Карафуто - Донченко Олесь - Страница 35

• Предыдущая
• 35/45
• Следующая

— Назад! Чуєш? Назад! Назад!

На мить майнула картина: він, Володя, прив'язаний до дерева… Навколо тайга… Місяць світить крізь. гілля модрин… На відстані кількох кроків рись… Блищать її зелені зіниці…

— Назад! Гохан! Назад! Назад! Назад!

І пес не витримав. Винувато похнюпився і повернувся.

— Тепер уперед!

Але Володя не доказав цих слів. Хагімура вхопив його за руку і мовчки вказав на протилежний бік подвір'я. Юнак побачив коменданта Фудзіту і з ним трьох жандармів. За хвилину вони будуть тут. Один з жандармів здався Володі дуже знайомим. В ту ж мить юнак ледве не скрикнув:

— Хабаров!

Так, це дійсно був Хабаров, провокатор і шпиг, документи якого лежали зараз у Володиній кишені, Отже, негідник не загинув у проваллі. Не було сумніву, що йому пощастило натрапити на Володин слід.

Жандарми дуже поспішали. Хабаров щось похапцем говорив Фудзіті, який на бігу витирав хусточкою рясний піт з лоба.

Володя здригнувся від думки, що, коли б він хоч трохи спізнився, довелося б знову стати віч-на-віч з японською контррозвідкою.

Смикнувши Хагімуру, юнак ледве встиг заховатися за ріг будинку. Жандарми пробігли мимо. Вони поспішали якнайшвидше. Володі навіть вчулося, що один з жандармів назвав його справжнє прізвище.

Тепер настала вирішальна хвилина. Володя кинувся бігти широким подвір'ям. Хагімура не відставав. З розгону Володя вскочив у приміщення для вартових, через яке був хід до воріт. На той час у приміщенні двоє солдатів грали в якусь настільну гру. Третій вартовий, спершися на гвинтівку, стежив за меткими рухами пальців своїх товаришів, які качали на столі білі кістяні кульки.

— Лягай!

Цей вигук звалився на вартових, як довбня. На мить, розгублені й ошелешені, вони застигли на місцях.

— Лягай! — удруге гукнув Володя, націлившись з револьвера.

Ті, що грали, беззвучно сковзнули вниз і розпласталися на земляній підлозі. Солдат з гвинтівкою зробив непевний рух — можливо, що він хотів вистрілити. Та Хагімура, підскочивши до нього, вихопив у нього зброю, і той підвів руки вгору.

Хагімура метнувся до воріт і почав торсати важкий засув. Відсунути його заважала гвинтівка, і, кинувши її додолу, вже обома руками в'язень нарешті розчинив ворота.

І тут пролунав постріл… Другий, третій. Щось дзенькнуло біля самісінького вуха Володі, і він побачив, як Хагімура, мов підтятий косою, впав. У розчинені двері приміщення для вартових націлилось кілька револьверів. Майнули обличчя Фудзіти й Хабарова. Шпигун випускав кулю за кулею, ховаючись після кожного пострілу за двері. В ту мить, коли його обличчя виткнулось знову, Володя натиснув курок. Чіпляючись за двері, Хабаров упав. Відстрілюючись, Володя побіг у розчинені ворота. Ще хвилина, і він був у тайзі.

Юнак знав, що зараз його ніхто й ніщо не врятує, крім власних ніг. Ці чудові сильні ноги, пружні й м'язисті, тільки на них була надія.

Володя біг, мов лось, який рятується від лісової пожежі. Згадуючи потім про цей біг, юнак лише дивувався, як він не розбився об зустрічний стовбур смереки…

Давно стихли далекі постріли, насунувся присмерк, а Володя все не зупинявся. Порятунок був у тому, щоб опинитися якнайдалі від страшної й ненависної лабораторії. І коли впала ніч і в темряві не можна було нічого побачити за два кроки від себе, Володя сів на купу сухого хмизу. Юнак був на волі, але він не вважав, що небезпека минула. Проте втома перемогла. Володя тут же, на хмизі, міцно заснув.

Прокинувся він від людських голосів, які незабаром стихли, але юнак чув, як десь далеко тріщало сухе гілля. Так тріщати воно може тільки під ногою людини. Звірі ходять у тайзі нечутно й обережно.

Володя знову кинувся бігти. Він докладав великих зусиль, щоб не робити шуму. Це йому вдавалося. Тільки іноді стріляла під ногою суха гілочка, але навколо в тайзі стояла урочиста тиша, і ніщо не вказувало на присутність ворога. Володя подумав, що коли й була за ним погоня, то тепер самураї, напевне, вже загубили слід і відстали. Та це ж безглуздя ловити втікача в дикій тайзі.

Цілий день ішов Володя, продираючись крізь хащі. По дорозі нарвав трохи ягід. Ягоди були зелені і неймовірно кислі. Володя набив собі оскому, але з'їв їх усі до останньої.

Коли сонце почало сідати, стомлений юнак став готувати собі ліжко між кучугурами вітролому. Два величезні соснові стовбури, звалені бурею, тісно притулившись один до одного, утворювали бар'єр, за яким Володя намостив на хмизі зелених гілок та листя папороті. Постіль була готова. Напившися води з невеликого болітця, Володя ліг.

Угорі, над верховіттям дерев, ще стояв тихий передвечірній присмерк, але в тайзі поміж стовбурами сосон уже залягла ніч.

Володя ще не встиг заснути, як враз глухе знайоме ричання розляглося над його головою. Юнак хотів зірватись і… зустрівся з зеленими вогниками зіниць та довгими білими іклами оскаленої морди пса.

Троє японських поліцаїв з великим рудим догом дійшли до болітця. Пес захвилювався і рвучко натягнув ремінний поводок.

Поліцаї бачили тепер, що стривожило собаку. Край болітця ясно відбився людський слід. Він був зовсім свіжий. Людина тут пила воду і звідси пішла в хащу, де починався вітролом. Відбитки слідів губилися в заростях папороті.

Поліцаї стали радитись. Вони були дуже стомлені. Один з них шкутильгав, у другого на щоці засохла кров — сучок зірвав шкіру.

Хутко насувався тайговий присмерк.

— Ми далі не можемо йти, — сказав один з поліцаїв. — Мені здається, що ми заблудилися. Що ж до злочинця…

— Він зовсім недалеко, — підхопив другий. — Подивіться на пса, як він рветься вперед. І ці сліди свідчать, що…

— Почекайте, я вас помирю, — сказав третій. — Пес дійсно рветься, але це його особиста справа. Можливо, що справді він чує недалеко втікача. Ми ж нікуди далі не підемо і завтра повернемося назад. Але пса я пропоную зараз же одв'язати. Хай біжить. Коли він знайде злочинця, він зуміє затримати його без нашої допомоги.

— Але…

— Та не турбуйся. Пес загавкає, коли буде треба. І ми тоді поспішимо йому на допомогу.

Поліцай відчепив од нашийника кінець поводка, і дог безшумно помчав у хащі, нюхаючи слід.

Небезпека стає безмірно страшнішою, коли з'являється несподівано.

«Кінець! Мене впіймали!» Юнак чекав, що зараз почує кроки й голоси людей, що зараз його схоплять. Проте минуло кілька секунд, які здалися вічністю, а навколо була, як і раніше, тиша й темрява, і тільки потихеньку ричав пес.

Юнак хутко оговтався, і тоді нова думка пронизала його мозок:

«Та це ж, напевно, Гохан!»

Боячись поворухнутись, Володя тихим і спокійним голосом позвав:

— Гохан! Ти не впізнав? Це ж я! Гохан!

Ричання припинилось. Юнак обережно підвівся на лікоть. Гохан відступив, і Володі здалося, що пес навіть завихляв у темряві хвостом.

«Отже, я не помилився: це ж справді Гохан!»

І, скочивши на ноги, Володя тихо, але суворо наказав:

— Гохан, іди геть! Іди геть!

Пес постояв, потім повернувся, і вже оддалік під його лапою тріснула суха гілка.

Володя був переконаний, що слідом за псом ідуть поліцаї. Не можна було залишатися тут і хвилини.

Юнак знову рушив у путь. Але він знав, яка це надзвичайно важка річ — мандрувати тайгою вночі. До того ж навколо була страшна глушина, і зовсім невідомо, в який бік треба йти. Що, коли натрапиш просто на поліцейський загін?

Володя сів на звалений стовбур дерева і так просидів до світанку.

Він мало не плакав від жалю до себе самого. Такий він був маленький серед незайманої тайгової глушини. Але ні на мить не згасала в серці жива іскра палючого бажання — все перейти, все здолати, повернутись на батьківщину і врятувати батька.

І тут виникали такі спогади, з'являлись такі рідні й кохані обличчя, що серце починало несамовито калатати в грудях, рватися на простір, наче воно було замкнене в тісній залізній клітці.

• Предыдущая
• 35/45
• Следующая