Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 47

• Предыдущая
• 47/103
• Следующая

— Але ж наступ дуже вдалий, турки біжать! — джура ошелешено закліпав вигорілими віями.

— То не є хамського розуму справа! — Ходкевич аж підстрибнув на кульбаці. Потім, понижуючи голос, звернувся до Владислава, що стояв поруч:

— Як ви вважаєте, ваша ясновельможносте? Адже це нерозважливо!

Владислав набундючився і хитнув головою:

— Ваша правда, шановний генерале, гадаю, що турків надто багато для цієї справи. Наша сила тут, на окопах.

— Можливо, Сагайдачний і має рацію, але я не можу ризикувати. За нами оголена ойчизна. Якщо ми програємо у сій авантюрі, втратимо армію, і тоді Польща буде беззахисною…

— Але ж запорожці просять лише десять тисяч. Можливо, є сенс прислухатися? — втрутився у розмову Любомирський.

— Пане Станіслав, це не має значення. Якщо турки візьмуть у кільце козаків, а з ними і наші полки, з рештою війська ми вже нічого не вдіємо, нас і так надто мало.

Любомирський промовчав. Савка під час цієї розмови очманіло переводив погляд з одного шляхтича на другого. Він не міг повірити почутому: ляхи відмовляються помогти! І це тоді, коли запорожці зробили самі майже все для цієї перемоги! Тоді, коли дорога кожна хвилина, доки не опам'ятався ворог.

— Передай Сагайдачному, що ми не схвалюємо його дій. Допомога надана не буде, а йому я раджу відводити козаків до табору. Це не метод справжніх полководців, це авантюра!

Люто зиркнувши з-під кудлатої козацької шапки, Савка повернув коня і декілька разів огрів його батогом. Кінь зірвався у чвал і поніс вершника назад до бойовища.

Сагайдачний мовчки вислухав джуру. Савці навіть здалося, що він зовсім не здивувався. Опісля лишень махнув головою і вимовив:

— Добре. Давайте у полки гасло до відступу.

— Ох, гірко, батьку! — вирвалось у Савки.

– І мені гірко… Давайте гасло!

Десяток гетьманських джур понесли до полковників наказ Сагайдачного. І це було вчасно — у козаків уже закінчувалися кулі та порох. Люди були дуже втомлені й трималися на ногах з останніх сил.

Незабаром почали відходити. Злагоджено, полк біля полку, курінь біля куреня. Турки, втім, навіть не намагалися переслідувати ворога. Не в змозі оговтатися від поразки, паші, каракулучі[36] та сипахи тримали свої бюлюки на місці. Очманіло позирали на козаків, що тепер уже безперешкодно грабували ту частину турецького обозу, що її вдалося захопити…

Уранці п'ятого вересня було досягнуто угоди про перемир'я. Кількість убитих на полі бою вражала. Тисячі й тисячі почорнілих, здутих, як бочки, трупів укривали землю, скільки сягало око. Зграї ворон перелітали з місця на місце, чманіючи від кількості їжі, яку їм щедро накидали люди. Над усім цим стояв уже добре відчутний сморід.

Здебільшого турецькі, що між ними були й кілька козацьких та польських загонів, виконували свою страшну й скорботну працю. Між ними іноді була відстань всього у кілька кроків, але вчорашні вороги не зачіпали один одного, лише дивилися довгими сердитими поглядами.

Убитих, деякі з них були зовсім голі, носили до довгих глибоких ям і засипали, часто не дотримуючись ніяких релігійних звичаїв. До обіду козаки й поляки впорались, а турки все носили й носили мертвих до їхніх останніх пристанищ. Подекуди вибухав плач, коли знаходили більш-менш сановитого мерця.

Як тільки-но випала вільна хвилина, Андрій з Микитою пішли відвідати пораненого Горбоноса. Минаючи купки козаків, що лежали просто на землі, розмовляли і смалили люльки, запорожці підійшли до того місця, де стояли вози Переяславського куреня. Їх було зовсім небагато: після бою над Прутом і обладнання окопів залишилось усього десятки зо три. Між возами ходили коні, корови, вівці. Помітно було, що худоби теж значно поменшало. Худі коні намагалися знайти хоч якусь зелень на спечених сонцем і стоптаних сотнями ніг горбах над Дністром. Біля одного з возів стояв Яцько і гладив по блискучій шиї Микитиного коня. Гайдук, косячи вбік розумним оком, перебирав м'якими губами чималеньку копичку сіна на возі. Звідкілясь узялася худюща корівка і потягнулася до сіна. Яцько залишив коня і, піднявши дрючок, оперезав ним корову по ребрах.

— Но! Пішла, пішла, стерво. Іч, лізе воно!

Андрій весело засміявся.

— Дивись, Микито, як силкується шаблю заробити.

— Ти де сіна взяв? — здивовано запитав Микита. У них у курені це було розкішшю — коней годували дубовим листям і його теж не вистачало.

Яцько хитрувато посміхнувся.

— У поляків випросив. Я до них у табір щоранку бігаю, там у жовнірів ще можна трохи розжитися. Щоправда, деякі скупі!

— От, чорт малий! Треба було ще мого Буланика нагодувати, що ж ти, тільки коли щось пообіцяють? — удавано нахмурився Андрій і передражнив: — Батьку Андрію! Батьку Андрію!..

Хлопець розгублено похнюпився. Потім замахав головою:

— Нагодую, нагодую! Тут і на нього вистачить.

Спираючись на шаблю, підійшов Максим.

— Доброго дня, панове молодці, — посміхнувся болісною посмішкою. Обличчя його було бліде, очі хворобливо блищали.

— Як ти, братику? — стурбовано запитав Микита.

— Та нічого, лихоманить лише, навіть у кожусі морозить. Трохи груди болять, але то пусте.

— Чому ти ходиш? Ліг би на воза.

— Не лежиться. Що я, баба, від подряпини на возі боки відлежувати. Дайте ліпше тютюну.

Андрій дістав оксамитовий кисет і подав Горбоносові. Той одразу почав накладати люльку.

— Що там чути? — запитав після паузи.

— Турки трупи ховають. Достобіса їх навалили. Наших теж трохи є, але десь удесятеро менше.

— Царство їм Небесне та земля пухом…

— Амінь!

Помовчали. Максим закашлявся і схопився рукою за груди.

— Ось бачиш. Пішли, кажу, на воза. Вкриємо тебе, полежиш. Більше спи — швидше на ноги піднімешся, — Микита взяв Горбоноса за плечі.

Максим, не пручаючись, дозволив укласти себе на воза. Підійшов Стецько Пузир. З-під поли його благенького кожушка стирчала вірна подруга — кобза. Сліпий намацав люшню воза і спинився біля козаків. У руці тримав скляну пляшку з темно-червоною рідиною.

— На, Максиме, випий половину зараз, решту — після обіду.

— Що це? — запитав Горбоніс, беручи у старого пляшку.

— Вино червоне, у волохів купив, біля замку. Ти крові багато втратив, тож пий, воно допоможе.

Максим зробив кілька ковтків і відкинувся на солому.

— Горілка ліпша, — мовив він, і через хвилину вже хропів. Довгий оселедець, мов гадюка, опутав бліду голову. Груди під закривавленими бинтами піднімались і опускались у такт диханню.

— Нехай спить, не турбуйте. Це для нього найліпші ліки, — кобзар сів на землю біля воза й прихилився головою до колеса. — Я побуду тут, а ви йдіть.

Козаки пішли до кабиці, де, як завжди, зібрався гурт. Декілька молодиків виливали кулі, нагріваючи на вогні казанок з оловом. У невеличких цегляних формах зблискували сріблом щойно вилиті, розміром із вишню, кулі.

— Учора вистріляв усі, до останньої кулі. Це була стрільба! — Товкач засміявся так, що кінчики вусів затріпотіли.

— Що було, то було. От тільки жаль бере, що ляхи в штани наклали і за нами не пішли, — мовив сивочубий козак на ім'я Іван Журба.

— А на дідька нам ляхи? — знизав плечима Півторакожуха. — Хіба самі ради не дали б?

— Та де там! — махнув рукою Журба. — Уже ні сили, ні припасу не стало. Я навіть ратище зламав, тільки ось шабля й залишилась. Якби вони повернулись і вдарили, не встояти б нам. Та й ніч насувалась…

— Велике діло, ніч, — не вгавав Півторакожуха, — хіба вночі не били бусурмана?

— Та то Півторакожуха жалкує, що туркеню одну не встиг із шатра витягнути, — долучився до розмови Андрій. — Добра туркеня!

— А ось і не туркеня вона, то лише одяг на ній був поганський. А сама білолиця, хіба не бачив, Андрію?

— Та біс її знає. Бачив, що ти мало в гречку не скочив. Якби трохи ближче була, враз би про бій забув.

• Предыдущая
• 47/103
• Следующая