Мисливці за орхідеями - Флос Франтишек - Страница 31

• Предыдущая
• 31/36
• Следующая

Ріка спокійно собі гралася. Ще б пак, дівчата ж не б'ються! А Каро ріс філософом. Він завжди сидів замислений; іноді лише вушком ворухне або почухає лапкою черевце — і знову поринає в задуму. Покладеш його на спинку — лежить, на животик — теж лежить, а якщо Вацлав суне його собі в кишеню — навіть не писне.

— З нього виросте добряга, — зробив висновок Єнік. — Саме для дядечка Франтішка! — шепнув він Вацлавові на вухо.

Коли цуценята навчилися одне з одним гратися, Лготка вирішила, що постійний нагляд тепер їм непотрібний. Вона потроху почала повертатися до своїх буденних обов'язків. І тоді, нарешті, дядечко Франтішек дозволив полювання, про яке давно мріяли Вацлав і Єнік. Щоночі мисливців вабило таємниче ревіння, яке долинало з ущелини, чимось нагадуючи гватемальські джунглі. Очевидно, десь неподалік був водопій.

В полюванні мали взяти участь також індіанці. Вони наладнали луки й стріли, а Дієго, за його виняткові заслуги, нарешті довірили справжню рушницю.

Рано-вранці наші мандрівники вкрили гіллям свої шатра й поховали кошики та ящики. Індіанці взяли з собою харчі. Замкнених у клітці цуценят Вацлав повісив на гіллі, яка стирчала над урвищем, немов мускуляста рука.

Мисливці безтурботно покидали таборище: тут їм ніщо не загрожувало, боятися не було чого, тим паче, що смерком вони повернуться назад.

План полювання був дуже простий: посуватися вперед понад урвищем, поки знайдеться зручне місце, де можна зійти в ущелину. Лготка радісним гавкотом висловила своє схвалення й вирішила по-своєму відзначити початок походу: високо задерши хвоста, вона тричі голосно гавкнула, відтак, немов досвідчений розвідник, метнулася вперед понад урвищем. Собака весь час нюшила повітря й раз по раз, давши чималого гака, поверталася до мисливців, які йшли позаду.

Всіх сповнювала невимовна радість. Можливо, тому, що вони вперше вийшли на лови після тривалої перерви.

Цього разу експедицію супроводжував і негр Хосе. Він ублагав дядечка Франтішка взяти його з собою хоча б до полудня, потім він повернеться до табору й швидко впорається: й цуценят нагодує, й зварить стомленим мисливцям гарну вечерю з упольованої дичини.

Дядечко Франтішек мав намір спуститися на дно ущелини й рухатись уздовж потоку або річки доти, поки вони натраплять на зручне місце, де можна буде вийти на той бік плоскогір'я. Він міркував так: коли пощастить пройти мисливцям, то згодом зможе пройти і весь караван з в'ючаками та вантажем, оскільки дорогу вже буде розчищено.

Індіанці чимраз далі заходили в зарості кущів, невтомно орудуючи мачете, стинаючи гілля, суки, повзучі стебла, ліани й невисоку поросль.

Мисливці обережно обминали кам'яні брили, пильно оглядали кожен закуток, кожну печеру, які могли б правити за сховище хижим звірам.

Після тяжкої двогодинної праці вони нарешті дісталися річки. Її студена чиста вода пробивалася крізь каміння, а на вільних місцях розливалася, утворюючи невеличкі заводі. Глибокі місця було видно по темному забарвленню води.

— Риба! — вигукнув Вацлав. — Тут водиться чудова риба… Але, на жаль, у нас немає вудочок!

Та індіанці не потребували вудочок. Стрибнувши у воду, вони стали один поруч одного й погнали рибу проти течії. Повільно просуваючись уперед, індіанці блискавично нахилялися й руками хапали рибу, яка шукала рятунку на мілині між камінням. Негр Хосе підбадьорював їх захопленими вигуками. Та невдовзі дядечко Франтішек звелів рушати далі.

Мисливці йшли проти течії й знаходили безліч слідів, але дичини поки що не надибували. Над головами в них кружляли птахи, вряди-годи траплялися зграйки маленьких спритних мавпочок. Нарешті просвіти між деревами сповістили, що неподалік поляна. Та яке було здивування наших мандрівників, коли вони раптом опинились у просторій улоговині, оточеній з усіх боків голими скелями! Лише біля підніжжя кам'яних стін зеленіла трава та кущики — це було єдине місце, куди просякало сонячне проміння.

— Ось де багато дичини, — зауважив дядечко Франтішек. — Одначе бережіться — тут можуть бути й гадюки!

Полювання розпочалося. Лготка та індіанці зникли в кущах.

Перший вистрелив Вацлав у якихось птахів, що кинулися тікати; двох з них поцілив. Незабаром пальнула і Єнікова рушниця; хлопець радісно скрикнув і, вистреливши вдруге, притьмом помчав за здобиччю, не чекаючи Лготки. В улоговині справді було багато дичини: пекарі, бабаки та зайці кинулися врозтіч, з пронизливим криком здіймались у повітря гірські куріпки.

Єнік тим часом переслідував пораненого звіра. Він поцілив оленятко, гадаючи, що то великий олень. Хлопець бачив, як тварина впала після першого пострілу, а потім швидко підхопилася й побігла вперед. Друга куля не досягла мети.

Оленятко помчало на південь, де улоговина вужчала. Єнік кинувся за ним слідом. Вибігши з улоговини, хлопчина побачив, що оленя продирається вгору крізь молоду поросль, геть знесилене. Єнік дерся схилом за оленям. Він уже наздоганяв свою жертву, й наготував мачете, щоб завдати їй смертельного удару, як раптом нещасне оленя одним стрибком опинилося на краю крутого урвища. Єнік зрозумів, що далі оленяті нема куди тікати й, шукаючи порятунку, воно кинеться схилом униз. Тієї ж миті хлопець стрибнув на поранену тварину й ударив її мачете в шию; оленя впало. І тут Єнік припустився фатальної помилки. Схопивши оленя за ноги, він спробував одтягти його від краю урвища. Але звір ще не був мертвий і так навально рвонув убік, що необережний мисливець відлетів на кілька кроків. Єнік відчув, що втрачає рівновагу, і з запаморочливою швидкістю покотився вниз, марно намагаючись ухопитися за траву та кущі. Нараз він відчув, що летить у повітрі, й — бебех! — з розгону гепнув у кущі. Вони відразу ж зімкнулися над ним, наче вода в ставку.

Тим часом лови в улоговині закінчилися. Здобич була непогана: два пекарі, півдесятка зайців, дві пари куріпок і кілька якихось невідомих птахів було складено до ніг дядечка Франтішка.

— Але де ж це подівся наш Єнік? — раптом тривожно спитав Вацлав. — Я бачив, як він гнався за оленем.

Тут усі згадали, що Єнік справді кудись побіг, не на жарт злякалися й почали голосно гукати хлопця. Та марно: він не озивався.

— Хосе залишиться біля дичини, — вирішив стривожений Франтішек, — а ми негайно вирушимо на розшуки. Ану, Лготко, шукай Єніка!

Собака одразу ж зрозуміла наказ, коротко дзявкнула й побігла вгору проти течії річки. Дієго кинувся за нею, а індіанці, наче гончаки, — слідом за ним.

Невдовзі вони вибігли схилом нагору й знайшли забите оленятко, але Єніка не було ніде.

Лготка кілька разів оббігла навколо цього місця й раптом завила, зупинившись на краю прірви завглибшки щонайменше двадцяти метрів. Схил спочатку був досить пологий, а потім уривався прямовисною скелястою стіною, яка щезала в густих колючих чагарях.

— Напевно, Єнік упав з оцієї кручі! — вигукнув Вацлав. — Погляньте, ось іще видно його сліди: він хапався за траву…

Сумнівів не залишалося — сліди були надто красномовні. Лготка кинулась униз пологою частиною схилу й знову завила. Спускатися далі вона не могла, а стрибати боялася.

— Ліани! — скрикнув Дієго, й усі одразу ж зрозуміли його рятівну думку.

За хвилину індіанці повернулися з довгими ліанами й почали випробовувати їхню міцність. У петлю, зроблену на кінці ліани, Дієго просунув рушницю, став на неї ногами і, попросивши тихенько попускати ліану, почав з'їжджати униз.

— Індіанці дуже спритні верхолази. Вони посувалися слідом за Дієго аж до прямовисного урвища, а тоді лягли на животи й, міцно тримаючи за один кінець зв'язану ліану, повільно спустили хлопця в прірву.

За мить юний індіанець зник у густих заростях.

Через кілька хвилин почувся його радісний крик.

— Знайшов! — гукав Дієго знизу, розсуваючи кущі. —Живий! — додав він трохи згодом.

Потім було чути лише, як унизу під скелею Дієго прорубував мачете прохід. Незабаром до нього наспіла допомога — літній індіанець теж спустився вниз по ліані.

• Предыдущая
• 31/36
• Следующая