Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик - Льюис Клайв Стейплз - Страница 15

• Предыдущая
• 15/31
• Следующая

— Усе би пропало, — мовила Аравіса.

— Ох, люба, не переймайся, — прощебетала Лазараліна. — Я хочу сказати, що якби навіть хтось нас викрив, ми могли б сказати, що це одна з моїх шалених витівок. Вони мене добре знають. Ось учора… ти тільки послухай, люба, ото було сміху…

— Маю на увазі, для мене все було б утрачено, — трохи роздратовано перебила її Аравіса.

— Ох… ах… так, розумію, про що ти, люба. Можеш запропонувати щось ліпше?

Аравіса заперечливо хитнула головою:

— Ні, на жаль. Доведеться ризикнути. Коли рушаємо?

— О, не зараз, — відповіла Лазараліна. — Ясна річ, не зараз. Увечері там буде велика учта. Ой! Мені вже треба укладати зачіску. Увесь палац світитиметься вогнями. І буде стільки людей! А виправу почнемо завтра вночі.

Аравісу ця новина не надто втішила, але робити було нічого. Час пополудні минав страшенно довго. Лазараліна пішла на бенкет. Аравіса полегшено зітхнула, бо вже добряче стомилась від її хихотіння, пустопорожніх балачок про сукенки, вечірки, весілля, заручини та скандали. Дівчина рано пішла спати і це принесло їй чи не найбільше втіхи за цілий день, бо так приємно було знову відпочивати на подушках та лляних простирадлах.

Проте наступний день здавався їй нескінченним. Лазараліна знову взялася за своє і переконувала Аравісу, що Нарнія — країна вічних снігів та льодовиків і що живуть там хіба демони та відьмаки, отож треба геть зсунутися з глузду, аби зважитись туди податися.

— Та ще й зі сільським хлопчиськом! — додавала вона. — Люба, подумай! Це тобі ніяк не пасує!

В Аравіси теж часом ворушилася така гадка, але балаканина Лазараліни так їй набридла, що дівчина вперше подумала: у сто разів цікавіше подорожувати із Шастою, аніж марнувати час на світські плітки. Отож вона відповіла:

— Ти забула: коли ми доберемось до Нарнії, я буду ніким, як і він. Та й я дала слово.

— Що ти кажеш! — зірвалася на крик Лазараліна. — Та якби у тебе була бодай крихта розуму, ти б стала дружиною великого візира.

Аравіса вийшла з кімнати, щоб поговорити із кіньми.

— Десь перед заходом сонця вам доведеться піти до гробниць у супроводі конюха, — мовила дівчина. — Але без отих клунків. Вас знову осідлають і загнуздають. У сакви Гвіни покладуть харчі, а у твої, Бругу, повний бурдюк води. Конюх має наказ добре напоїти вас, коли перейдете міст.

— А тоді до Нарнії, на Північ! — прошепотів Бругу. Гаразд, а що коли Шасти не буде біля гробниць?

— Доведеться чекати на нього, ясна річ, — відповіла Аравіса. — Як вам тут? Добре?

— Ніколи в житті не мав ліпшого стійла, — відповів Бругу. — Але якщо чоловік отієї хихотливої тархіни, твоєї приятельки, дає гроші головному конюху, аби той купував найліпший овес, то ось: конюх шахрує.

Аравіса й Лазараліна повечеряли у залі з колонами.

Через дві години дівчата були готові рушати. Аравіса одяглася так, щоб удавати рабиню з багатого дому. Вона опустила на обличчя чадру. Дівчата домовилися, що на питання відповідатиме Лазараліна. Вона казатиме, що Аравіса — рабиня, яку вона, Лазараліна, хоче подарувати одній із принцес.

Дівчата вийшли з кімнати. За якусь часинку вони були уже біля воріт палацу. Там, як завжди, чатували воротарі. Їхній зверхник добре знав Лазараліну, тому гукнув сторожі «струнко» і віддав честь. Дівчата минули браму і відразу потрапили у Чорномармурову Залу. Там іще снувало чимало придворних, рабів та иншого люду, але дівчатам це було лише на руку, бо на них у цій метушні ніхто не звернув уваги. Далі вони минули Колонну Залу, а потім Залу Статуй, а тоді прочинили великі ковані двері й увійшли у Тронну Залу. Годі описати красу та пишноту палацу Тісрока, навіть те, що вони бачили мигцем у тьмяному світлі світильників.

Та ось дівчата опинилися у саду, який численними терасами простягався аж донизу. Минувши сад, вони увійшли до старого палацу. У палаці було доволі темно. Заплутані коридори лише подекуди освітлювали смолоскипи, закріплені на стінах. Лазараліна сповільнила ходу, аби зорієнтуватися, куди повертати: праворуч чи ліворуч.

— Хутчіш, хутчіш — прошепотіла Аравіса. Серце її шалено калатало у грудях, бо дівчину не полишав страх, що десь тут, ув одному із темних закутків, на неї може чекати батько.

— Зараз згадаю… — одізвалась Лазараліна. — Я не зовсім певна, як іти далі. Гадаю… нам треба повернути ліворуч. Так, здається, ліворуч. Як смішно!

Вони повернули ліворуч і опинилися у тьмяному коридорі. Далі сходи вели вниз.

— Усе гаразд, — мовила Лазараліна, — тепер я впевнена, що ми на правильному шляху. Я пам’ятаю ці сходи.

Проте раптом попереду замиготіло якесь світло. Далі з-за рогу, задкуючи і човгаючи, з’явилися дві темні чоловічі постаті. Вони тримали перед собою великі свічі. Ясна річ, назадгузь ходять лише перед особами королівської крови. Аравіса відчула, як Лазараліна ухопила її за руку, та так міцно, начеб її пальці звела судома або її охопив смертельний переляк. Аравіса здивувало, що Лазараліна дрижить як осиковий листок: вона ж розповідала, що тішиться прихильністю Тісрока. Та не було часу роздумувати чи щось з’ясовувати. Лазараліна підштовхнула її до сходів. Ступаючи на пальчиках й хапливо намацуючи стіну, дівчатка повернулись назад.

— Сюди, — прошепотіла Лазараліна. — Швиденько!

Дівчата прослизнули всередину і безгучно причинили за собою двері. Їх оточувала густа темрява. Аравіса чула уривчасте дихання Лазараліни і розуміла, що подруга так нажахана, що ледве не втратить тями.

— Нехай береже нас Таш, — гарячково прошепотіла Лазараліна. — Що нам робити, коли він зайде сюди? Де сховатись?

Під ногами у них був м’який килим. Дівчатка навпомацки зробили кілька кроків і наткнулись на диван.

— Туди, за диван, — ледь чутно видихнула Лазараліна. — О, хоч би він сюди не потикнувся.

Між диваном та стіною, завішаною куртинами, було трохи місця і дівчата заповзли туди. Лазараліна влаштувалася ліпше і сховалася цілком. Аравісі залишилось менше місця — її голова трохи виступала збоку. Якби до кімнати зайшов хтось зі свічкою чи ліхтарем і випадково обернувся у той бік, то міг би помітити хіба якусь невиразну темну пляму: дівчина, як пам’ятаєте, мала на собі чадру, а в ній годі було розпізнати чиєсь обличчя. Та Аравіса цього не знала і відчайдушно борсалась, намагаючись бодай трохи посунути Лазараліну. А Лазараліна, охоплена панічним жахом, думала лише про себе. Вона відштовхувала Аравісу і навіть кілька разів ущипнула її за литку. Врешті вони вгамувалися і занишкли, відсапуючись. Дівчаткам здавалося, що їхнє дихання чути аж на коридор.

— Ну як, нас не видко? — одними губами прошепотіла Аравіса.

— Га… гадаю, ні, — ледь чутно відповіла Лазараліна. От тільки мої нерви…

І тут по спині в обох поповзли мурашки: хтось відчиняв двері. Далі з’явилося світло. Аравіса не могла цілком сховатися, її голова стирчала збоку і дівчина все бачила.

Спершу назадгузь увійшли два раби (німі і глухі, слушно припустила Аравіса, бо лише такі могли прислуговувати на таємних радах). Вони внесли свічі і стали обабіч дивану, витягнувшись у струнку. для Аравіси усе складалося добре: зауважити її тепер стало важче, бо раб заступив її. А дівчина, натомість, через просвіт між його каблуками могла спостерігати за всім, що відбувалося у кімнаті. Потому у дверях з’явився літній гладкий пан із якоюсь чудернацькою шапкою на голові. Аравіса відразу упізнала Тісрока. Він із голови до ніг був обвішаний дорогоцінним камінням. Найменша з прикрас коштувала, мабуть, більше, аніж одіж та зброя усіх нарнійських вельмож. Шати цього присадкуватого опецька рясніли розмаїтими шлярками, фалдами, мереживами, ґудзиками. китицями і талісманами. Аравіса подумала, що нарнійська мода, зокрема чоловіча, їй подобається набагато більше. За ним до кімнати увійшов високий молодий чоловік У тюрбані, прикрашеному діямантами та павиним пір’ям. Збоку на поясі у нього висів ятаган, оздоблений слоновою кісткою. Молодик був дуже збуджений: його очі налились люттю і грізно поблискували у світлі свічок. Останнім зайшов старий висохлий горбань. Аравіса здригнулась, бо упізнала у ньому великого візира, свого нареченого, самого Агошту-тархана.

• Предыдущая
• 15/31
• Следующая