Пригоди капітана Врунгеля - Некрасов Андрей Сергеевич - Страница 18

• Предыдущая
• 18/31
• Следующая

Так. Ну, приклав пальці до губ, показую Фуксу жестом: мовчіть, мовляв. Але якось невдало, незграбно це у мене вийшло, неначе поцілунок рукою… На березі новий вибух захоплення, оплески, всі кричать:

— Браво! Віват!

А я нічого не розумію, проте удаю, нібито я зовсім і не здивований, мовчу, а сам жду, що далі буде.

Тут підходить якийсь хлопчисько в піджаку й починає пояснювати публіці:

— Ось, мовляв, хоча й існує поширена думка, ніби тубільці Сандвічевих островів з часів цивілізації вимерли, однак це невірно. Дирекція пляжів Уайкікі, прагнучи зробити приємність публіці, відшукала двох живих гавайців, які щойно продемонстрували прекрасний вид старовинного національного спорту.

Я слухаю, мовчу, й Фукс мовчить. Цей, у піджаку, теж помовчав, потім прокашлявся і пішов чесати, як по книжці:

— Тубільці Сандвічевих островів, гавайці, або канакі, як їх ще називають, відзначаються стрункою будовою тіла, лагідним характером і природними музикальними здібностями…

Я на себе оцей опис прикинув, бачу, щось не те. Ну, характер у мене справді лагідний, а щодо будови тіла та музикальних здібностей — це вже він даремно… Я хотів було заперечити, але промовчав. А він не вгамовується, веде далі:

— Сьогодні ввечері ці канакі дадуть концерт на гаванських гітарах. Квитки продаються в касі літнього театру, ціни помірні, в фойє танці, буфет, прохолодні напої…

Так. Ну, він ще поговорив, потім бере нас під руки, відвів убік, питає:

— Ну, як?

— Та нічого, — відповідаю я, — дякую вам.

— От і чудово! А де ви зупинилися, дозвольте поцікавитись?

— Поки, — кажу, — в Тихому океані, що далі буде, не знаю. Не подобається мені, признатися…

— Ну, що ви! — заперечує він. — «Тихий океан» — першокласний готель. Кращий ви навряд чи знайдете. Запевняю вас. А тепер, вибачте, пора вже їхати, за півгодини початок.

І от, знаєте, посадовив він нас у машину, повіз кудись. Там нам дали гітари, прикрасили квітами, вивели на естраду, підняли завісу…

Ну, я бачу, треба співати. А що співати? Я, наче на зло, засоромився, всі пісні позабував. І Фукс, до чого вже тертий хлопець, а теж розгубився, дивиться на мене, шепче:

— Заспівуйте, Христофоре Боніфатійовичу, я підтягну.

Посиділи ми хвилин десять, мовчимо. А публіка в залі хвилюється, обурюється — того й дивись, почнеться скандал. Ну, я заплющив очі, думаю: «Ех, будь, що буде…» Ударив по струнах та басом:

А що далі співати, й не знаю.

Добре, Фукс виручив — підтягнув дискантом:

А далі вже ми обоє, хором:

Й, уявіть, бурхливі оплески зірвали.

Потім вийшов на естраду конферансьє.

— От, — каже, — ця старовинна тубільська пісня, слова якої розповідають про забутий спосіб полювання на птахів, якнайкраще відображає дух гавайської музики…

Так. Ну, потім ще на «біс» проспівали, розкланялись і пішли в контору. Там заплатили нам за виступ. Вийшли ми, а куди йти? І пішли ми назад до моря. Все-таки, що не кажи, рідна стихія, та й костюми наші пляжу найбільш відповідають.

Йдемо по пісочку. На пляжі ні душі. Пізно вже. Потім бачимо якихось двоє все-таки сидять. Ми підійшли до них, розговорилися. Вони на порядки нарікають.

— Чорт знає, що таке! — кажуть. — Ми артисти, підписали контракт зображати тут гавайців. Місяць цілий вчилися на дошках по морю їздити, пісні розучили, а от самі бачите…

Тут я все зрозумів. Хотів було дати пояснення, коли раптом, розумієте, вітер шпурнув мені під ноги обривок газети. А я давненько газети в руках не тримав. Не погребував, підібрав. Став під ліхтарем і заглибивсь у читання. і, чи повірите, дивлюся — фотографія, на фотографії — мій старший помічник Лом, тут же «Біда» й трагічний опис катастрофи біля берегів Бразілії. І про Фукса та про мене кілька слів. Та які ще слова! Я навіть сльозу пустив — до того зворушливо: «Відважні мореплавці…» «Пропали безвісти…»

Так. І тут же поряд у газеті оголошення:

«Користуйтеся повітряним сполученням тихоокеанських ліній. Регулярні рейси в Штати і в Бразілію».

— От що, Фукс, — кажу я, — підіть-но купіть квитки на літак у Бразілію та замовте що-небудь з одягу. Мені кітель і шинель, а собі — за власним розсудом.

Фукс радий старатися, помчав, а я тут, на пляжі, лишився — цих фальшивих гавайців розважати… А то підуть ще в театр, виясниться все ця справа, скандал вийде, затримка, неприємності…

— Послухайте, — пропоную я, — день у вас все одно пропав, отже, замість того, щоб отут сидіти, візьмемо краще човника та покатаємось. Дивіться — погода яка, тепло, місяць світить…

Ну, й умовив. А тут і Фукс повернувся, доповідає про успіхи:

— Костюми замовив, сьогодні ж будуть готові, а от з квитками, Христофоре Боніфатійовичу, погано. Взяв один квиток на завтрашній вечір, а більше нема, всі місця розпродані…

— Гаразд, — кажу я, — ми це становище потім обдумаємо, а зараз поїдемо покатаємось.

Ну, взяли човник та поїхали. Й так славно покаталися! Ніч каталися, весь день каталися, оглянули всі околиці й повернулися якраз вчасно: дві години до відльоту літака лишилось. Попрощались ми з цими артистами, побігли до кравця, а він, негідник, запиячив чи що, але нічого не пошив.

Я, знаєте, підвищив голос, вичитую йому, а він тільки руками розводить.

— Даруйте, — каже, — я ж вас учора чекав, учора б і приходили, а сьогодні в мене ніщо не готове.

Я бачу — добра не буде з такою логікою.

— Давайте, — заявляю, — що є. Не в трусах же мені летіти, справді!

Ну, він порився в шафі, дістає макінтош.

— Ось, — каже, — все, що залишилося з готового. Це мені торік один джентльмен замовив, та чогось не забирає.

Я подивився — матеріал добротний і покрій модний.

— Гаразд, — кажу, — я беру, одержуйте, скільки треба.

Забрав макінтош і пішов.

— Ви б, — радить Фукс, — його все-таки приміряли. А то, бува, не підійде.

Ну, я бачу, розумна порада. Став тут же в тінь баньяна, розгорнув обновку, накинув. Дивлюсь, розумієте, нове нещастя: той джентльмен, замовник, або був удвічі вищий за мене, або на виріст шив, я вже й не знаю. Тільки на мені макінтош дещо дивно сидить.

І робити нічого. Назад нести, — все одно нічого не підбереш, знизу відрізати — дуже вже некрасиво буде, в літак у такому вигляді ще, чого доброго, не пустять, а так носити — це й кроку не ступиш, у полах заплутаєшся. Але придумати щось треба, та скоріше, а то літак відлетить, квиток пропаде, і зовсім тут застрянеш.

І тут, знаєте, Фукс, молодець, не розгубився.

— О, — каже, — та це ж чудово! Ми в цьому макінтоші на один квиток удвох полетимо. Тільки дозвольте, присядьте трошечки… Так… Підставте плечі…

Ну, й, знаєте, виліз на мене, нап'яв це пальтечко, застебнув на всі гудзики, обсмикнув.

— А тепер, — каже, — повний вперед, та швидше, а то щось нами полісмен цікавиться.

Пішли.

Прийшли в аеропорт, до літака. Фукс показав квиток, нас провели на місце. Ну, якось сіли, — власне, я сів, а Фукс стоїть на сидінні й головою підпирає стелю.

• Предыдущая
• 18/31
• Следующая