Кораловий острів - Белентайн Роберт - Страница 7

• Предыдущая
• 7/52
• Следующая

— Ну, то підживися тим часом, Релфе, — озвався Пітер, підносячи мені до вуст велику устрицю.

Я роззявив рота й проковтнув її мовчки; справді, вона була напрочуд смачна.

По тому ми заходилися готувати все потрібне, щоб нам той день перебути. Розпалити зранку вогонь виявилося зовсім неважко, бо ми мали збільшувальне скло. Смажачи устриці й споживаючи горіхи, ми завели довгу жваву розмову про плани на майбутнє. Які були ті плани і як ми їх здійснили, читач дізнається у свій час.

Одразу після сніданку ми поховали свою мізерію в невеличкій печері, яку виявили біля табору. Ми сподівалися, що печера та стане нам згодом за комору. По тому вирубали двійко великих кийків з якогось дерева дуже твердої породи — дерево те росло поряд. Один кийок доручили Пітерові, другий мені, а Джек озброївся сокирою. Ми вжили тих заходів, бо збиралися в експедицію на гору, що височіла посеред острова: з її вершини можна було краще оглянути наші володіння. Звичайно, ми не знали, чи безпечно туди дістатися, і визнали за краще озброїтися про всяк випадок.

Довершивши свої приготування і дбайливо загасивши багаття, ми вирушили в дорогу. Пройшовши трохи берегом, ми дісталися долини, де дзюрчав струмок, про який я вже згадував. Тут ми звернули вглиб острова і подалися яром.

У долині очам нашим відкрилося справді-таки чудове видовисько. Краї долини поступово здіймалися вище й вище, утворюючи два кряжі, десь за милю один від одного. Кряжі ті, — що вкупі з байраками густо поросли буйно-зеленими деревами й чагарниками, — простягалися милі на дві й сягали підніжжя невисокої гори. Замикаючи долину, гора здіймалася досить-таки круто і теж уся поросла лісом аж до самісінької вершини; лише одне місце на лівому схилі лишилося голе — там громадилися дикі скелі. Що ховається за горою, ми не бачили, отож попрямували берегом потічка до її підніжжя, поклавши вилізти на її вершину, якщо можна буде.

Джек — найрозумніший і найсміливіший з нас — виступав попереду, несучи на плечі сокиру. За ним чимчикував Пітер із здоровим кийком: аби, як він сказав, оборонити мене від можливої небезпеки. Я ж ішов позаду, більше думаючи про те дивовижне цікаве видовисько, що відкрилося було перед моїми очима, ніж про якусь там небезпеку. З дурного розуму я взяв та й покинув свій кийок. Хоч, як я вже згадував, дерева й чагарі буяли пишною зеленню й росли досить густо, все ж таки ми просувалися без особливих труднощів. Продираючись крізь хащі, ми намагалися йти понад берегом струмка, хоча, правду казати, за густим листям високих дерев майже нічого не бачили. Проте часом, видершись на високу каменюку, що притулилася до схилу, ми тішилися чудовим видовищем і міряли відстань до підніжжя гори.

Особливо мене вразила під час того походу багата рослинність; я зауважив силу ягід і трав, які дуже нагадували ті, що росли в нас на батьківщині; а надто привернула мою увагу висока папороть із зграбним листям, що чудово пахла. Були там і квіти, але, як на тропічний клімат, не дуже багато. А от різних пташок у барвистому пір'ї там була сила-силенна, серед них і папуг, таких, як та, що зухвало збудила вранці Пітера.

Отож ми простували до підніжжя гори без ніяких пригод. Та нам довелося таки пережити одну тривожну хвилину. Це сталося тоді, коли ми проходили попід схилом, який поспіль заріс банановими деревами: вони там буяють такою розкішною листвою, що за нею нічогісінько не видно. Джек саме налагодився просилитися крізь тії хащі, як раптом ми почули якесь дивне торохтіння чи то гуркіт. Звуки були незвичайні, за час походу таких ми не чували.

— Агов! — гукнув Пітер, нараз спинившись і хапаючи обома руками свого кийка. — Що воно таке?

Ніхто йому не відповів, проте Джек затиснув правицею сокиру, а другою рукою розгорнув широке листя, силкуючись роздивитися, що там попереду діється.

— Нічого не бачу, — мовив він за хвилину. — Мабуть, це…

Та ось загуркотіло дужче, і ми відскочили назад, готові боронитися. А що я забув свого кийка і не вирубав натомість собі іншого, то, застебнувши куртку, стиснув кулаки й прибрав боксерської пози. Правду казати, почував я себе трохи кепсько, та й друзі мої згодом призналися, що тої хвилини в пам'яті їхній одразу спливло все чуване або читане про диких звірів, про дикунів, які завдають полонених на тортури і смажать живцем, та про інші жахи.

Враз гуркіт залунав удесятеро гучніше. Щось затріщало — то ламалися кущі й дерева, наче до нас сунула якась велетенська тварина. За мить із чагарів викотилася величезна каменюка, тягнучи за собою хмару куряви та камінців, і шурхнула, викорінюючи кущі й молоді деревця, якраз повз те місце, де ми стояли.

— То це й усе? — вигукнув Пітер і стер з лоба піт. — А я думав був, що то сунуть лавою всі дикуни й звірі південних островів, аби змести нас із лиця землі. Виявляється ж, що це скотився з гори звичайнісінький камінь.

— Однак, якби той камінь торохнув кого-небудь з нас, — зауважив Джек, — нам було б аніскілечки не краще, ніж від наскоку твоїх звірів і дикунів, Пітере.

Джек казав щиру правду, я теж вважав, що нам дуже пощастило. Обстеживши те місце, ми виявили, що опинилися біля підніжжя скелястого урвища, з якого раз по раз котилося то більше, то менше каміння. Навколо лежала сила уламків, і якби нам не забило з ляку памороки, ми б легко здогадалися, що то був за гуркіт.

Отож ми рушили далі, поклавши під час подальших походів уникати того небезпечного урвища.

Небавом ми досягли підніжжя гори й збирались уже вилазити схилом, коли це Джек зробив відкриття, що дуже нас урадувало. Вказавши на чудової краси дерево, Джек упевнено заявив, що то є славетне хлібне дерево.

— Воно й справді славетне? — простодушно запитав Пітер.

— Атож, — відповів Джек.

— Дивна річ, — зауважив Пітер. — Я про нього не чув зроду.

— Значить, воно не таке славетне, як я гадав, — відповів Джек, насуваючи Пітерові на очі капелюха. — Тож слухай, невігласе! Може, хоч зараз дотумкаєш, що то за річ.

Пітер поправив капелюха й почав слухати не з меншою цікавістю, аніж я. Джек розповів, що це дерево дає один з найкорисніших плодів, які ростуть на південних островах; воно родить двічі, а часом і тричі на рік; плоди його схожі на паляниці і складають основну їжу багатьох остров'ян.

— Виявляється, на цьому дивовижному острові є всілякий харч і то готовий до нашого вжитку: горіхи тут наповнені лимонадом, а паляниці ростуть просто на дереві!

Звичайно, Пітер жартував, а проте, хоч як дивно, то була правда.

— До того ж хлібне дерево дає гуму, якою тубільці смолять свої піроги, — провадив Джек. — З кори молоденьких гілок вони шиють одяг, а з міцної й красивої деревини будують свої житла. Тож бачите, хлопці, матеріалу тут не бракує, треба тільки прикласти до нього рук, і можна влаштуватися з усіма вигодами.

— А ти певен, що це саме воно? — запитав Пітер.

— Цілком певен, — відповів Джек, — бо я читав про нього з великою цікавістю і добре запам'ятав його ознаки. На жаль, я забув прикмети інших дерев, які ми, напевне, сьогодні бачили, але не зуміли впізнати. Так що, Пітере, я знаю ще далеко не все.

— Не журися, Джеку, — мовив Пітер і поблажливо поплескав свого високого товариша по плечі. — Не журися, як на твій вік, ти знаєш чимало. Ти розумний хлопець, сер, багатонадійний юнак, і якщо ти й надалі йтимеш так, як почав, то…

Пітер так і не довершив своєї сентенції, бо тієї миті Джек підставив йому ногу, і він беркицьнув у густий кущ. Зручно вивернувшись, він лежав і грівся на сонечку, а ми з Джеком заходилися оглядати хлібне дерево.

Нас вразив темно-зелений густий колір широкого листя завдовжки від дванадцяти до вісімнадцяти дюймів, що мало глибокі вирізи і було гладеньке й блискуче, наче лаврове. Плоди були майже круглі, приблизно дюймів шість у діаметрі, з грубою шкоринкою, і поділені на ромбовидні часточки. Вони мали різне забарвлення — від світло-горохового до брунатного й темно-жовтого. Джек сказав, що дозрілі плоди — жовті. Згодом ми виявили, що дерева на острові здебільшого вічнозелені, тож аби наша воля, ми могли на тому самому дереві рвати і квіти, і стиглі плоди. Ми довго дивувалися, пригадуючи, як родять дерева у нас на батьківщині. Дерево мало порепану світлу кору, стовбур був завгрубшки футів зо два, а заввишки приблизно двадцять — без жодної гілки аж до гарної тінистої крони. Плоди звисали гронами по двоє й по троє; ми не зірвали їх, бо поспішали дістатися вершини гори.

• Предыдущая
• 7/52
• Следующая