Команда «Синьої чайки» - Селишкар Тоне - Страница 5

• Предыдущая
• 5/20
• Следующая

Мілева, охоплена жахом, заплющила очі й сказала:

— Ні, ти не будеш піратом!

Іво також поринув у думки. Але не про піратів, — він і раніше не йняв віри усім тим піратським побрехенькам, що їх оповідають подеколи й старі люди. Інше не йшло йому з голови — «Синя чайка». Ох, і клопіт із нею!

Нараз Івові сяйнуло: хлопці із селища! Дітлахів у селі чимало, а от Івових ровесників лише п'ятеро. От якби то вони були зараз отут! За іграшки витягли б човна на берег!

— Ну, то що ж ти робитимеш? — заклопотано питається в нього Мілева.

Іво тяжко зітхає, зажурено розглядається навкруги, бо й справді не знає, що діяти. Сам він тут нічого не зробить! Самотужки він навіть вітрило не зможе напнути. Як же йому видобутися з цієї скрути?

І раптом Мілева рішуче проказала:

— Піду покличу хлопців!

— Кого? — стрепенувся Іво.

— Петера, Юре, Міхаела, Пера й Франя!

Іво замислився: Петер, Юре, Міхаел, Перо, Франьо… Чудовий екіпаж!

Тим часом чутка про «Синю чайку» пішла по селищу, й хлопчакам стало заздрісно, що їхній одноліток має власний човен, як справжній дорослий мужчина. Вони крадькома розглядали вітрильник, але близько ніхто з них до нього не підходив, щоб, бува, Іво не подумав, ніби їх цікавить ця морська калоша.

— Слово честі, — мовив Міхаел, повернувшися з оглядин, — не хотів би я опинитися в ній!

— Таке вигадали, «Синя чайка»… Хіба хто коли бачив синю чайку? — і собі впав у розмову Перо. — Та коли б ми оце гуртом сіли в неї, вона, мабуть, розпалася б.

— А я ні за які гроші не згодився б поплисти на ній! — завважив Юре.

Настрій їм було геть зіпсовано, тож вони цілий той день трималися купи й лихословили з Іва.

— Він, либонь, тепер уявляє себе адміралом, — буркнув Франьо.

— Бач, навіть поглянути в наш бік не хоче! — додав Петер. — Ну, стривай, колись ми тобі ще задамо чосу!

Хлопчаки саме вмостилися вгорі, на голому прискалку, коли це раптом, не знати звідки, перед ними з'явилася Мілева. Хлопці примовкли, їм стало соромно, що говорили так погано про свого товариша. Мілеву вони поважали, бо з усіх дівчат у селищі вона була найметкіша, добре навчалася в школі, але кирпу ніколи не гнула.

— А в Іва є човен! — сказала Мілева. — Ходіть подивитися!

— Нехай він сам на нього дивиться! — пробурмотів Перо.

Мілеву це трохи збентежило, але вона сіла поруч з хлопчаками й проказала замислено:

— Він хоче витягти його на берег, але сам не подужає.

— Ще б пак! — засміявся Франьо. — А нехай поплює собі в долоні!

— От якби ви пішли йому допомогти… — вела своєї Мілева. — Адже ви його товариші.

Хлопці вдають, ніби їх надто зацікавив вигляд навколишніх скель, але від Мілевиних слів їм стає ніяково.

— А пам'ятаєш, Перо, як Іво витягнув тебе з моря? Ти був би потонув, коли б він не стрибнув за тобою… А ти хіба забув, Юре, як було, коли тебе вкусила гадюка?.. Пам'ятаєш, отам на стежині, як ми йшли із школи? Всі тоді кинулися врозтіч, лементуючи з переляку. А Іво спокійнісінько перев'язав рану й виссав отруту… А тобі, Міхаеле, дістав з печери ножа, коли ти його туди впустив ненароком. Ніхто тоді не наважився піти по ножа, а Іво пішов, хоч там було повно гадюк!

Мілева переводила погляд з одного на іншого, а хлопці, зашарівшися, збентежено дивились кудись у небо. Раптом Юре схопився з місця, кинув недбало хлопцям:

— Мені додому треба! — й помчав долі берегом.

— Мені теж, — буркнув Перо, підводячись і собі.

Мілева сумно дивилася на море, й гірко було в неї на серці.

Іво замислено сидів побіч свого баркаса, коли це раптом перед очима йому з'явився Юре, а трохи перегодя й Перо.

Іво з несподіванки вирячив очі й геть розгубився. А ті двоє й собі поглядали то на Іва, то на баркас, не знаючи, з чого почати.

— Ну, хлопці, як вам подобається моя «Синя чайка»? — спитав їх Іво.

— Непогана, — знавецьки відказав Перо. — От тільки віддраїти її треба!

— Авжеж треба, та ось ніяк не можу витягти її на берег.

— Спробуємо втрьох! — запропонував Юре.

Допіру вони налягли на корму, як поруч опинилися Франьо, Міхаел і Петер. Хлопці мовчки приступили до баркаса й собі заходилися підштовхувати його вперед. Кіль зарипів по піску… Іще трохи… Гаразд! «Синя чайка» лежить на березі, похилившись на лівий борт. Коли Мілева, усе ще засмучена бездушністю Івових друзів, побачила це, обличчя в неї проясніло, й вона радісно підбігла до хлопців.

Найважче було зроблено, й задоволені хлопці тинялися від носу до корми суденця, оглядали, обмацували його з усебіч. Стерно в баркаса було окуте залізом, штурвал гарно вірізьблено. Хтозна, по скількох морях попоходив цей старий вітрильник і чого тільки не зажив він на своїм віку? Борти в нього були ще міцні, дерево — як дзвін, треба тільки просмолити його, наново пофарбувати, залатати вітрила й промастити линви.

Нарешті хлопці вмостилися просто на вимитому хвилями піску, а Іво сів на борту баркаса. На серці в нього було радісно й тепло. У думці Іво вже бачив оновлену, полагоджену «Синю чайку», всіх цих хлопців на її палубі й самого себе серед них. Ось він стоїть, спершися спиною на щоглу, на вершечку якої весело тріпочеться прапорець. Вітер погожий, сіть наготована…

Мовчить замріяний Іво, мовчать хлопці. Всі думають про «Синю чайку», але ніхто гаразд не відає, які наміри щодо неї у Іва. Хлопці добре знають, як то воно рибалчити… Вони вже не раз ходили на ловитву разом зі своїми батьками, багато чого зажили і навіть шторми та бурі їм не дивовижа. Але жоден з них нізащо в світі не вийшов би в море поночі сам, без дорослих. Одне діло ловити рибу з остенем отут, край берега, — це, звичайно, дурнички. Або вийти в море, нехай і поночі, але з батьком… А ось плисти в морі на баркасі самому, зайти так далеко, що й острів зникне з очей, шукати дорогу по компасу та по зірках…

Напружено міркує й Мілева.

— Я випрохаю в батька смоли. Тоді ще взавтра ти зможеш розтопити її і гарненько просмолити човна! — раптом каже вона рішуче.

Іво вдячно поглянув на неї.

— А я тобі принесу долото, молоток і пилку! — мовить Міхаел, зосереджено й знавецьки оглядаючи облавки.

— Осьдечки на щоглі бракує болта, — вкмічає Юре. — Здається, в нас є зайві.

— А в нас є зайва мала котвиця, — й собі озивається Перо, — вона нам не потрібна, бо батько має більшу. То як ти гадаєш, Іво, згодиться вона для «Чайки»?

— Та це ж чудово! — зрадів Іво. — Але як я вам віддячуся за все це?

Та хлопці мовби й не чули його. Франьо куйовдить собі чуба й розглядає обдерті боки човна.

— З фарбою буде найважче, — каже хлопець. — Дорога вона. Але на цей ось червоний пруг по борту я вже якось знайду вдома.

— А я роздобуду фарбу на назву, — зголошується Петер.

Іво збентежений і щасливий. Ти ба, які вони, друзі! А з голови йому не йде одна думка. Вона стає дедалі виразніша…

Мілева бачить: щось непокоїть Іва. Ось він задивився кудись удалину, його обличчя проясніло.

Нараз Іво зіскочив з облавка, пильно роздивився навкруги й таємниче спитав:

— Мовчати вмієте?

Друзі обступили його, сподіваючись почути якусь таємницю. Тут, неподалік самотньої халупи, про яку вони вже начулися доволі таємничого, так само як і про цю ось «Чайку», все, що почуєш, здається таємничим і набирає незвичайної ваги. Іво раптом незбагненно виріс у їхніх очах. Він їхній одноліток, але, поглянь-но тільки: в нього є власна хата, власний баркас, ніхто ним не командує, він може робити, що йому забагнеться. Ніхто не заганяє його спати, й устає він, коли схоче: ніхто не може відшмагати його за непослух…

— Ми ж не дівчиська! — поважно кинув Міхаел. — Можеш казати все, що хочеш, — ми не розбовкаємо.

Мілева одразу посумнішала й хотіла вже піти геть, але Іво схопив її за руку:

• Предыдущая
• 5/20
• Следующая