Подорож Досвітнього мандрівника - Льюис Клайв Стейплз - Страница 20

• Предыдущая
• 20/35
• Следующая

— Послухай, Люсі, - мовив Едмунд, — ми справді не можемо тобі дозволити туди піти. Запитай Рипічипа, я впевнений, що він скаже те саме.

— Але ж таким чином я хочу врятувати і своє життя, а не лише ваше, — сказала Люсі. — Повірте, я так само, як ви, не хочу бути порізаною на локшину невидимими мечами.

- її Королівська Високість має на це право, — раптово озвався Рипічип. — Якби ми мали бодай найменший шанс захистити її життя в битві, то не було би про що казати. Але в нас, однак, нема жодного шансу. А те, що вони від неї жадають, жодною мірою не суперечить честі Її Королівської Високості, навпаки — це шляхетний і геройський вчинок. Якщо серце королеви наказує їй піти на ризик і зустрітися з Чаклуном, то я не можу бути проти цього.

І ніхто ніколи не бачив, щоб Рипічип чогось боявся, тому він міг це сказати анітрохи не почуваючись боягузом. Хлопці, які боялися досить часто, зашарілися. В тому, що сказав Рипічип, було, однак, так багато очевидного сенсу, що вони мусили погодитись. Коли вони повідомили про своє рішення, невидимий народ задоволено закричав. Шеф Голосів (що його палко підтримали Інші Голоси) запросив нарнійців на вечерю. Юстас не хотів приймати запрошення, але Люсі сказала: «Я впевнена, що в цьому не криється жодної зради», і всі погодились. Отже, у страшенному гуркотінні (яке стало ще гучнішим, коли вони зайшли на викладений кам’яними плитами двір) вони повернулися до таємничого дому.

Невидимки просто по-королівськи частували своїх гостей. Дивно було спостерігати, як до столу наближаються тарілки зі стравами і не бачити, хто їх несе. Дивно було б навіть якби тарілки рухались паралельно до підлот, як ми собі й уявляємо. Але вони рухались інакше: довгою бенкетною залою посуд пересувався серією стрибків. У найвищій точці кожного стрибка посуд опинявся на висоті п’ятнадцяти футів, а тоді падав униз і несподівано зупинявся за три фути від підлоги. Коли в тарілці було щось на кшталт супу чи тушкованого м’яса, результат був радше катастрофічним.

— Я просто не тямлюся від цікавості, хто ці люди, — прошепотів Едмундові Юстас. — Це люди взагалі, як ти гадаєш⁰ Вони більше схожі на гігантських коників-стрибунців або жаб.

— Справді, схоже, — погодився Едмунд. — Тільки не кажи про стрибунців Люсі. Вона недолюблює комах, особливо великих.

Трапеза була б приємнішою, якби не надзвичайна плутанина та розмови, які цілковито складалися з підтверджень. Невидимки погоджувались з усім. Справді, з більшістю їхніх зауважень просто неможливо було не погодитись: «Я завжди кажу, якщо людина голодна, вона полюбляє поїсти», або «Стає темно — вночі завжди так», чи навіть «О, ви припливли по воді. Страшенно мокра штука, еге?» А Люсі не могла примусити себе відвести погляд від зяючого темрявою входу, де виднівся початок сходів — це було видно з того місця, де сиділа дівчинка, — і думала про те, що чекає на неї там, вгорі, завтра вранці, коли вона підніметься сходами. І все ж учта видалася на славу, з грибним супом, вареними курчатами та телятиною, з аґрестом, червоною смородиною, сиром, сметаною, молоком та медом. Мед сподобався всім, крім Юстаса — він шкодував потім, що пив його.

Наступного дня Люсі прокинулась з відчуттям, яке буває в день екзамену чи походу до дантиста. Стояв приємний ранок, гули бджоли, влітаючи та вилітаючи з її вікна, і луки за ним скидалися на англійські. Вона встала, одягнулась і під час сніданку намагалась їсти та говорити, як звичайно. А тоді, проінструктована Головним Голосом на предмет того, що вона має зробити, коли підніметься нагору, вона мовчки кивнула іншим, підійшла до початку сходів і, не озираючись, стала підніматися ними.

Єдине щастя, що було досить світло. Просто попереду, вгорі, на першому марші сходів, виднілось вікно. Перебуваючи там, дівчинка могла чути «тік-так-тік-так» старого годинника у залі внизу. Тоді вона дійшла до майданчика між поверхами і повернула ліворуч, на наступний марш, після чого цокання годинника більше не чулося.

І ось дівчинка дійшла до вершечка сходів. Люсі побачила довгий, широкий коридор, у дальньому кінці якого світилось велике вікно. Вочевидь, коридор проходив уздовж всього будинку. Коридор було оздоблено різьбленими панелями та килимами, і з кожного його боку виднілось багато дверей. Люсі нерухомо стояла, не чуючи ні мишачого писку, ні дзижчання мух, ні шурхоту розгойдуваної завіси, нічогісінько — чула лише биття власного серця.

— Останні двері ліворуч, — сказала вона сама до себе. Найскладнішим видавалось те, що потрібні двері — останні. Щоб дійти до них, слід було минути інші кімнати, одна за одною. У кожній з них міг бути Чарівник — сплячий чи ні, невидимий чи навіть мертвий. Однак марно було про це думати. І дівчинка почала свою коротку подорож. Килим виявився настільки товстим, що ступала вона безгучно.

— Наразі немає чого боятись, — сказала собі Люсі. І справді — це був тихий, освітлений сонцем коридор. Можливо, занадто тихий. А ще — було б краще, якби на дверях не вимальовувалися дивні багряні знаки — покручені, складні карлючки, котрі, очевидно, щось означали, і значення це не обов’язково мало бути хорошим. І краще було б, якби на стінах не висіли маски. Не те щоб вони були потворні — чи то пак, потворні надміру, проте порожні очниці виглядали дивно. Варто було лише дозволити — і ти вже уявляв, що тільки ти відвертаєшся, як маски за твоєю спиною починають ворушитись.

Минувши шості двері, Люсі вперше по-справжньому перелякалась. На якусь мить вона була майже впевнена, що на стіні з’явилося зле бородате личко і скорчило їй гримасу. Вона примусила себе зупинитись і поглянути на нього. Ніякого личка там не було. На стіні висіло невелике дзеркало, за розміром та формою точнісінько таке, як її обличчя, з волоссям вгорі та бородою, що звисала додолу, тож коли хтось дивився в дзеркало, бачив власне обличчя, обрамлене волоссям та бородою.

— Проходячи, я краєм ока вловила власне відображення, — пояснила собі Люсі. — Оце й усе. Воно не завдасть шкоди.

Однак вигляд свого лиця з тим волоссям та бородою дівчині не сподобався і вона пішла далі. (Не знаю, що то було за Бородате Дзеркало, — я ж не чарівник).

Прямуючи до останніх дверей ліворуч, Люсі почала підозрювати, що коридор під час її мандрівки видовжувався — можливо, то була частина магії будинку. Та нарешті вона дійшла до мети. Двері були відчинені.

За ними виявилась простора кімната з трьома великими вікнами, від підлоги до стелі заставлена книжками. Так багато книжок Люсі ще не доводилось бачити: крихітні книжечки, товсті та пухкі книжки та книжки, більші від церковної Біблії, всі оправлені в шкіру, з запахом старовини, учені та магічні. Та з інструкцій дівчинці було відомо: жодна з цих книжок не повинна її турбувати. Тому що Книга, Магічна Книга, лежала на читальному столі у самому центрі приміщення. Люсі зрозуміла, що читати доведеться стоячи (тим паче, стільців навколо не було), до того ж — спиною до дверей. Тож вона повернулась, аби зачинити двері.

Та вони не зачинялись.

Хтось може не погодитися з Люсі, та я гадаю, вона мала рацію. Вона сказала, що не мала б нічого проти, якби двері вдалось зачинити, і що стояти у такому місці з прочиненими за спиною дверима — досить неприємно. Я почувався б так само. Однак нічого не можна було вдіяти.

До того ж дівчинку неабияк хвилювали розміри книги. Головний Голос навіть не натякнув їй, де саме у Книзі можна знайти заклинання для перетворення речей на видимі. Він навіть здавався спантеличеним її запитанням. Він сподівався, що вона почне з початку і шукатиме, аж поки не наткнеться на заклинання. Він навіть не думав про якийсь інший спосіб пошуку потрібного місця в книзі.

— Але ж це може забрати у мене дні й тижні! — мовила Люсі, дивлячись на здоровенний том, — а я вже почуваюсь так, наче пробула в цьому місці кілька годин.

• Предыдущая
• 20/35
• Следующая