Карафуто - Донченко Олесь - Страница 17
- Предыдущая
- 17/45
- Следующая
Дорошук, допомагаючи собі рухами, намагався спитати солдата, що він знає про сина. Але Сугато тільки заперечливо хитав головою, і геолог не міг добрати, чи справді не розуміє його японець, чи відмовляється повідомити.
Зненацька Сугато швидко загомонів. З його рухів Іван Іванович зрозумів, що солдат турбується, чи не били його, Дорошука, в поліцейській управі. Геолог заперечливо похитав головою, але пальцем показав на груди — мовляв, катували серце.
Це була та ж самісінька яма чи льох з кам'яною підлогою й земляними стінами. Нестерпну ніч провів тут Іван Іванович. Даремно він намагався хоч трохи задрімати. Пронизливий холод не дозволяв цього. Одежа не гріла. Щохвилини треба було схоплюватись і рухатися, аби зігрітися.
Моторошна пітьма, глибока тиша без жодного звуку, без шелесту, без зітхання справляли враження могили. Здавалося, що над головою лежать тисячотонні шари землі й гірської породи і виходу звідси немає. Дорошук відчував, що він міг би заридати зараз від зворушення, почувши людський голос, навіть звичайнісінький звук цокання годинника.
До всього долучалися гнітючі думки про Володю. Іван Іванович з жахом переконувався, що занепадає духом. Це було найгірше, що могло трапитись.
— Невже вони зламають мене? — питав геолог. — Ні, це неможливо!
Він починав пригадувати, які страшні випадки траплялися з ним у житті, з якого небезпечного становища він не раз рятувався, завдяки непохитній волі й рішучості. Згадалося, як кілька років тому в Хібінах, шукаючи апатити, Дорошук зірвався на Кукісквумчоррі в ущелину і дві доби сидів серед снігу й криги, розглядаючи гостре каміння й високо вгорі клаптик сірого полярного неба. Допомоги не було. Але після багатьох невдалих спроб, геолог таки видряпався нагору.
А зустріч з усурійським тигром? Дорошук, тоді ще юнак, добу просидів на дереві, а внизу скаженів поранений звір, схожий на велетенського кота…
А скільки разів доводилося потопати, бути на волосинці від смерті, терпіти невимовну спрагу і голод!
Було ще темно надворі, коли Івана Івановича знову повели до поліцейської управи. Супроводжував його цього разу не Сугато, а інший вартовий — мовчазний і понурий. Дорошук намагався заговорити до нього, але дістав у спину стусана рушницею.
Допитував цього разу Лихолєтов. Інаби Куронуми не було.
— Надумали щось за ніч? — зустрів штабс-капітан геолога. — Певне, одержимо вашу згоду. Сідайте. Що? Ви не згодні? А ви знаєте, що вас чекає?
— Повернення з сином на батьківщину, — спокійно відказав Іван Іванович.
Лихолєтов закурив цигарку.
— Ви покиньте цю надію, — сказав він сердито. — Покиньте. Доки ви не… не…
— Не стану шпигуном, ви хочете сказати?
— Доки ви не дасте деяких невеликих відомостей, ви не побачите ні сина, ні батьківщини.
Цього разу допит тривав недовго. Переконавшися, що ніякої згоди з геологом не дійти, Лихолєтов покликав поліцая і щось тихо йому наказав.
«Почнуть катувати», ворухнулася думка.
Дорошук відчував себе після безсонної ночі розбитим і знеможеним. Здавалося, що за одну годину міцного сну можна віддати життя. Голова мимоволі падала на груди.
Штабс-капітан помітив цей стан свого в'язня.
— Востаннє питаю вашої згоди, — сказав він. — І ви відразу ж побачите вашого сина, одержите чисту білизну, ліжко, білу подушку. Чудову подушку, м'яку, як пух. Ви спатимете, скільки захочете. І вже завтра матимете змогу виїхати в Радянський Союз.
— Скажіть, де мій син?..
— Нічого не скажу, поки не матиму вашої згоди.
— Тоді… робіть, що хотіли. Ви, здається, майстер своєї справи… Віртуоз…
— Ні, я вчився в японців. Вони перевершили нас, росіян, — цинічно зауважив білогвардієць. — І коли б ви знали, що вас зараз чекає, ви не казали б отого «робіть, що хотіли». Пан Інаба Куронума наказав зняти з вас скальп.
— Що? — стріпнувся Іван Іванович. — Я в лапах ірокезів?
— Гарнісінька штучка, — провадив далі, не слухаючи, Лихолєтов. — Знаєте, як це робиться? Знімають шкіру з голови разом з волоссям, на взірець парика. Ну от, ми й вирішили цю операцію вчинити з вами. І відправити ваш парик аматорському гурткові у ваш колгосп. Як подарунок від японської таємної поліції.
«У нього заплітається язик, він — п'яний, — майнула в геолога думка. — І в такому стані від нього можна сподіватися всього…»
Холодні мурашки враз побігли поза шкірою. Лихолєтов підморгнув поліцаєві, який стояв, виструнчившись, біля порога.
— Ну, як, шановний пане радянський учений? Заспокойтесь, ви потрапили не до дикунів. Ми скальпів не знімаємо…
— Ви робите далеко простіше. Ви просто палите в паровозних топках живих людей. Чи не так?
— Ви про кого це? На кого натякаєте?
— Про більшовика Лазо. Його спалили в паровозі.
— Дуже можливо. Будемо відвертими. Ми програли в громадянській війні тільки тому, що були занадто м'якосерді. В наступну окупацію ми перевішаємо половину населення. Будьте певні. Можете записати собі це в блокнот.
Він махнув рукою. Поліцай штовхнув геолога в спину.
Цього разу Дорошука не повели вулицею, його замкнули в невеличку підвальну камеру в поліцейській управі.
Не встигли зачинитися двері, як Лихолєтов з'явився знову. Його поведінка здалася Івану Івановичу дивною. Штабс-капітан наче не наважувався сказати геологові щось дуже важливе. Він стояв, спершись плечем на одвірок, і ніби-болісно шукав, з чого почати розмову. Це ніяк не було схоже на білогвардійця Лихолєтова, особливо, коли той був напідпитку.
— Ви давно звідти? — нарешті непевно вказав він кудись у простір. — Я кажу про Росію… про Москву… Недавно? Я так і думав. Чи правда, що Москва так змінилась, як це пишуть у ваших газетах? Правда? Я і сам так думав. Метро і все інше… А Тверська — як там? Дім номер тридцять дев'ять? Там я виріс. Хе-хе, золоте дитинство… Нема Тверської? Як це — чоррт! А… розумію — вулиця Горького. А потім… потім Велика Дмитровка. Спогади юності, хе-хе… Там жила моя наречена, дім номер… Що? Нема? Вулиця Пушкіна?
Він наблизився до геолога і, дихаючи йому просто в обличчя горілчаним перегаром, говорив майже пошепки:
— Ненавиджу! Чуєте? Ненавиджу вас за те, що ви повернетесь туди… в Москву. Побачите Тверську і дім номер тридцять дев'ять… За те, що повернетесь ви, а не я!..
І враз, паскудно вилаявшись, він вигукнув:
— Та це ще побачимо! Ще побачимо! Не бути вам у Москві! — Він повернувся і, втягши в плечі голову, схожий на цибатого чорногуза, пройшовся по камері. — І, крім того, ви ще не знаєте, що ваш син… Володя — смертельно хворий.
Іван Іванович сіпнувся:
— Це правда?
— Ну от. Звичайно. Батьківська любов — свята річ.
— Для вас?
— Звичайно. Ми — люди. Ваш син хоче вас бачити. Просить…
Дорошук зробив зусилля і підвівся.
— Ведіть. Де він?
— Хвилинку, — підняв руку Лихолєтов. — Такі справи… швидко не робляться.
— Але мій син…
— О, він ще протягне день-другий. А втім, ручатися не можна. Ви його зараз побачите. У нього температура доходить до сорока, як… хе-хе, наша колишня, рідна, расєйська сорокаградусна. Саке — це ж винце, не більше. Японці не вміють пити. Це, знаєте, народ з делікатним шлунком.
— Замовчіть!.. Мій син…
— Зараз, зараз. Підемо. Ось, будь ласка…
Він поклав на стіл перед Іваном Івановичем білий чистий аркуш паперу.
— Прошу, підпишіть.
— Що? Не розумію.
— Як не соромно? Ви ж — учений. Тільки ваш підпис. Ось тут, унизу. Carte blanche, як кажуть французи. Будь ласка, швидше. Ваш син помирає. Хоче вас бачити… чекає…
Дорошук зразу сів, заперечливо похитавши головою.
— Ви підпишете? Ні? Але ж ваш син…
— Він здоровий. Це — провокація.
— За такі вирази ви знову можете опинитись там, де тільки що були. В льоху.
У цю хвилину, мабуть, ні на мить не забуваючи, що його батько й дід поховані в Токіо, серед могил найславетніших самураїв, велично ввійшов пан Інаба Куронума. Його очі допитливо перебігали з чистого аркуша паперу на Дорошука й Лихолєтова. Білогвардієць виструнчився і доповів. Начальник поліції завуркотів лагідно, навіть посміхаючись.
- Предыдущая
- 17/45
- Следующая
