Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик - Льюис Клайв Стейплз - Страница 3

• Предыдущая
• 3/31
• Следующая

— Взагалі для того, щоби мною правувати, — відповів кінь. — Та я маю намір провадити сам, то ти, будь ласкав, тримай руки при собі. І ще одне: я не дозволяю тобі хапати мене за гриву.

— Але послухай, — спробував заперечити Шаста, якщо я не триматимусь за віжки чи за гриву, то як узагалі втримаюсь на тобі?

— Триматимешся ногами, — відказав кінь. — У цьому-бо суть доброї верхової їзди. Якомога сильніше обійми мене колінами за тулуб. Та сядь рівно… рівненько як жердина; лікті притисни до боків. До речі, а що ти зробив з острогами?

— Одягнув їх собі на ноги, ясна річ, — відповів Шаста. — Я знаю, для чого вони.

— Ну то зніми їх і поклади до сідельної сумки. Доберемося до Ташбану, то продамо їх. Готовий? Що ж, пора: давай, сідай у сідло.

— О-о-о! Який-бо ти височезний! — засапався Шаста, бо з першої спроби у нього нічого не вийшло.

— Я кінь — і все, — прозвучала гордовита відповідь. А ти вилазиш на мене, мов на копицю сіна! Отак, тепер ліпше. А зараз сядь рівно і згадай, що я тобі казав. Так, притисни коліна. Сміх та й годі: мені, який водив у наступ кавалерію і не раз вигравав кінні перегони, доводиться мати на собі отакого горе-вершника, який тримається у сідлі наче міх з картоплею! Та гаразд, гайда звідси, — і кінь добродушно захихотів.

Спершу вони рушили на Південь і дійшли до невеличкої річечки, яка несла свої води до моря. Тут він потупцював і залишив у прибережному намулі кілька глибоких чітких слідів, що вели на Південь. Та тільки-но мандрівці опинились на середині броду, кінь рвучко повернув проти течії і рушив по річищу догори. Вони вже були доволі далеко від хатини, але ще шмат дороги кінь пройшов по прибережній жорстві, аби не залишилось жодних слідів, і нарешті видобувся на північний берег. Пройшли ще трохи — і невдовзі усе, що досі знав Шаста, тобто хатина, самітнє дерево побіля неї, віслюча стаєнка й устя річки, розчинилось у сірій імлі теплої літньої ночі. Тепер шлях провадив їх угору і за якийсь час вони опинились на кряжі, який для Шасти завжди був межею знаного йому світу. Глянувши перед собою, хлопець побачив порослу травою безмежну широчінь — дику, безлюдну й вільну.

— О-го-го! — вихопилося У коня. — Який простір! Ось де можна розігнатись, о-ох!

— О-йой, не треба, — спохопився Шаста. — Ще ні! Я не вмію так… будь ласка, конику… не знаю, як тебе звати.

— Бругу-гугу-бругу-гугі-га, — відповів кінь.

— Я ніколи не зможу цього вимовити, — сказав Шаста. — Можна, я буду називати тебе Бругу?

— Гаразд… якщо инакше в тебе не виходить, то хай уже, — погодився кінь. — А як називаєшся ти?

— Мене звати Шаста.

— Гм, — хитнув головою кінь, — оце справді йменнячко — язика зламаєш. Добре, зараз розкажу тобі про галоп. Повір, галопом скакати набагато легше, ніж риссю (звісно, якщо ти уявляєш, що воно таке), бо не треба увесь час підніматися й опускатися у сідлі. Обхопи мене колінами за тулуб і дивися поміж мої вуха вперед. Униз не дивись. Якщо відчуєш, що готовий злетіти з сідла, стисни мене міцніше ногами, і випрям спину. Готовий? В ім'я Нарнії — вперед, на Північ!

Наближався полудень. Шаста прокинувся від того, що відчув щось тепле і м’яке на своїй щоці. Він розплющив очі і побачив перед собою довгий конячий писок. Кінь носом делікатно намагався розбудити хлопця. Шаста пригадав, що було минулої ночі, сів і тут-таки застогнав від болю.

— Ой, Бругу, — хлипнув він, — я геть розбитий. Ціле тіло болить, я не годен поворухнутись.

— Доброго ранку, малий, — сказав Бругу. — Цього я й боявся. У тебе все ниє, так? То знай: це не тому, що ти забився, падаючи. Зрештою, упав ти разів десять, не більше, і то на м’яку травичку. Іго-го, та це забава і тільки! Ага, так: раз ти таки гепнувся просто на кущ дроку. Але м’язи у тебе болять від верхової їзди — на перших порах так буває. Гаразд, снідати будеш? Бо я вже поснідав.

— О-ох, дай мені спокій, — простогнав Шаста. — Кажу тобі, я не можу встати.

Але кінь, допомагаючи собі носом і копитом, таки змусив хлопця піднятися. Шаста встав і роззирнувся довкола. Ззаду він побачив невеликий гайок, а просто перед ним земля була всіяна якимись білими квітками. Вдалині виднілося море — инколи вітер навіть доносив шум хвиль. Шаста ніколи не бачив моря з такої висоти — у його очах з’явилося щире захоплення. Доки сягав зір, тягнулося морське узбережжя, білі хвилі розбивалися об скелі, а над ними літали мартини. Припікало сонце. Шаста вдихав на повні груди п’янке повітря і насолоджувався запахом трав і квітів. Річ у тім, що хатина, у якій він виріс, і всі речі, що у ній були, міцно пропахли рибою. Спершу хлопець не одразу усвідомив, чому йому так подобається тутешнє повітря, але далі зрозумів: у ньому не було запаху риби. Поринувши у мрії, Шаста на якийсь час навіть забув про свої синці та біль у м’язах. По якомусь часі хлопець обернувся до коня:

— Гей, Бругу, ти говорив про сніданок?

— Еге ж, — відповів Бругу. — Думаю, треба зазирнути у бесаги — там напевно щось знайдеться для тебе. Ось вони, висять на дереві. Ти залишив їх там уночі, чи, радше, на світанні.

Шаста понишпорив у торбах і справді знайшов там м’ясний паштет — правда, він устиг трішки засохнути, жменю злиплих сушених фіґ. грудку зеленого сиру, невеличку баклажку вина і трохи грошей, десь із сорок кресцентів. Йому ще не доводилось тримати у руках таку суму.

Скривившись од болю, хлопець обережно вмостився під деревом і взявся до паштету. Бругу тим часом скуб траву.

— Хіба це не злодійство — забрати чужі гроші? — спитав Шаста.

— О, — відказав кінь з повним писком, — Я ніколи про це не думав. Вільний речистий кінь не повинен красти, це зрозуміло. Але тут ми в’язні, невільники у ворожій країні. Отже ці гроші — військова здобич. Ну подумай: як нам инакше роздобути поживу для тебе? Думаю, що ні ти, ні хто инший з людей, не їстимете те, що я, тобто траву й овес.

— Ні, я не зможу.

— А ти хоч колись куштував?

— Так. Але я не можу цього проковтнути. Ти б теж не міг, якби був на моєму місці.

— Чудні ви створіння, люди, слабкі і чудні, — мовив кінь.

Шаста поснідав — йому ще ніколи в житті так не смакувало, — і Бругу сказав:

— Зараз знову мене осідлаєш, але спершу я досхочу поваляюсь, — й одразу перекинувся на траву. — Ох, добре, ох, як добре, — задоволено кректав він, тручись спиною об дерен та дриґаючи у повітрі копитами. — Ти, Шасто, також покачайся, — фуркнув він, — це додасть тобі сил.

Але Шаста розсміявся:

— Ти так кумедно виглядаєш, коли лежиш на спині із задертими ногами!

— Що ж тут кумедного? — відповів кінь. Але наступної миті він раптом рвучко крутнувся вбік, підняв голову і, затамувавши подих, пильно глянув Шасті у вічі: — Справді, це виглядало смішно? — спитав він стурбовано.

— Еге ж, — усміхнувся Шаста, — ну і що?

— Думаєш, що речисті коні такого не роблять? — спитав Бругу. — Цієї штуки я навчився від безсловесних коней. Буде прикро, якщо у Нарнії раптом виявиться, що я нахапався багато низьких поганих звичок. Що ти про це думаєш, Шасто? Тільки чесно. Не шкодуй мене. Як гадаєш, справжні, вільні коні… речисті… вони… качаються?

— Звідки мені знати? Та на твоєму місці я б цим занадто не переймався. Спочатку нам треба добратися до тієї Нарнії. Ти знаєш дорогу?

— Мені відома дорога до Ташбану. Далі вже пустеля. Але не бійся, ми її подолаємо, адже увесь час за орієнтир нам будуть гори. Уявляєш? До Нарнії, на Північ! Нас ніщо не зупинить. Гм, коли чесно, я був би радий оминути Ташбан. Нам з тобою ліпше триматись подалі від міст.

— Хіба не можна його обійти?

— Можна, але тоді доведеться зробити чималий гак, а відтак ми опинимось у самому центрі країни, де на битих шляхах скрізь повно всякого люду. І звідтам я не знаю дороги. Ні, ліпше пробиратись по узбережжі. Тут, на цих пагорках, можна зустріти хіба овець, зайців та мартинів, ну і часом пастухів. Добре, пора рушати.

• Предыдущая
• 3/31
• Следующая