Карафуто - Донченко Олесь - Страница 32

• Предыдущая
• 32/45
• Следующая

Минуло кілька днів. Щовечора Володя заходив до Аюгави й стелив йому постіль, змітав пил з книжок, завішував шторами вікна.

Зморшкуватий, як печене яблуко, дідуган-професор, зібгавшись у кутку крісла, закутавшись у дотеро і мерзлякувато зіщулившись, часто починав з Володею довгі розмови. Від нього юнак довідався, що лабораторія має вісім зал, що, крім Аюгави, в інших приміщеннях працює ще шість учених професорів-хіміків.

— Нам потрібні нові гази, яких би не мала жодна держава, — говорив дідуган. — Спасіння людства е священна місія імператорської Японії. Цього можна досягти, завоювавши всесвіт і встановивши скрізь соціалізм.

— Соціалізм? — вихопилось у Володі.

— Соціалізм, юначе.

— Ви — соціаліст, пане професор?

— Соціаліст, юначе. Я за соціалізм у всьому світі під керівництвом імператора. Так, так, я за те, щоб наш тенно[9] завжди їздив у машинах, фарбованих у червоний колір соціалізму!

Володя ледве стримував себе, щоб не прохопитися якимсь глузливим словом. Усмішка заграла на його губах, і Аюгава помітив це.

— Ти не віриш у перемогу імператорського соціалізму? — спитав він. — Для того щоб завоювати всесвіт, ми повинні спочатку підкорити Китай. Коли ми це зробимо, всі інші азіатські країни і країни південних морів будуть нас боятись і капітулюють перед нами. Всесвіт тоді зрозуміє, — що Східна Азія — наша. А маючи в своєму розпорядженні всі ресурси Китаю, ми почнемо завойовувати Індію, Малу Азію, Центральну Азію і навіть Європу. Так сказав Танака[10]. І ми виконаємо цей план, коли матимемо безліч гармат і бомб, а головне — газів…

Зморшкувате баб'яче обличчя дідугана почервоніло від хвилювання, очі заблищали під скельцями окулярів.

— Газів! — повторив він натхненно й пискливо. — Ось що зробить нас володарями всесвіту — гази! Ми душитимемо наших ворогів, як пацюків. Ми окутаємо газами цілі континенти!

Гачкуватим пальцем він кивнув Володі, щоб той присунувся ближче і, всміхаючись, захлинаючись, виставивши жовті кінські зуби, запитав:

— Ти чув, юначе, про мій А-2? Звичайно, ти не міг цього чути. Формула його ось тут! — Він ляскав себе по черепу. — Ось тут! Уяви собі, юначе, зелений м'ячик…

Володю наче що вкололо.

— Зелений м'ячик?

— Атож, юначе. Ці м'ячики такі веселі, вони так добре стрибають, їх купують і діти і дорослі. І ось такий м'ячик потрапляє в будинок, на завод, шахту. А через дванадцять годин він починає випаровувати крізь свою гумову оболонку смерть! Досить подихати повітрям, де знаходиться м'яч, одну-дві години, і людина спокійно, без болю, раптово вмирає від розриву серця.

Володя вп'явся очима в дідугана. Перед ним сидів страшний убивця, злочинець, який заніс над всесвітом отруєну фінку. Досить зараз схопити його руками за кістляву шию, задушити і…

Юнак ледве втихомирив бурю, яка знялася в серці.

«Ну, гаразд. Задушу його, сам загину, а на його місце прийде інший. Ні, так не можна. Переможе той, хто спокійніший, витриманіший. Ось так… Так…»

Перед очима зринули трупи машиніста, механіка і його помічника, які загинули від невідомої причини в машинному відділі «Сибіряка». В піджаку механіка знайшли тоді зелений м'яч…

— М'яч… — прошепотів Володя і згадав той жах, який з'явився в пана Інаби Куронуми, коли він побачив такий звичайний зелений м'ячик, і як з його наказу цей м'яч закопали в землю…

Але найстрашнішою була згадка про горбатого корейця на пристані у Владивостоці. Зараз, у цю хвилину, його вигуки — «м'яш! м'яш!» — Володя почув так ясно, наче горбань був ось тут, у цій кімнаті. Кореєць продавав, зелені м'ячі, і їх у нього купували моряки, пасажири, дітвора, робітники доків…

Володя відчув, як він блідне й тремтить. Він хотів у ту ж мить стрімголов бігти, щоб дати у Владивосток телеграму про корейця-диверсанта. Але схаменувся — це була безглузда думка, ніякої телеграми звідси на батьківщину не даси…

За хвилину Володя вже так опанував себе, що майже спокійно сказав:

— Це дуже цікава вигадка, пане професор, з м'ячами. Але, як же вони не шкодять тому, хто ці м'ячі розповсюджує?

Аюгава перестав посміхатися, похитав головою:

— Не в цьому справа, юначе. М'ячі покриваються лаком, який до певного часу затримує вихід газу. Потім лак знімається, і м'яч починає діяти… Та лихо в тому, що газ має смертельну властивість лише в приміщенні і отруює тільки через одну-дві години. Краще було б, щоб він діяв значно швидше. Але сила м'яча в тому, що він, знаходячись десь на заводі, діє протягом двох місяців, хо-хо… Уявляєш, юначе? На два місяці цехи вибувають з ладу, бо робітники мруть сотнями. Хто догадається знайти і викинути з заводу захований десь невеличкий м'ячик?

Хитро посміхнувшись, Аюгава зашепотів Володі майже у вухо:

— Цікаво те, що А-2 не лишає ніяких змін на внутрішніх органах. Серце спиняється, і все…

Якось уночі Володю розбудив комендант:

— Я ніколи, повірте моєму слову й моїй гідності, не насмілився б потурбувати вас уночі ні за яких, бодай найневідкладніших справ, але я не можу щось заперечити панові професорові Аюгаві проти його бажання бачити вас. Я приношу тисячу вибачень і запевняю, що ніколи-ніколи, навіть…

— Мене кличе професор? — перебив Володя цю словозливу. — Вночі? Цікаво…

Він хутко одягся і з'явився до Аюгави. Дідуган сидів у кріслі і, побачивши Володю, мляво поманив його пальцем.

— Я радий тебе бачити, юначе, — проказав. — У мене безсоння. Я почуваю себе дуже самітним, бо мені немає до кого обізватися. Мої колеги заздрять мені і намагаються принизити значення моїх винаходів. Я один, зовсім один. Але я бачив, як ти тремтів, коли я розповідав тобі про А-2. Це був священний трепет, чи не так, юначе? Трепет перед геніальним винаходом, який дасть Японії славу.

Володя мовчки кивнув головою, йому здалося, що перед ним сидить маніяк.

— У моїй голові блукають великі думки, — провадив далі Аюгава. — Кому я розповім про них? Мене знає й цінить генеральний штаб. О, там видатні генерали, цвіт імператорської Японії, поєднання мудрості, хоробрості й благородства самураїв. Але штаб далеко, і я тут самотній серед своїх колег, які чекають мого провалу, мого падіння. І вночі я один зі своїми думками.

Він помовчав, потім розгорнув зошит, знову згорнув його і замкнув у шухлядку письмового стола.

— Я тільки що закінчив формулу. Вісімсот дослідів, юначе. Це новий винахід. Я назву його танець-газ. Ти здивований? Незабаром я робитиму останні досліди. Ти побачиш сам на власні очі, в чому справа, і зрозумієш, чому я так назвав його.

Залізні двері в підвалі дуже зацікавили Володю, і він весь час пам'ятав і про них, і про Лі Фуна. Юнак давно вже хотів знову відвідати велетня-вартового, але стримувало його те, що Фудзіті хтось розповів про перше побачення з Лі Фуном. Дуже можливо, що за кожним кроком Володі непомітно стежив досвідчений шпигун. Очевидно, комендант не зовсім довіряв юнакові, який так несподівано опинився на території лабораторного містечка.

Проте цікавість перемогла. Власне кажучи, це була не тільки звичайна цікавість. Якесь тривожне почуття народжувалось у Володі, коли він згадував Лі Фуна і двері з замком. З'являлась думка, що Лі Фун і рудий пес Гохан стережуть в'язнів.

Увечері, коли скінчилася робота. в лабораторії, Володя пішов до Лі Фуна. Вартовий зустрів юнака як старого знайомого, весело посміхаючись, але Гохан, як і першого разу, заричав і наїжив шерсть. Тоді Володя кинув собаці шматок смаженого м'яса, який приховав за обідом. Гохан глянув на Лі Фуна і обережно, ніби знехотя, схопивши м'ясо зубами, відійшов у куток. Незабаром звідти почулося його жвакання.

Лі Фун, здавалося, щиро зрадів Володі. Він посміхався, мукав, намагаючись рухами виказати свою приязнь. Зрозуміло, що вартовий сам був, наче в'язень, змушений довгі години перебувати в підвалі. Отже, не дивно, що він радий був побачити біля себе живу людину.

• Предыдущая
• 32/45
• Следующая