вбік.

— Де це?

— Ви дитина, Рюкерт! Не сьогодні-завтра англосакси будуть там, куди ми з вами відправляємо вантажі. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Це по-перше. По-друге, Мельх турбується і про себе. Якого дідька йому сидіти в цьому мішку? Він свою справу зробив.

— Щасливої дороги, майоре! — сумно сказав Дементьєв. — А я піду спати.

— До нової зустрічі, капітане! — Зандель потиснув руку Дементьєву. — Ви все-таки хороший хлопець…

— Коли відходить ваш транспорт?

— Опівночі…

Дементьєв вийшов на вулицю і повільно пішов додому.

Так… Ситуація більш-менш ясна: зграя Мельха тікає. Але чому вони не беруть його і собою? Пояснення може бути тільки одне: Мельх боїться мати зайвих свідків своєї діяльності в цьому місті. Тим більше, що Рюкерт не своя, так би мовити, людина і новачок. Але Мельх міг би сказати прямо, що «відділ свою роботу закінчив, і ви, капітане Рюкерт, більше мені не потрібні». Навіщо йому ця гра? «Ідіть відпочивати, а завтра — за роботу». Чи не прихована тут небезпека? Адже свідок перестає бути небезпечним тільки тоді, коли він мертвий. Так, на квартиру, мабуть, іти не варто. Але куди ж іти?..

Роздуми Дементьєва були надзвичайно точні. За півгодини до того, як Мельх вирядив його відпочивати, він розмовляв з Брандтом. Той і справді похвалив Дементьєва, а Мельх вважав за свій приємний обов'язок нагадати йому, що слинька Лемке перевіряв саме Брандт. З цього і почалася розмова, за хвилину було вирішено долю Дементьєва.

Брандт іронічно запитав:

«Берете капітана Рюкерта з собою?»

Мельх подумав і заперечливо похитав головою:

«Ні, Брандт. Ми починаємо занадто велику гру і не можемо допустити ані найменшого риску. Рюкерт — людина не нашого середовища. Там нам будуть потрібні люди добірні, кожний найнезначніший виконавець мусить бути рицарем нашої ідеї».

«Але він лишиться живий і коли-небудь на дозвіллі почне пригадувати…»

Мельх перебив Брандта:

«Про це ви потурбуєтесь. Він нічого не повинен пригадувати… — Мельх помовчав і діловито додав — Заодно треба забрати картини в квартирі, де він живе. В метушні мало не забув про цю колекцію».

От і все. З капітаном Рюкертом було покінчено, і вони заговорили про інше.

10

Полковник Довгальов після вечері повернувся до себе у відділ і, як завжди, передусім зайшов на пункт зв'язку:

— Що-небудь є?

— Нема. — Радист добре знав, про що питає полковник.

— Слухайте уважно.

І цю фразу Довгальова радист чув уже не раз.

Двері за полковником зачинилися. Радист поправив навушники і поклав чутливі пальці на ребристий верньєр приймача. Ефір був забитий сигналами численних рацій: і наших, і ворожих. Іноді крізь цей хаос сигналів чути було голоси відкритого радіозв'язку. Але вухо радиста так уже влаштоване, що, коли б з'явилися в ефірі позивні Дементьєва, він почув би їх так ясно і виразно, ніби, крім цих позивних, в ефірі панувала цілковита тиша.

Полковник Довгальов сів за стіл і подивився на телефон. В цей час завжди дзвонив командуючий.

Пролунав дзвінок.

— Довгальов… Не одержано… Слухаємо цілу добу… Дякую.

Поклавши трубку, полковник підсунув до себе папку з повідомленнями фронтової розвідки. У них говорилося про одне й те ж — почалася евакуація військ з мішка. Чому ж мовчить Дементьєв? Невже він попався? Передав одне неперевірене повідомлення і більше нічого не встиг зробити? І хоч як полковник намагався прогнати цю думку, але вона ставала дедалі настирливішою…

Радист увірвався до кабінету Довгальова і, забувши про всі вимоги військового статуту при звертанні до офіцерів, вигукнув:

— Дементьєв!..

Полковник узяв бланк розшифрованої радіограми; руки у нього тремтіли.

— Дякую, ідіть, — сказав він радистові і вп'явся очима в текст радіограми.

«Я 11–17. Сьогодні, після настання темряви, вийде перший транспорт. Це повідомлення позачергове. Продовжуйте стежити за моїми позивними».

Наступної хвилини полковник Довгальов уже говорив з командуючим. А ще через хвилину командуючий віддавав по телефону наказ командирові корпусу бомбардувальників. Ще за кілька хвилин у штабі авіакорпусу коло воєнної карти стояли командир, начальник штабу і екіпажі трьох літаків. Вони обчислювали, в якому місці може бути транспорт на світанку.

… Виряджений Мельхом відпочивати, Дементьєв опинився в дуже складному становищі. Іти на квартиру було небезпечно: якщо Мельх дав наказ ліквідувати його як небезпечного свідка, найкраще вони могли це зробити саме на квартирі — без шуму, без зайвих очей. Але Дементьєв мав тепер точну інформацію про відхід першого транспорту і вважав своїм воїнським обов'язком негайно передати відомості полковникові Довгальову. А рація на квартирі… Майже годину бродив по місту і, нарешті, прийняв рішення. Власне кажучи, він знав, що робити, одразу, як вийшов од Мельха, а потім тільки обдумував деталі. Рішення було таке: піти на квартиру, взяти рацію, сховатися десь у місті і звідти передати радіограму, а потім чемодан здати на зберігання портьє в готелі «Брістоль». А вранці, наче й не було нічого, прийти у відділ. Ну, а якщо на квартирі засада, сміливо прийняти бій і загинути з честю, як годиться солдатові. Страх перед смертю і на мить не проймав серця Дементьєва. Про можливу загибель свою він думав тільки як про прокляту обставину, яка не дасть змоги йому виконати наказ.

Так, розвідники — люди особливого складу характеру й розуму. Розповідають, у Франції один художник пропонував на безіменну могилу розвідників поставити такий пам'ятник: вузька стежка на гранітній скелі, що повисла над безоднею, а по стежці назустріч один одному йдуть Людина і Смерть, пильно дивляться один на одного й… посміхаються.

На вулиці перед будинком нічого підозрілого він не помітив. Дементьєв зайшов у двір — тут теж усе як завжди. Ввійшовши у під'їзд, він спочатку піднявся на найвищий поверх, а потім зійшов на свій — не було засади і на сходах. Двері в квартиру відчинила дочка художника. В її очах Дементьєв не помітив ніякого хвилювання, вона, як завжди, неуважно відповіла на його привітання і пішла в свою кімнату. Дементьєв відімкнув ключем свої двері, на мить затримався і потім швидко ввійшов у кімнату. Не було нічого підозрілого і тут. І все-таки Дементьєв гостро відчував якусь небезпеку. Схопивши чемодан, він майже вибіг на вулицю.

Швидким кроком він пройшов Бастіонну, повернув на набережну і попрямував до міської околиці.

Тут, коло морського узбережжя, місто несподівано кінчалося і починався дачний район. Саме сюди й поспішав Дементьєв, розраховуючи на те, що в цю пору року можна легко знайти безлюдну дачу. Він не знав, що тут майже всі дачі були зимові і в них жили протягом року. Він зрозумів це тільки тепер, коли побачив добре протоптані стежки.

Я 11–17… Небезпечний маршрут - i_005.png

На розі дачної вулиці Дементьєв зупинився коло забитої дошками крамниці. Позаду височіла купа порожніх ящиків. Дементьєв озирнувся, швидко зайшов за крамничку і просунувся у вузьку щілину між стіною і купою ящиків.

Не гаючи й хвилини, він розкрив чемодан, відсунув у ньому фальшиве дно, включив радіостанцію і поквапливо простукав ключем радіограму, на яку так чекав полковник Довгальов.

Передавши радіограму, Дементьєв пішов на берег. Сів там на кам'яних валунах, обдумуючи свої справи. «Зроблено, власне кажучи, зовсім мало, — гірко подумав він. — Хіба що сьогоднішня радіограма. А що буде завтра? Післязавтра?» З цією тривожною думкою Дементьєв і повернувся в місто.

12
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело