Карафуто - Донченко Олесь - Страница 25

• Предыдущая
• 25/45
• Следующая

На порозі з'явився Хабаров.

— Вставай, Дорошук, — сказав він. — Нам справді треба йти. Чим раніше, тим краще. Хоч я не вірю в синтоїзьких[5] духів, але я вірю в поліцаїв, які іноді сюди навідуються. Артіль зараз виходить на роботу, а ми рушимо. Я добре знаю дорогу.

— Дорогу?

— Ні, звичайно, ніякої дороги немає, але є ведмежі стежки, є прикмети, є великий струмок, один і другий, вздовж яких нам треба йти, щоб не збочити.

За плечима в Хабарова висів очеретяний кошик.

— Це їжа, — сказав він. — Окума вже про все потурбувався.

Володя хутко встав. Справді, було б величезним безглуздям, коли б його тут застукали жандарми. Треба негайно йти звідси. Яке, зрештою щастя, що він натрапив на дроворубів, що він має провідника до самісінького кордону!

Дякуючи за притулок, Володя гаряче стиснув руку Окумі, хоч той, здається, і не звик висловлювати таким чином свої почуття.

Попрощався з тими дроворубами, яких зустрів біля барака, і разом з Хабаровим вирушив у глиб тайгових нетрів.

Озирнувся і побачив Окуму. Він стояв і плескав у долоні. Він просив у духа щасливої подорожі…

Вранці тайга була непривітна й насуплена. Вона була наче мертва, застигла. Найменший подих вітерця не ворушив темно-зеленої хвої.

Тайга спала. Вона прокидається вночі. Тоді вона повна стриманого шепоту й таємничого шемрання. Тоді прокидаються її тихолапі мешканці, і їхні зелені очі світять, як фосфоричне сяйво гнилого пенька.

Хабаров ішов попереду. Він упевнено продирався крізь хащі, іноді озираючись на Володю, наче хотів переконатись, що той не відстав. Незабаром вийшли до струмка і довго йшли вздовж його русла, аж доки струмок не звернув кудись убік.

Усе частіше траплялися тайгові сопки, вкриті модринами. Дедалі сопки були все вищі й вищі, і незабаром Володя побачив справжню гору, яка здіймалася край невеличкої річкової долини.

Долина заросла осиками й березами, кущами бузини й шипшини. Висока, до пояса, густа трава зовсім ховала вузьку тайгову річечку. Її сталеву стрічку Володя побачив, лише зійшовши на схил сопки.

Вони йшли ледве помітною стежкою, що звивалася вгору. Хабаров пояснив, що стежку протоптали звірі, ходячи вночі на водопій.

Схил сопки вкривали ялини й смереки, але вище знову почався листяний ліс. Берези, осики та вільшина стояли навколо стіною. Стежка зникла, і Хабаров повів тепер Володю навпростець. Він таки справді добре знав напрямок.

— Ви, мабуть, бували на кордоні? — спитав Володя. — Ви так упевнено ведете мене, що я…

— Бував, — неохоче муркнув Хабаров, озирнувшись, і Володі здалося, що його обличчя потемніло.

— Бував. Там у мене деякі справи… Там працює мій брат… теж дроворуб…

В обідню пору посідали під кущем дикої смородини. Гора лишилась далеко, але попереду знову вставали сопки, одна крутіша від одної.

— Ні, треба спочатку попоїсти, — сказав Володя. — Я не подужаю натщесерце отих круч.

Хабаров розкрив кошика і витяг смаженого рябця.

— Це наш Окума промишляє. У нього є мисливська рушниця. Але полює він рідко, немає часу за роботою.

В консервній банці був варений рис.

— Я теж звик до цього, замість хліба, — вказав очима на рис Хабаров.

Він поставив перед Володею пляшку.

— Саке, — сказав він. — Її японці п'ють підігрітою, але нам буде і так добра.

— Дякую, я не питиму, — відмовився Володя. — Як я, п'яний, перейду через кордон?

— П'яний? Дурниці! Від саке? Та це ж рисова горілка, має всього двадцять градусів! Пий!

Хабаров відкупорив пляшку і подав її Володі. Юнак нерішуче повертів пляшку в руках і поставив.

— Пийте краще ви… товаришу Хабаров.

— От такої! Половина пляшки твоя. Спочатку ти мусиш випити. І потім ось що… Для тебе я не Хабаров, а просто Петя, Петро… Пий. Тільки — враз, хутко, не міркуючи. Ну?

«От причепився, як реп'ях», подумав Володя, взяв пляшку і ковтнув із шийки. Пекуча рідина, наче ножем, полоснула горло. Юнак закашлявся, на очах проступили сльози.

— Оце… така… саке? — ледве вимовив він.

— Пий, пий! Ну да, саке! Ти не будеш більше? Це чорт знає що таке! Я гніваюсь на тебе.

— Це… саке?

— Саке.

Неясна підозра заповзла в серце. Неймовірно, щоб оцей пекучий спирт був саке.

Хабаров сердито поставив пляшку в кошик.

— Коли так — я теж не хочу! — буркнув він.

Деякий час обидва мовчки їли м'ясо. Хабаров скоса зиркав на Володю. Потім удавано, як здалося Володі, посміхнувся.

— Ну, годі нам сердитись, — сказав примирливо. — Адже ми в тайзі. Нам треба бути друзями. Руку!

Він потиснув Володю за лікоть.

Над верховіттям дерев пропливав червневий лагідний день. Крізь просвіти в густому мереживі хвойного віття виднілися острівці блакитного чистого неба.

Десь угорі віяв вітрець, але внизу, під наметом з хвої, було тихо й задушливо. Тут завжди стояв присмерк, і тільки на галявинах сяяло сонце, колихалися квіти і дзвеніли комахи.

— Я не знав, що у вас є брат, — сказав Володя Хабарову, коли вони знову рушили в путь.

— Брат? Який брат? — здивувався той.

— Та ви ж недавно сказали, що у вас є брат, що він живе біля кордону.

Хабаров зніяковів.

— А, так, так! Звичайно. Брат, його звуть Сергій. Дивися — сірка!

Він нагнувся і наздирав з пенька модрини червонуватої камеді.

— Її жують, — сказав він, вкидаючи шматочок у рот. — Ясна від неї, кажуть, міцнішають.

І вони пішли далі.

— А батько ваш був політичний засланець?

— Чому ти кажеш мені «ви»? Адже ми — друзі. Мій батько? Ну да. Його засудили на довічну каторгу за замах на губернатора. Власне кажучи, його мали стратити, але саме трапилась якась амністія, чи що. Одно слово — смерть батькові замінили довічною каторгою. Дивися, який гриб. Але він отруйний. Гадючий, кажуть. Ти чув, як кричить гадюка?

— Сичить?

— Ні, кричить. Співає. Це буває вночі. Ось так: крю-крю-ю…

— Справді? Це моторошно.

— Або коли пугач кричить. Він плаче й регоче. Думають, що лісовик.

— А ведмеді? Часто трапляються?

— Ого, на кожному кроці. Тайга. Де ж їм жити, як не в тайзі?

— Я ще не зустрічав.

— Вони перші на людей не нападають. Ось вовки страшніші. Особливо, коли зграя.

Ішли деякий час Мовчки, а тоді Хабаров запитав:

— Ти любиш вино? Я люблю бургундське, наприклад, шампанське. В селище привозять. Там є невеличкий ресторан. Люблю погуляти!

— Хіба це дозволяє заробіток?

— Іншим не дозволяє, але мені…

Він замислився і облизав губи.

На вершині сопки, на кам'янистій кручі, червоніли стовбури сосон. Сонце сідало.

— Ми дуже добре йшли, — сказав Хабаров. — До того ж я повів навпростець. Ми вже зараз у прикордонній смузі.

— Невже?

— Так, так. Я сам не сподівався.

Володя схвилювався. Скоро кордон! Хабаров теж, мабуть, почував себе не зовсім добре. Він часто озирався на Володю, важко дихав, наче хтось стискав йому горло.

— Треба обережніше, — сказав він. — До кордону рукою подати.

Його рухи стали скрадливі, м'які.

— Мені треба зробити невеличку розвідку, — тихо сказав він. — Ти почекай мене тут.

Володя сів на траву, йому здалося, що Хабаров злякався і хоче його покинути. Коли це так — хай скаже правду. Треба дякувати вже за те, що довів до кордону, я далі…

— Не ворушися, жабо! — враз почув над собою Володя вигук свого провідника. — Не озирайся, а то — вб'ю!

Володя закляк.

— Вставай! — пролунала нова команда.

Не озираючись, Володя встав.

— Через кордон захотів? А цього не хочеш?

Хабаров блиснув перед юнаком лезом мисливського ножа — фінки.

— Думав, що я тебе справді прямісінько через кордон? Ні, жабо, до кордону далеко. Я знаю інший шлях. Зараз буде селище, ха-ха…

— Хто ж ти? — тихо спитав Володя..

• Предыдущая
• 25/45
• Следующая