Карафуто - Донченко Олесь - Страница 11

• Предыдущая
• 11/45
• Следующая

Володя вийшов з печери і гукнув у темряву:

— Хто там?

Йому відповіла тільки луна.

— Хто там? — знову гукнув хлопець.

І знову мовчання. Невже це була тільки галюцинація?

Володя хотів вернутись у печеру, коли вже зовсім ясно долинув з мороку стогін.

— О-о-ой!..

Юнак схопився з місця бігти шукати невідомого, якому, напевне, потрібна була допомога. Але не зробив він і трьох кроків, як ледве не зірвався з кручі.

Ні, це неможливо — блукати вночі по гострих і стрімких скелях! До того ж Володя переконався, що невідомий десь далеко, може на протилежному краю острова, але в надзвичайній тиші здавалося, що кожний звук чути зовсім близько.

Як не гукав хлопець, ніхто йому не відповів. Дуже схвильований вернувся Володя в печеру. Завтра вранці, ледве розвидниться, він піде і обов'язково знайде невідомого. Хто він? Володя був певний, що це хтось із «Сибіряка».

Серце хлопця завмирало в страшній тривозі, коли вік думав, що це може бути батько…

Майже всю ніч перевертався юнак з боку на бік, дослухаючись. Ледве діждався світанку. Тільки засіріло, він уже був далеко від печери, не забувши почепити біля ходу білу хусточку, щоб можна було потім легко знайти своє житло, сховане між скелями.

На високій кручі Володю застав схід сонця. Гарячий малиновий штандарт сонця здіймався над смугою землі, яка розтопленим золотом струменіла на обрії. Золотисті потоки заливали море, змішуючися з малиновим, найніжнішого відтінку, кольором. І зелене полотнище моря повільно відступало далі й далі, аж до острівця, на якому стояла застигла, зачарована постать Володі.

Але хлопця враз пронизала думка, що смуга землі, яка тягнеться за обрій, лежить на сході.

— Невже… невже це Сахалін? — прошепотів Володя. — А може… це один з японських островів, наприклад Хоккайдо?..

Та не було часу ні міркувати, ні довго милуватися на сонячний схід. Треба було якнайшвидше відшукати невідомого, стогін якого Володя чув уночі.

Голод прокинувся з новою силою. Юнак жував на ходу соковите листя і дрібно тремтів від вранішнього холодного вітру. Проте незабаром мандрівка по скелях так нагріла хлопця, що в нього змокрів чуб.

В одному місці, підійшовши до води, Володя побачив невеличку затишну бухточку. Придивившись, юнак здригнувся. На мілкому дні, поміж дрібним камінням, він побачив якусь велику чорну потвору з багатьма рухливими клешнями. Крізь прозору зелену воду ясно було видно, як потвора ворушилась, наче огидний живий клубок. Зелені, руді й червоні водорості, злегка похитуючись, раз у раз закривали клубок від очей юнака.

Та за мить Володя роздивився, що потвора не що інше, як безліч морських великих крабів, які натрапили на щось їстівне. Переплітались когтисті клешні, настовбурчувалася щетина вусів, і колючі панцири, здавалось, скреготали під водою, чіпляючись один за одного.

— Бухта крабів, — проказав Володя.

Спрага мучила його нестерпно. «Невже на острові не знайдеться Долини Прісного Джерела?» Але такої долини юнак не знаходив. Інколи він натрапляв під скелями на траву, вкриту росою. Тоді хлопець ставав навколішки і, припадаючи до землі, злизував блискучі холодні краплини. Але сонце здіймалося все вище, і незабаром роси вже ніде не можна було знайти.

Перемагаючи млявість у всьому тілі і раз у раз облизуючи сухі, порепані губи, Володя видирався на кручі, спускався в неглибокі вузькі ущелини, простував горбами, зарослими низенькими, скаліченими вітром соснами й жовтою травою.

Сонце було вже над головою, коли юнак присів спочити під навислою скелею, ховаючись від сонячного проміння. Навколо не було жодних ознак присутності людини. Володя подумав, що невідомий, який стогнав уночі, міг досі померти. А може, він безмірно страждає під гарячим промінням, не в силі сховатися в холодок?

Ні, не можна відпочивати. Треба негайно шукати далі.

Володя схопився. Та не зробив він і кількох кроків, як зупинився мов укопаний. Здавлений покрик застиг у нього на устах…

Не далі як за десять метрів у невеличкому вибалку сиділа людина. Володя бачив тільки її широку спину й потилицю. Людина схилилась над чимсь довгим, зчорнілим…

Так минуло кілька секунд. Потім, наче відчуваючи, що в нього втупилися чиїсь очі, невідомий повільно повернув до Володі худе, змучене обличчя.

— Тату! — несамовито гукнув хлопець і кинувся до батька.

Коли вгамувалася перша гаряча, безтямна радість несподіваної зустрічі, почалися безконечні квапливі запитання й розповіді. Вислухавши сина, Іван Іванович розказав свої пригоди. Вони мало відрізнялись од пригод Володі. Дорошукові вдалося впіймати на хвилях і вдягти на себе рятувальний круг. До геолога підплив Хотта, і вони намагалися не губити один одного з очей, хоча це було надзвичайно важко. Буруни несли просто на скелі. Тоді обоє вирішили будь-що-будь дістатися до землі.

Хотта впіймав дошку від шлюпки, і, користуючись нею як бар'єром, обидва попливли вперед. Іван Іванович щасливо уникнув зустрічі з гострим камінням, йому лише дуже поранило ногу. Хотту ж ударило об скелю головою. Геолог ледве встиг підхопити його мертве тіло і витягти ось на берег.

Труп Хотти лежав тут же поряд, втупивши в небо скляні, застиглі очі.

Іван Іванович похитнувся. Блідість вкрила його обличчя.

— Що з тобою, тату? — кинувся Володя.

— Нічого, сину, — прошепотів Дорошук. — Втратив багато крові… І потім… Їсти хочу й пити… пити…

Минулої ночі геолог був непритомний, тому й не чув, як гукав Володя. Прийшов до тями він тільки на світанку. Перев'язав собі рану на нозі і, шкандибаючи, вирушив оглядати землю, на яку він потрапив. Але, відчуваючи, що втрачає останні сили, Іван Іванович повернувся до мертвого Хотти.

Володя схопився. Він бачив, що батькові треба негайно дати попоїсти. Юнак згадав про Бухту крабів. Довго міркувати не доводилося. Він залишив батька самого і подався понад берегом. Увійшовши по коліна в воду, він спритно вхопив одного великого краба і викинув його на сухе. Потім другого і третього. Решта крабів швидко розбіглись.

Володя повернувся із здобиччю. Він боявся, що батько не стане їсти сирого м'яса крабів. Воно було жовтувате й гидке на вигляд. Але хлопець помилився. Іван Іванович затулив собі двома пальцями ніс, щоб не чути запаху, і почав їсти так, наче приймав рицину. Дивлячись на нього, почав їсти й Володя. Юнак відчував, як з кожним шматком проковтнутого м'яса відновлювалися сили і кров починала жвавіше пульсувати в жилах.

— Чудове меню! — посміхнувся Іван Іванович. — Слово честі, що я далі навіть не торкнуся свого носа, бо цей запах починає мені навіть подобатися. Просто чудове, смачне й ніжне м'ясо, яке трохи відгонить морем і водоростями.

— Крім того, трохи тхне молюсками, — додав Володя. — Клас черевоногих, здається…

В уяві зринула Інга.

— Клас черевоногих, група молюсків, — повторив юнак.

— Ти добре пам'ятаєш зоологію, — сказав Іван Іванович.

Володя почервонів.

Шкандибаючи і спираючись на сина, геолог видерся на вершину горба, звідки було видно оддалік смугу невідомої землі. Довго він стояв мовчки, вдивляючись у далекий берег. Потім сказав:

— Це Сахалін. Мені здається, що я бачу навіть нафтові вишки. Питання в тому, кому належить ця земля. Чи це наш Сахалін, чи Карафуто?

— Голова чи японський хвіст?

— Саме про це я й хочу довідатися, сину…

Йото блакитні очі спинилися на Володі. Юнак прочитав у них глибоку любов і приховану тривогу.

— Коли б у нас була радіостанція, Володю! Ех, ми б не журились! А зараз єдине, що треба робити, це сигналізувати. Треба, щоб робінзонів зняли з цього безлюдного острова.

Дорошук, як і завжди, намагався жартувати, але прихована тривога світилася в короткозорих очах, і це ясно бачив Володя. І тривога ця, певно, була саме за нього, за Володю.

Іван Іванович почав махати сорочкою, як прапором, йому допомагав син. Обидва стомились, але ніяких сигналів у відповідь не було.

• Предыдущая
• 11/45
• Следующая