Таємнича Африка - Фрайберг Герман - Страница 3
- Предыдущая
- 3/23
- Следующая
Наскільки мені відомо, Умбіла була єдиною дитиною непомірно товстих батьків і, певно, ще лиш народившись, важила десь із двадцять кілограмів.
Я мав намір зловити це бегемотеня для одного європейського зоопарку. На жаль, Умбіла не знала, що жити за ґратами в зацементованому басейні і розважати дітвору значно краще, ніж хлюпатися в брудній лагуні, яка кишить москітами та крокодилами.
Я отаборився на березі Кванзи, порізаному незліченними лагунами. У них ще й зараз живуть величезні стада гуву — тобто бегемотів. Якось уранці я разом з кількома неграми квісама вирушив туди, де люблять збиратися бегемоти. Ми попливли на трьох міцних пірогах униз по широкій річці, а потім завернули в одну з численних лагун, яка так густо заросла болотяною травою та папірусом, що ми насилу просувалися вперед. Моїм супутникам часто доводилося брести по болоту і штовхати човни. Через кілька годин ми вибралися на чисту воду, і я дуже зрадів, побачивши там ціле стадо бегемотів.
Ледь чутний плескіт наших пірог стривожив деяких бегемотів. Інші, пирхаючи, витріщили на нас очі, потім пірнули у воду, знову виринули і втупили в нас погляд. Мабуть, вони вперше бачили людину. За якихось кількадесят метрів від нас бегемотиха бавилася з своїм дитинчам. Вона ніжно гладила його по спинці величезною мордою і весь час намагалася висадити собі на могутню шию. Та незграбне маля щоразу сповзало вниз. Це була кумедна гра. Щоб непомітно наблизитись до маляти, ми запливли у високу траву і зупинилися тут, незважаючи на москітів, які хмарою літали над нами, і величезних потворних крокодилів, що кружляли навколо човнів, ніби вичікуючи, коли їм пощастить проковтнути нас на закуску до свого сніданку.
Бегемот значно небезпечніший, ніж звичайно вважають, особливо якщо до нього підпливаєш на хиткій пірозі. А захищаючи свою дитину, він стає просто шаленим.
Ми вже були метрів за шість від бегемотихи, як раптом вона перестала пастися і підвела голову. Нас помічено! Наче торпеда, понеслася вона до піроги з неграми. Я вистрілив у повітря, попереджаючи їх про небезпеку. В ту ж мить бегемотиха пірнула під воду. Але вона відразу ж виринула, і — о жах! — важка пірога враз, ніби м'ячик, підскочила вгору над її широкою спиною, а люди — всі п'ятеро — з криком полетіли у воду. Бегемотиха зникла в глибині. Поміж неграми, що, рятуючись, борсалися у воді, плавало зацікавлене маля бегемотихи. А поблизу вже з'явилися зубчасті спини крокодилів. Нам пощастило знову поставити на воду перекинутий човен і врятувати негрів, а один із них, не розгубившись, схопив бегемотеня, що несамовито пручалося.
У таборі ми тим часом поселили маля у розпиляній надвоє дерев'яній бочці і назвали його Умбілою. Умбіла чудово себе почувала в нас і незабаром стала справжньою бешкетницею. Вечорами, перед заходом сонця, коли її родичі паслися на болотах, вона вилазила з нового цементового басейну і починала пустувати. Вона нечутно підкрадалася до нашої карликової антилопи і, здавалося, страшенно раділа, коли бачила, як маленька граціозна тваринка холоне з жаху, вгледівши перед собою її величезну морду.
Умбіла знала всіх мешканців табору і нікого з своїх знайомих не чіпала. Але горе було тому, хто наважувався нас відвідати. Зачувши когось чужого, вона миттю кидалась на нього. Взагалі ж Умбіла була лагідна і довірлива. Під час обіду вона завжди сиділа під столом, поклавши велику голову мені на коліна і чекаючи ласого шматочка.
Спочатку годівля Умбіли завдавала мені чимало клопоту: їй необхідне було молоко, нічого іншого вона не хотіла їсти. Довелося оголосити барабаном, що для Умбіли потрібна «мамка». Наступного ж дня мені пригнали п'ятеро дійних кіз. Тепер бегемотеня могло пити молока досхочу. Ми зливали його в невеликий таз і ставили перед Умбілою. Спочатку я вмочив у молоко пальця і встромив їй до рота, далі вона з задоволенням почала хлебтати сама, і незабаром таз спорожнів.
Умбіла стала улюбленицею табору. Вона швидко росла і з кожним днем гладшала. Чотирнадцять місяців ми доглядали й балували її. І домоглися того, що вона бігала за нами, як собака. Та ось настав час розлучатися. Вантажне судно забрало її в Європу.
Як і у випадку з Умбілою, нам не раз ставало в пригоді «радіо джунглів» — барабан. Доводиться тільки дивуватися, яку складну роль він виконує. Вміти користуватися як слід барабаном навіть для негрів непроста справа. Треба мати добрий музичний слух і вміти так передавати звістку в усіх напрямках, щоб її зрозуміли часом по ледь чутних звуках.
За звичаєм кожен юнак, перш ніж його приймуть у коло дорослих, навчається у когось із старших вести розмову на барабані, але опановують цю науку не всі.
Що швидше рухаються палички, то краще чути сигнали. Б'ють у барабан обома руками. В залежності від змісту повідомлення змінюється ритм передачі. Розрізняють також високі і низькі звуки.
Не в усіх племенах барабани однакові. В Анголі вони зовсім не такі, як у Камеруні. Ними й користуються по-різному: тут — стоячи, там — сидячи. Найуживаніші —щілинні барабани. Деякі мають тільки невеликий квадратний отвір. У пігмеїв за барабан править видовбаний стовбур дерева з щілиною. Є також барабани, обтягнені шкірою. Стінки у них різної товщини. Від цього звук у барабана буває дзвінкий або глухий.
Щоб можна було викликати потрібну людину, кожній дитині при народженні дають, крім звичайного імені, ще й ім'я для барабана, яке здебільшого успадковується від предків. Якщо треба передати якесь повідомлення, то спочатку, щоб привернути увагу, вибивають три глухих звуки. Далі тричі повторюють ім'я того, кого викликають, потім уже на високих тонах передають саме повідомлення, а наприкінці — ім'я того, хто передавав.
У негрів чудова тема для розмови на барабані — поява білого. Вони повідомляють не тільки про його зовнішність, а й про вдачу. Негри — допитливий народ, і їм теж, як і всім людям, хочеться знати новини. Навіть про подію, що потребує довгої розповіді, вони сповіщають барабаном.
Якщо в джунглях, степу чи савані з'явиться якийсь чужинець, для місцевого населення це неабияка новина. Одне плем'я сповіщає про нього іншому. Я не раз переконувався в цьому на собі. В яке б віддалене селище в джунглях я не потрапив, до моєї появи вже були підготовлені. Якщо негр заблукає в лісі, йому треба тільки не розгублюватись. Коли в селищі помітять його відсутність, на допомогу відразу приходить барабан, і той, хто заблукав, або сам іде на звук барабана, або його знаходять інші негри.
Білим важко збагнути таємницю мови барабана, бо обрядові закони забороняють неграм розголошувати її чужинцям. Я багато років робив усе, щоб навчитися розуміти барабан, однак те, що я дізнався від мешканців саван та великих тропічних лісів, мовами яких я добре володів, нічого мені не дало, бо негри не могли пояснити мені основного. Колись я чув про білого, котрий розумів сигнали барабана племені дуала. Його, нібито, навчив цього негр-камерунець. Я не міг сам перевірити, чи це правда. Проте я знав одного німця, власника плантацій какао у Центральній Африці, який прожив серед негрів років тридцять і останнім часом виконував у своєму селищі обов'язки барабанщика. Він передавав у сусіднє селище майже всі сигнали і вмів пояснити їх мовою місцевого населення. Мабуть, це єдина біла людина, якій пощастило досягти цього.
МАКУМБА ВИГАНЯЄ ДИЯВОЛА
- Предыдущая
- 3/23
- Следующая
