Таємниця Крилатого Змія - Дюшато Рене - Страница 8

• Предыдущая
• 8/32
• Следующая

— Я не знаю, що тепер думати, — бідкався П’єро. — Лише вісім днів тому він мені казав, що вважає Вандергольда за злочинця. Він не міг продатися такому бандитові за жменьку золота…

В цей час до кімнати скочив В’юн.

— Ти бачив “Вечірній Париж”? — запитав його П’єро, перш ніж той встиг промовити хоч одне слово.

— Ще б пак, не бачив! Це все, скажу вам, чистісінька вигадка і брехня, ось що. Я ж сам був на цьому збіговиську писак. Але це правда, що Клеман Лотер зробив заяву журналістам.

І В’юн почав розповідати про зустріч в готелі. Клеман Лотер показався в залі на короткий час. його підтримували попід руки Преміор і барон. Рухався він повільно, непевною ходою, неначе сновида. Голова йому похилилася на груди, дивився він кудись униз, і з рота весь час котилася слина. Старого посадили в крісло, сфотографували поруч із мільярдером і зараз же після цього, наче мішок із вовною, виволокли з кімнати.

— І він нічого не сказав, жодного слова? — допитувався П’єро.

— Так. Вандергольд запитав тільки, чи задоволений він. Барон штовхнув старого ліктем під бік, тоді той підвів трохи голову і сказав: “Так… так”, а вигляд у нього був такий, ніби він і не розумів нічого. Ти мені вибач, мій любий, але я тобі скажу, що твій бідний дядько зовсім із глузду з’їхав!

П’єро обурився. Ще перед тижнем він бачив старого Клемана Лотера бадьорого, з жвавими очима і гордо піднятою головою!

В’юн розповідав далі. Барон роздав журналістам текст “заяви” Клемана Лотера, і прес-конференція закінчилася. Довідавшись, що Лотера ще не вивезено, В’юн став на чати перед готелем, в таксі свого приятеля-шофера. О шостій над’їхала Вандергольдова машина, і мільярдер сів до неї. Потім у другу машину ввіпхнули Клемана Лотера. Цього разу старий вчений виглядав ще змученішим і пригніченішим. В’юн у таксі рушив слідом. Доїхали до передмістя Вільжюїфа, як сталася аварія. Переслідувачі мусили вернутися ні з чим.

П’єро довго про щось думав. Нарешті підвів голову і твердо промовив:

— Ні, не може бути, щоб мій дядько їм запродався. З ним щось зроблено. Але ми мусимо визволити його. Ви ще згодні мені допомагати?

— Навіщо питаєш? Навіть якби на нас чекала смерть! — гукнули обидва приятелі з таким запалом, що очманілий грабар із сусідньої кімнати прокинувся і з прокляттям знову пошпурив у стіну черевика.

Щедре липневе сонце золотило безмежні лани пшениці, що хвилювалася на родючих ельзаських рівнинах. Хоч було вже надвечір, але ще стояла спека, і асфальт нагрівся так, що грузли черевики. Далеко на дорозі показалася чорна цятка, і за хвилину спортивний автомобіль зупинився біля селянина з лопатою на плечі.

При кермі вісімнадцятисильного “Мореля” сидів бравий водій у білому полотняному кителі. А позаду — хлопчина років тринадцяти, дуже добре одягнений, і юнак, теж в охайному і чистому костюмі. Подивившись на них, кожен подумав би собі, що це мандрує зі своїм шофером і вихователем синок із заможної родини.

— Гей, друже! — звернувся водій до селянина. — Чи не скажете, де дорога на Лембах?

— Іх ферштеє ніхт, — відповів той.

— Що, що? — раптом схопився юнак, що сидів позаду водія. — Чи тут живуть китайці, що вони не розуміють по-французьки? Він каже замудро, його не второпати, хоч і знаходишся у Франції! А може, він просто з нас глузує?..

— Не галасуй, В’юне! — заспокоїв його хлопець. — По-перше, коли ти хочеш скидатися на справжнього вихователя дитини з заможної родини, то не розмовляй без потреби і стережися, щоб не вживати грубі слівця. По-друге, ти мусив би знати, що французька — це не рідна мова ельзасців. Я трохи вмію по-німецьки.

П’єро і селянин порозумілися швидко. Машина звернула на новий шлях. В’юн весь час хизувався:

— А правда, це шикарно, П’єро, що я спокусив тебе? Хто придумав переодягнутися, хто дістав цю чортопхайку? Ну, начувайся, гаде з чорною вивіскою!

— Правду кажеш, В’юне, але не забувай, що ти вихователь. Знаєш, коли ти в готелі при столі говоритимеш не те, що треба, я тихенько штовхну ногою, і ти зараз же замовкнеш, згода?

— Гаразд, слухатимусь вас, генерале…

…Після від’їзду Вандергольда в готелі лишився один з його посіпак — барон, людина з чорним моноклем. Він уставав звичайно після полудня, кудись зникав і повертався пізно вночі, як водиться, напідпитку. Через кілька днів він одержав телеграму, якої П’єро не пощастило прочитати, і викликав до себе хлопця.

— Поїдеш на західний вокзал і замовиш мені спальне місце у поїзді, що йде завтра вночі до Страсбурга. Він виходить об одинадцятій годині. Заразом подай цю телеграму.

Західний вокзал був недалеко від каналу Сен-Мартен. Перш ніж замовити квиток баронові, П’єро поспішив до готелю “Сухе дерево” і порадився з друзями. Телеграму адресовано адміністрації заїзду “Ліс”, в Оберзальцбаху на Нижньому Рейні, з проханням залишити на завтра кімнату з ванною.

— Вагатися нічого, — вирішив В’юн. — Завтра туди рушимо, ми не можемо проґавити цього мерзотника! Старе опудало, Вандергольд, щез; Преміор теж лишив свій барліг. Тільки стежачи за бароном, ми знайдемо твого дядька. Нам тільки треба бути обережними, і все. Барон і гадки не має, що П’єро все вивідав!

Коротка нарада скінчилась одностайною ухвалою: П’єро з коридорного перевтілиться в синка багатих батьків, Бурлака стане шофером. В’юну, що мав удавати з себе вихователя, зовсім випадково трапилась дешевинка — старий спортивний автомобіль. Така машина була знахідкою для наших друзів: а раптом доведеться наздоганяти автомобілі нафтового короля. Правда, П’єро витратив чимало грошей, що їх одказав йому дядько, але що поробиш.

Позаду лишилися охайні ельзаські села, далекі нафтові вишки Пешельброна. Навколо розгорталися чудові краєвиди. Низини й поля скінчилися, уже вимальовувалися лісисті відноги Вогезів. Що ближче під’їздили до кінцевого пункту подорожі, то мальовничіший ставав краєвид. Суворі ліси вкривали гори й горби, спускаючись до заболочених долин із ручаями й озерами. На скелях, що височіли над темними лісами, можна було побачити зубчасті руїни замків і фортець. Таємничий спокій і тиша панували в цій місцевості, де в далекі часи розгорталися події німецьких лицарських романів і легенд.

За поворотом вдалині бовваніли дахи Оберзальцбаха, невеликого селища лісорубів, розкиданого на сусідніх горбах. Заїзд містився біля двоповерхової церкви. У саду, на доріжках, грали в крокет діти; під довгою терасою якісь туристи відпочивали за картами. Юнаки в грубих, підбитих гвіздками черевиках і з рюкзаками за плечима стомлено поверталися з екскурсії.

— Ти все попереджав про небезпеку, чекаючи на ту хитру сову з підбитим оком… А тут, я бачу, можна спокійнісінько вигріватися на сонці догори черева.

В’юн не встиг закінчити, як П’єро штовхнув його ногою, нагадуючи, що вихователь із порядної родини повинен висловлюватись обережніше.

Другого дня, пізно ввечері, приїхав барон. Безперечно, він зупинявся на обід у Страсбурзі. Надходила ніч, коли Вандергольдів посіпака сів вечеряти на веранді. Йому було видно, і барон не вмикав лампи. Але в обідній залі, що сполучалася з верандою широким коридором, панувала темрява. Сівши в залі, П’єро з друзями стежили за бароном, що в цей час попивав рейнське винце. Селище спочивало. Легенький вітрець приносив здаля пісні, що співали дівчата по-ельзаському. Ніч повільно огортала гори.

Цей спокій був порушений приїздом двох машин зі зграєю офіцерів-резервістів із сусіднього військового табору. Вони вдерлися в обідню залу, і хазяїн ввімкнув світло. В’юн і П’єро, побоюючись, щоб їх не впізнав барон, пішли. Але в садку під верандою лишився Бурлака.

• Предыдущая
• 8/32
• Следующая