Пригоди Омкая - Зубарєв Хома Олександрович - Страница 11

• Предыдущая
• 11/22
• Следующая

— Оце так Катиш, оце так роботяга! — дивлячись на працьовитого ведмедика, в один голос вигукували зимівники.

А Катиш наче розумів похвалу і ще більше старався. Погляне на всіх спідлоба і ще дужче натискує на лямку.

— Молодець! Молодець! Ось який він у нас! І кожен поспішає пригостити Катиша, дати йому чогось смачного й ласого. Навіть товстуля Гутя, хоч у неї були давні рахунки з ведмедиком, і та винесла якось ціле кружало копченої ковбаси. Катиш з'їв ковбасу і, на знак миру і дружби, простягнув Гуті волохату лапу і вклонився.

Та хіба все розкажеш, що зробив Катиш доброго для зимівників! Він і дрова в хуртовину підвозив до будинку, і колоди для будівництва лазні, і цеглу.

Якось кілометрів за сім від зимівлі штормом розламало і винесло з бухти кригу. На відкриту воду підійшла сила-силенна нерпи. Наче в казані, кипіла вода в бухті від жирних нерп'ячих тіл. Треба було негайно переправити через мис в бухту велику шлюпку і почати відстріл звірини. А як переправити? Собачі нарти ненадійні, не витримають такого вантажу.

Забігали тут мисливці, заметушились. Що робити? Як зарадити лихові? Час не жде. Дорога кожна хвилина. А що, коли вітер поверне з моря і знову всю бухту заб'є кригою. Ось тобі тоді і промисел, і виконання плану.

З біди виручив знов-таки Катиш.

Звичайно, йому самому також не під силу було б тягти волоком громіздку чотиривеслову шлюпку. На допомогу вийшли всі зимівники. Одні налягли на шлюпку ззаду, другі штовхали її з боків, треті тримали її в рівновазі, щоб стояла на кілі і не валилась на бік. Так і дотягли до бухти…

І ось який-бо вже тямущий був цей Катиш. Ніби відчував, що справа дуже серйозна і спішна. За всю дорогу ні разу не зупинився і не передихнув. Тільки пихкав, наче паровоз, а сам все вперед і вперед. Правда, під час переїзду через кам'янистий гребінь шлюпку було затерло, але Катиш і тут не підвів. Оглянувся на нас, мовляв, не занепадайте духом, товариші, не підведу — і як ревнув, і так сильно шарпнув, що аж дим з-під кіля пішов.

Мисливці вже й не знали, як віддячити Катишеві за таку допомогу. Жінки прикрасили його шовковою стрічкою, куховарка Дуня нагодувала обідом з трьох страв, а на четверте піднесла миску запашного малинового варення, «їж, Катиш, їж досхочу», — підкладаючи добавку, примовляла Дуня…

З того дня Катиша більше не прив'язували. Та він і гадки не мав використати волю з якоюсь корисливою метою. Походить, походить навколо будинку і знову повернеться на своє місце, до кілка. Тільки перед самою весною пішов він кілометрів за три від зимівлі, забрався на високий кам'янистий курган і, наче згадуючи про щось, довго вдивлявся в безкраю синю далечінь моря. Хто його знає, можливо, почуття самотності чи туги за просторами проснулось у Катиша в цю мить,

Та все це пройшло. І зима минула, і море звільнилось від криги. З далекого півдня прилетіли на острів полярні «горобці» — снігові подорожники, за ними потяглися крикливі гуси, лебеді, прудконогі кулики, червонолапі частики, кайри і сила-силенна інших птахів. З високих засніжених гір ринули з клекотом в межигір'я бурхливі ріки. На пологих горбах і низинах, притиснувшись до холодної землі, розцвіли яскраві незабудки, ломикамінь, полярний мак, жовтець. А потім і довгождане судно прийшло.

На цей час тесляр Василь Касаткін зробив для ведмедика з товстих дощок міцну й простору клітку.

Заготовлено було для Катиша і паспорт. У паспорті ми вказали вік ведмедика, коли й де його було впіймано і як звати; згадали і про його спеціальність водовоза.

Документи ми вручили капітанові судна і просили його обов'язково написати нам докладно про дальшу долю Катиша. Капітан обіцяв нам це зробити…

Почалось вантаження. Пам'ятаю, як велетенська жовта стріла заскрипіла, заворушилась на судні, піднялась і, наче хобот, повільно повернулась до берега. З кінця стріли ковзнув вниз по блоку товстий трос з великим гаком. Цим гаком матроси підчепили клітку з ведмедиком, і жовтий хобот стріли переніс нашого вихованця на палубу корабля.

— Прощай, Катиш, прощай! — гукали ми з берега.

— Не згадуй лихо-ом! — раптом залунав позаду голос Гуті.

Всі оглянулись. Гутя часто моргала очима і чогось термосила китиці пухової косинки.

Метрів за десять від нас під укосом стояв по черево у воді Полюс. У зубах він тримав великий жирний шматок нерп'ячого м'яса. Нашорошивши вуха, Полюс довго дивився на корабель і прислухався. Випустивши з рота м'ясо, він підняв голову і протяжно завив.

Поки судно не вибрало якір і не зникло за обрієм, ніхто не покидав берега. Всім було жаль Катиша.

Довго не було звістки з Великої землі. Нарешті ми одержали коротке повідомлення, що ведмедик благополучно доїхав до столиці і зараз почуває себе чудово…

Засмутилися ми. Не таку інформацію хотілося отримати від капітана. Але через якихось п'ятнадцять-двадцять днів літак доставив ще одного листа. На голубому конверті стояло багато різних печаток, були наклеєні і радянські, і закордонні марки.

Лист цей прийшов з дружньої нам демократичної країни Болгарії, від директора зоопарку.

Директор писав нам по-російськи:

— Оце так Катиш! — радісно вигукнула Гутя. — Ось він який у нас. Артист!

Їдальню будували мешканці усіх двадцяти трьох яранг. Широкоплечий Каант з братом вивертали на сопці, дробили й обтесували камені-валуни, а жінки зносили їх у стійбище. Семикласник Іттиль, який приїхав на канікули додому, заготовляв з підлітками біля річки глину. Бригадир Ятто, обліковець Рале та інші мисливці чукчі зривали з яранги, в якій ніхто не жив, старі оленячі шкури, прогнилий каркас і заміняли їх новим матеріалом; інші місили глину, мурували велику плиту, треті робили лавки, столи, двері, рами.

До початку зими, перед відкриттям промислу на хутрового звіра, їдальню було закінчено. Залишалось тільки привезти казан і вмурувати його в плиту. Але для цього треба було не менше двохсот кілометрів проїхати на собаках по маловідомій тундрі, пересікти вододіл, добратися руслом річки до Північних кряжів і ущелиною спуститися в бухту. Іншого зимового шляху в порт, де судно вивантажило замовлений казан, не було.

По казан поїхав батько Іттиля — старий Чочой. Лише він один добре знав дорогу до моря. Він тут народився і виріс. Ще хлопчаком пас він тут колись у куркуля табун оленів. Чочой був дуже задоволений, коли збори доручили йому таку важливу громадську справу. Звичайно, чоловік похилого віку, він міг би й не поїхати, його давно вже звільнили від будь-якої роботи. Але від казана, можна сказати, залежав успіх заготівлі хутра. У цьому році багато жінок стійбища вирішили також ловити звірів. Тинескіна Омрік, Мільхікая Тамара, його, Чочоя, дружина, старенька Мимил підуть ставити капкани і допомагати чоловікам ловити песців. Так, так! А якщо їдальні не буде, вони не підуть на полювання. Отак жінки і заявили, тому що їм треба сидіти в яранзі і готувати їжу для сім'ї.

Старий Чочой прокладав дорогу по холодній, засніженій тундрі.

У цю пору року сонце що не день, то все нижче і нижче спускається за горб землі. І земля, і повітря, позбавлені тепла, дихають згубним холодом. Щоб не застудити легені, треба ховати обличчя в капюшон кухлянки або у хутряний шарф, пошитий з шкури молодої росомахи. А коли почнуть дубіти кінчики пальців ніг, негайно зіскакуй з нарт і біжи поруч з упряжкою, біжи доти, поки серце не загупає в грудях.

• Предыдущая
• 11/22
• Следующая