Пригоди капітана Врунгеля - Некрасов Андрей Сергеевич - Страница 10

• Предыдущая
• 10/31
• Следующая

— Ну що ж, чудова робота й марка солідна, — сказав я, повертаючи Фуксу ланцюжок.

В ту ж мить парус хлопнув у мене за спиною, і не встиг я обернутися, як опинився за бортом.

Засліплений водою, я безладно замахав руками й несподівано ухопився за щось тверде. Розплющив очі, бачу — нога, а далі голова Лома, Лом теж тримається за ногу, а попереду Фукс. Цей тримається за свій ланцюжок, а ланцюжок тримається за борт «Біди»: зачепився якорем.

Розумієте, яке становище! Яхта йде повним ходом, з ми троє за бортом! Замріялися, залишили стерно, а тут перекинуло парус і збило весь екіпаж.

Добре ще — цей ланцюжок: дарма, що фальшивий, а без нього яхта пішла б сама, з оселедцями.

Ну, я одразу оцінив обстановку й по можливості голосно скомандував:

— Так держати, та міцніше!

— Єсть так держати! — відповів Лом.

— Єсть так держати! — підхопив Фукс.

А я, не поспішаючи підтягся ближче, по Лому, потім по Фуксу, потім по ланцюжку — й на «Біду». Потім так само Лом, потім уже Фукс…

На палубі я ще раз оглянув ланцюжок і, уявіть — здивувався навіть! — жодне кільце не розтягнулось. Міцно роблять!

— Бережіть його, Фукс, — сказав я.

Потім видав екіпажу по чарці горілки, щоб зігрітися, призначив вахти, а сам ще постояв на борту, подивився на горизонт, згадав сумні події останніх днів.

— Прощай, добра Англіє, стара Англіє! — сказав я, а про себе подумав: «Культура!»

Постояв ще, викурив люльку й пішов спати.

А вранці, тільки почало світати, Лом прийшов будити мене на вахту й доповів, що «Біда» вийшла в Атлантичний океан.

В Атлантичному океані в нас була одна незначна пригода, про яку, власне, й розповідати не варто було б. Але для збереження істини я і цього не втаю.

Ви знаєте, звичайно, що у відкритому морі, далеко від видимих берегів, судноводій визначає свій шлях за небесними світилами й за хронометром. Світила — це Сонце, Місяць, планети й нерухомі зірки. Вони нам дані, так би мовити, самою природою. Ну, а хронометр — це інша справа. Хронометр — це плід невтомної праці багатьох поколінь людства, і, як показує сама назва, служить він для вимірювання часу.

Складне це діло — вимірювання часу. Он на Заході, в тій-таки Англії, наприклад, досі ще академіки сперечаються: є він, той час, чи нема його зовсім, а тільки здається, що є. А якщо нема, то й вимірювати начебто нічого, та й ні для чого. А, по-моєму, тут діло ясне: коли на такі суперечки вистачає часу, то, значить, є він і навіть з гаком. А от щодо вимірювання — згоден, складне це питання. І не зразу, звичайно, досягли тут належної досконалості.

В минулому для цієї мети використовували пісочні склянки. Потім з'являлися ходики, будильники, кишенькові годинники.

За будильниками в наш час не плавають — вважають, що це не точно, а, на мою думку, в гіршому разі й будильник підійде.

Он мій тезко Колумб зовсім без годинника плавав, однак відкрив Америку.

Ну, ходиками, я згоден, на судні користуватися не зручно: там, знаєте, треба підвішувати до гир підкови, цеглини, утюги… Ану, як шторм підніметься? Тут до них і не підступишся. А будильник… Чому ж?

Але якщо вже не заведено за будильниками плавати — нічого не поробиш. І я, коли готував похід, спеціально придбав собі чудовий ручний хронометр.

Придбав і поклав у каюті. Користуватися ним не доводилось: ішли весь час поблизу берегів. А тут — хочеш не хочеш — треба зорієнтуватись. Ну, спускаюся в каюту, беру свій хронометр і виявляю дивну зміну в його характері: був прилад, як я казав, ручний, а тут, знаєте, полежав без догляду й здичавів зовсім, чорт знає, що показує: сонце сходить, а на ньому полудень, сонце на полудень, а на ньому шоста година. Вже я по ньому й стукав, і тряс, і крутив — ніщо не допомогло.

Бачу, кепська справа: йдемо, а куди — невідомо. Так, знаєте, й заблудитися можна.

Але тут порятунок прийшов сам собою і прийшов звідти, звідки я його зовсім не ждав.

Ми, коли були в Англії, добре запаслися продовольством. Набрали сухих продуктів, консервів, живності. Між іншим, був у нас ящик курей з Грініча.

Так. Ну, звичайно, в дорозі ми їх поїли й на той час в ящику тільки й лишилось два молодих півники — чорний і білий.

І ось я стою з секстантом в руках, обдумую методи астрономічних спостережень, — раптом, розумієте, обоє мої півники хором:

— Кукуріку!..

Я моментально зробив спостереження; ну, а далі вже неважко зрозуміти: раз грінічські півники заспівали, значить, зараз у Грінічі світанок, сонце сходить. Ось вам і точний час. А знаючи час, і зорієнтуватись неважко. Отак-то!

Я, однак, зробив і перевірку: ввечері знову вийшов з секстантом, і саме опівночі за Грінічем мої півники знову дуетом:

— Кукуріку!

Так можна було й далі з допомогою півників плавати, але тут я ще й інший спосіб знайшов.

Чудовий спосіб! Я навіть думаю якось на дозвіллі дисертацію написати на цю тему й збагатити таким чином науку.

Коротко мій спосіб зводиться ось до чого: ви берете годинник, який завгодно, хоч стінний, хоч баштовий, можна навіть іграшковий, це все одно. Аби тільки в нього були стрілки й циферблат. Причому зовсім не обов'язково, щоб стрілки рухались: навпаки, цілком необхідно, щоб вони не рухались. Хай стоять. І от припустимо, вони показують, як мій хронометр, рівно дванадцяту годину. Чудесно! Звичайно, протягом більшої частини доби користуватися таким хронометром не доведеться, та, зрештою, це й ні до чого, зайва розкіш; зате двічі на добу — опівдні й опівночі — ваш хронометр абсолютно точно покаже час. Тут лише треба не пропустити моменту, коли подивитись, а це вже залежить від особистих здібностей спостерігача.

Ось таким чином я знову приручив свій хронометр, й саме вчасно.

Запаси в нас зовсім вийшли, консерви набридли, й треба було подумати не про визначення місця судна, а про призначення на печеню наших півників.

Але тут нова неприємність: виникло питання, з якого саме починати. Дуже вже, знаєте, дружні були півники. Чорного засмажиш — білий скучатиме, білого засмажиш — чорний занудьгує…

Я роздумував над рішенням цієї проблеми, серйозно роздумував, але так і не прийшов до належних висновків. Ну, думаю: «Розум добре, а два краще». Створив комісію: я і Фукс.

Знову з усіх боків обміркували це питання, але також, знаєте, безрезультатно. Так і не знайшли конструктивного рішення. Довелося розширити комісію. Кооптували Лома. Призначили засідання. Я виклав суть справи, ознайомив збори з історією питання, підняв, так би мовити, матеріал… І недаремно. Лом несподівано такі тверезі думки висловив, таку винахідливість проявив у цій справі, що одразу все, як кажуть, стало на свої місця.

Він і хвилини не думав. Так, знаєте, не вагаючись, і каже:

— Ріжте чорного.

— Дозвольте, — кажемо ми, — білий же скучати буде?

— А чорт з ним, хай скучає! — відказує Лом. — Нам до цього яке діло?

І, знаєте, довелося згодитись. Так і зробили. І, мушу відверто сказати, Лом не помилився. Півник був чудовий, жирний, м'який, — ми просто пальчики облизували, коли його їли. А втім і другий був не гірший.

Ось так, знаєте, благополучно, не поспішаючи, ми обігнули Бретань і вступили в Біскайську затоку.

Біскайська затока, як відомо, прославилась бурями, й недаром.

Не потаю, я відчував деяку тривогу, коли перетинав її, але мені пощастило цього разу. Пройшов, як по дзеркалу, та й далі все було гаразд, доти, поки ми не ввійшли в Гібралтар. Але тут, у Гібралтарі, вскочили в халепу. Йдемо не поспішаючи, женемо оселедців, милуємось видами неприступних гір. З англійської фортеці, як належить, нас запитали:

• Предыдущая
• 10/31
• Следующая