Лев, Чаклунка і стара шафа - Льюис Клайв Стейплз - Страница 8
- Предыдущая
- 8/25
- Следующая
— Давайте навідаємо пана Тамнаса, — запропонувала Люсі. — Це той милий фавн, про якого я вам розповідала.
Усі погодились і жваво рушили, гупаючи ногами. Люсі виявилася добрим ватажком. Спочатку дівчинка не була певна, чи зможе відшукати дорогу, але ось упізнала покручене дерево в одному місці, а згодом пеньок ув іншому і вивела їх туди, де серед горбів у маленькій долинці мешкав пан Тамнас. Мандрівники підійшли до дверей печери, проте там їх підстерігала прикра несподіванка.
Двері були зірвані із завіс і потрощені на друзки. Всередині у печері панували темрява і холод, а пахло так, наче тут уже кілька днів ніхто не жив. Через відкритий вхід понамітало снігу і він купками лежав на підлозі упереміш із чимось чорним. Це були головешки з вогню та попіл. Хтось навмисне розкидав їх по кімнаті, а потім ще й затоптав. Скрізь на долівці лежали биті черепки, а портрет фавнового батька було потято ножем на клапті.
— Оце так раз! — обізвався Едмунд. — Не варто було іти сюди.
— А це що? — нахилився Пітер. Він помітив на килимку клаптик паперу, прибитий цвяхом до підлоги.
— Там щось написано? — спитала Сюзан.
— Здається, так, — відповів Пітер, — тільки я нічого не можу прочитати, тут зовсім темно. Давайте вийдемо звідси.
Всі вийшли надвір і скупчились навколо Пітера, а він читав:
Діти вражено перезирнулись.
— Не знаю, чи мені так уже тут подобається, — сказала Сюзан.
— Хто ця королева, Лю? — спитав Пітер. — Ти щось чула про неї?
— І зовсім вона не королева, — відповіла Люсі, — а страшна відьма, Біла Чаклунка. Всі лісові мешканці ненавидять її. Вона зачарувала цілу країну і тепер тут завжди зима, але ніколи не настає Різдво.
— Не знаю, варто… чи варто нам іти далі, — мовила Сюзан. — Кажу, тут не так уже й безпечно, в будь-якому разі, не виглядає, аби нам було дуже весело. І з кожною хвилиною стає холодніше, і ми не взяли зі собою ніяких харчів. Може, повернемось додому?
— Але ж не можемо, — вигукнула Люсі, — невже ти не розумієш? Ми не можемо вернутися додому після того, що сталося. Це через мене бідний фавн втрапив у халепу. Він сховав мене від Чаклунки і показав дорогу назад. Оце і є переховування ворогів королеви та приятелювання з людьми. Ми просто мусимо спробувати його визволити.
— Ага, багато ми зробимо, — кинув Едмунд, — коли навіть не взяли собі їсти.
— Та замовкни, ти! — вигукнув Пітер, який усе ще був сердитий на Едмунда. — Що думаєш, Сюзан?
— На жаль, мені здається, що Лю має рацію, — відповіла Сюзан. — Я не хочу йти далі і багато віддала б, аби ми сюди ніколи не потрапляли. Але, відчуваю, треба спробувати якось допомогти панові Як-там-його-звати — маю на увазі фавна.
— Я теж так думаю, — мовив Пітер. — Мене тільки турбує, що в нас нема що їсти. Я би казав повернутись назад і набрати чогось із комори, але не знаю, чи схочемо ми повернутися у цю країну знову, коли вже звідси виберемося. Гадаю, треба йти далі.
— Так, — разом відповіли дівчата.
— Якби тільки знати, куди того бідолаху запроторили! — зітхнув Пітер.
Вони ще стояли, не знаючи, що діяти, коли раптом Люсі скрикнула:
— Гляньте! Бачите отам малинівку з червоними грудьми? Це перша пташка, яку я тут побачила. Цікаво, чи розмовляють птахи в Нарнії? Бо виглядає, ніби вона хоче нам щось сказати.
Дівчинка підняла голову і звернулась до пташки:
— Коли Ваша ласка, чи не сказали б Ви нам, куди забрали фавна Тамнаса?
Вимовивши це, Люсі зробила крок до малинівки. Пташка тут же спурхнула, але сіла на сусіднє дерево, а далі дуже уважно подивилась на них, немовби розуміла все, що вони говорили. Четверо дітей, наче заворожені, ступили кілька кроків за нею. Малинівка перелетіла на наступне дерево і ще раз уважно на них глянула. Ви напевно ніколи не бачили малинівки з такими ясними очками і з такими червоними грудьми!
— Знаєте що? — сказала Люсі. — Мені здається, вона запрошує нас іти за нею.
— Мені теж так здається, — підтримала її Сюзан. — Як гадаєш, Пітере?
— Що ж, можна спробувати, — відповів Пітер.
Виглядало, що малинівка чудово все зрозуміла. Вона перепурхувала з дерева на дерево, тримаючись на кілька кроків попереду дітей, щоб вони могли йти за нею. Шлях яким вона їх вела, поволі спускався вниз. Малинівка знову й знову сідала на якусь гілку і сніжинки сипались на землю. Невдовзі хмари на небі розійшлися, виглянуло зимове сонце і сніг навколо заблискотів сліпучими переливами. Діти йшли вже десь більше як півгодини. Дівчатка були попереду й Едмунд звернувся до Пітера:
— Якщо ти вже трохи охолов, то я щось тобі скажу, звичайно, якщо захочеш мене вислухати.
— Що таке? — спитав Пітер.
— Чш-ш! Не так голосно, — прошепотів Едмунд, — бо ще дівчат перелякаємо. Чи ти усвідомлюєш, що ми робимо?
— А що? — знову запитав Пітер, знизивши голос до шепоту.
— Ми йдемо за кимсь, про кого нічого не знаємо. Хіба нам відомо, на чиєму боці цей птах? Може, він заманює нас у пастку.
— Гм, зле. Але малинівка… У всіх історіях, які я читав, пташки завжди були добрі. Я впевнений, що малинівка не може бути на ворожому боці.
— Якщо про це вже зайшла мова, то хто тоді ворог? Звідки нам відомо, що фавн належить до друзів, а королева (так, я знаю, говорилося, що вона відьма) — до ворогів? Насправді ми нічого не знаємо про жодного з них.
— Але ж фавн урятував Люсі.
— Це він так сказав. Хіба ми знаємо? І ще одне: чи хтось бодай приблизно уявляє собі, як нам звідси вертати додому?
— О Господи! — вигукнув Пітер. — Я про це не подумав.
— А про обід ліпше й не згадувати, — підсумував Едмунд.
Розділ 7. День із бобрами
Поки хлопці ото собі розмовляли, дівчатка раптом в один голос скрикнули: «Ой!» — і зупинилися.
— Малинівка! — вигукнула Люсі. — Малинівка! Вона полетіла.
Пташка справді зникла з поля зору.
— І що ж нам тепер робити? — поспитав Едмунд, кинувши на Пітера виразний погляд, мовляв: «Ну, чи я тобі не казав?»
— Тихо! Дивіться! — прошепотіла Сюзан.
— Що? — відгукнувся Пітер.
— Щось ворухнулося поміж дерев, он там, ліворуч. Діти напружили зір, намагаючись щось розгледіти.
Тепер уже ніхто з них не почувався у безпеці.
— Ой, знову, — зашепотіла через якусь хвилину Сюзан.
— Я теж бачив, — сказав Пітер, — воно там. І щойно сховалося за те велике дерево.
— Що ж це? — спитала Люсі, з цілої сили намагаючись не втратити самовладання.
— Хай що там таке, — промовив Пітер, — але воно бавиться з нами у піжмурки. І не хоче, щоб його бачили.
— Ходімо додому, — сказала раптом Сюзан. І тоді, хоча ніхто не вимовив цього вголос, всі раптом усвідомили те, що перед тим Едмунд говорив Пітерові: вони заблукали.
— На що воно схоже? — спитала далі Люсі.
— Це… це якесь звірятко, — відповіла Сюзан. — Ой, дивіться! Дивіться! — вигукнула за хвильку. — Та швидше! Ось воно!
І тут усі побачили пухнасту вусату мордочку, що виглядала з-за дерева. Але тепер звірятко не ховалося, а піднесло лапку до рота — ну зовсім як людина, яка ото прикладає пальця до уст, аби подати знак мовчати. Потім звірятко зникло. Діти затамували подих. За якусь мить незнайомець вигулькнув з-за дерева, озирнувся довкола, ніби боявся, що за ним підглядають, прошепотів «чш-ш», зробив їм знак підступити ближче до того місця, де він стояв, і знову зник
- Предыдущая
- 8/25
- Следующая